Д. Київська романтика

 

І. Другим осередком романтичного руху став у половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик Максимович (з 1834 р.), зумів використати своє становище для оживлення діяльності на полі українознавства. Михайло Максимович (1804 — 73), що почав свою наукову діяльність у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював у Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу. Він тримався, щоправда, «російсько-українського» погляду, припускаючи українську мову лише для певних літературних ґатунків та для Західної України, де вжиток російської мови неможливий через незнання її. Лише пізніше він видав український переклад «Слова о полку Ігоревім» (1857) та псалмів (1859) і кілька віршів; ще кілька було видано зі спадщини. Максимович знає переважно два полюси поетичної мови — високу з церковнослов’янізмами та народну. Якось осторонь від романтики стоїть невелика та не дуже цінна поетична спадщина цього філософічного романтика. Одночасно (в 30 — 40-х рр.) переживає певний новий розквіт Київська Духовна Академія, зреформована після знищення старих традицій, але тепер захоплена сучасним філософічним рухом (Ґегель та почасти філософія романтики з Шеллінґом на чолі).

2. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря»(1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та ориґінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822 — 99) та В. Білозерський (1825 — 99). «Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної», — писав пізніше Куліш; В. Білозерський здавався декому «путеводною зорею до Віфлієму»: «янгольський мир душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто практична, жвава і безпереривна, — і над усім цим — пламенна любов до Христа!» Християнство киян сполучалося з філософською романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету, росіянин П. Авсєнєв (1810 — 53), що зокрема, захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінґ, Новаліс, Г. Ґ. Шуберт й ін.). Він часто зустрічався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософської романтики приєднувалось читання романтичної красної літератури, і зокрема української народної словесності (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури. Проблема «національного духу» мала в світлі цих духових джерел набрати нового забарвлення: таємниці людської душі, те, що «накреслене в серці Божиїм перстом», найтісніше зв’язані з духовою єдністю всього народу. А ця духовна єдність в українців, а може і слов’ян узагалі, найтісніше зв’язана з християнством. Доля українського народу пов’язана з релігійним відродженням. «Християнська і наукова» проповідь серед «панів українських» мусила привести до розв’язання і політичних, і соціальних проблем. Мабуть, є тут деякі відгуки і християнського соціалізму колишнього французького «реакціонера» («традиціоналіста») Лямене і польських течій цього типу.

На противагу романтичному захопленню старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського «відродження», для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду: «Христова релігія дала світові новий моральний дух... Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів — нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдності», добро України можливе лише «при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя», усі повинні прагнути до «здійснення Божої правди, до... панування свободи, братерської любові і народного добробуту»(Білозерський). «Прокинуться... слов’янські народи... правда і рівність запанують» (Костомаров).

Природне було утворення організації з цією платформою — «Кирило-мефодіївського братства», — ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство — романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс немалі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був проф. теорії літератури М. Костир, а в 1850 — 4 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що групувались навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

3. Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». «Книги» написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософські твори на Заході та в слов’ян (Міцкевич, Штур; що «Книги» є наслідуванням нам невідомої «Наддністрянки», як запевняв Костомаров жандармів, дуже сумнівно). «Книги» подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння: «Бог создав світ і постановив, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялися би йому всі люде і вірували у його, і любили б його, і були б всі щасливі». Історія, одначе, стала занепадом цього Божого закону, але «змилувавсь Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий». Але і після Христа продовжується підупад: «королі» та «пани» замінюють владу Христа своєю власною, французька революція є помилкою, бо «нема свободи без Христової віри».

Слов’яни зображуються в другій половині «Книг» як спадкоємці «царства Божого»; але й вони не виправдали себе, сварячися між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що «істий слав’янин» (в іншому місці «істий українець») «не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога — Іісуса Христа». «Книги»закінчує романтична картина «відродження», або «повстання з мертвих»України: «Лежить в могилі Україна», «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...»

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови «Книги» розраховані, безумовно, і на читача «з народу», але замість «простацької» мови Квітчиних листів (VI, Д, 5), будуються на «високому» біблійному стилі.

4. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніального поета — Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: «На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий...» «Муза Шевченка розривала завісу народного життя» — пише Костомаров: «І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями».

Шевченко (1814 — 61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою «Кобзар». 1841 поему «Гайдамаки», обидва твори разом 1844р., окремі вірші друковано ще в збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, Шевченко готує рукопис «Три літа» та 1847 р. збирається випустити доповнене видання «Кобзаря». Арешт поета та перші роки «солдатчини» на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857 — 61). Шевченко «мережає» вірші далі і 1860 р. таки видає знову «Кобзаря», додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання «Кобзаря», зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р, не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

5. Поезія Шевченка справила на братчиків та й узагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове; велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед це треба сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники класицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі. У нього є спроби писати розмірами, що відомі йому з попередньої української та російської поезії. Але він переходить до типових народних пісенних розмірів: коломийкового: 8а. 8б. 8в. 6б*:

 

* Ця й подальші «формули» характеризують строфи віршів; число означає кожного разу кількість складів у рядку, літери «а, б, в» — рими. Великі літери («А, Б, В...») означають так звані «чоловічі рими» (наголос на останньому складі), малі — «жіночі рими» (наголос на передостанньому складі), літери з рискою («а’, б’, в’...») — «дактилічні рими» (наголос на третьому складі від кінця рядка).

 

 

Пливуть собі співаючи; — ’ — ’ — ’ — —

море вітер чує. ’ — ’ — ’ —

Попереду Гамалія — ’ — — — —

байдаком керує... —. — — ’ — ’ —

 

та колядкового: 10а. 10а. 10б. 10б:

 

З Трубайлом Альта

між осокою — ’ — ’ — / — — —

зійшлись, з’єднались,

мов брат з сестрою — ’ — ’ — / — ’ — ’ —

і все те, все те радує очі, — ’ — ’ — /’ — — ’ —

а серце плаче, глянуть

не хоче... — ’ — ’ — /’ — — ’ —

 

Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного вірша у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок *.

 

 

* Заслуга відкриття народного характеру вірша Шевченка належить Ст. Смаль-Стоцькому.

 

 

Але коломийковий та колядковий ритми не єдині ритми, що ми їх зустрічаємо в Шевченкових віршах. Він залюбки змінює та варіює вірш у тому самому творі (пор. багатство ритмів у «Гамалії»), а зокрема робить спроби з найрізноманітнішими ритмами, напр., у чудових піснях, що він їх пише в казематі або записує до «захалявних книжечок» на засланні:

 

«Ой одна я одна, | 6а, 7б, 6В, 7б

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

ані щастя, ні долі...»

 

«Понад полем іде, | 6А, 6А, 8б, 8б, 5А

не покоси кладе,

не покоси кладе — гори!

Стогне земля, стогне море,

стогне та гуде!»

 

Ой, стрічечка до стрічечки — 8а’, 8а’, 8б, 8б

мережаю три ніченьки,

мережаю, вишиваю, —

у неділю погуляю...»

 

«Якби мені черевики, | 8а, 8а, 5Б, 8в, 8в, 5Б

то пішла б я на музики,

горенько моє!

Черевиків немає,

а музика грає, грає,

жалю завдає!..»

 

«І багата я, | 5А, 5А, 5б, 5А

і вродлива я,

та не маю собі пари —

безталанна я!..»

 

«Породила мене мати | 8а, 8а, 5Б, 8в, 8в, 5Б

у високих у палатах,

шовком повила.

У золоті, оксамиті,

мов та квіточка укрита,

росла я, росла...»

 

«Ой, не п’ються пива, меди, 8А, 5Б, 8в, 5Б

не п’ється вода;

приключилась з чумаченьком

у степу біда...»

 

«Ой пішла я у яр за водою, 10а, 10а, 6б, 6б, 8в’, 6б

аж там милий гуляє з другою.

А тая другая,

розлучниця злая —

багатая сусідонька,

вдова молодая...»

 

«У перетику ходила | 8а, 4б, 8а, 4б, 8в,

по оріхи, | 8в, 4б

мірошника полюбила

для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

обернеться, поцілує —

для потіхи...»

 

 

і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.

Рими, Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє:: співає, гроші:: міхоноші, пити:: робити, мати:: дати, дожить:: сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, хоча б лише духовних пісень, а може й Сковороди («та й списую Сковороду або Три царіє со дари...»), дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка:: каліку, дівчата:: мати, країни: домовину, хаті:: брата, вдово:: розмову, муко:: руки, пустиня: домовини, брови:: мову, мову:: діброви:: слово і т. д. Або ж одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрічались у барокових віршах: підкрались:: украли, молилась:: вчила, могили:: малосильний, руїнах:: Вкраїна, розруйнує:: сумуєш, кайдани:: поганий, темницях:: вдовице, дітись:: діти, Трясило:: вкрилось, під тином:: хатини, схоронила:: журилась і т. д. Або сполучає обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно:: гинеш, шукає:: підростають, надію:: ревіли, руки:: високий, неволі:: полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне:: прохолоне, плата:: плакать, кормилом:: хвилях, сміючись:: скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: крá ю:: даю́ ть, очерé т:: вечé рять і т. д. І «неповні рими», а не лише випадкові, надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така «неточність» або «неповнота» рими послаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітності рими, яка постає через часте вживання тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний:: проворний, дав:: накивав, троянців:: ланців, або — з самого Шевченка: гуляли:: співали, знає:: шкандибає, мліла:: німіла, торбина:: дитина, ніженята:: дівчата, старого:: товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, «багатші». Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу вірша на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше такі рими почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню, і українську поезію. Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучності, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. По-перше, він дуже рясно вживає «внутрішню риму», тобто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична балада взагалі).

 

Гамалія! серце мліє...

єсть у мене діти, та де їх подіти...

усюди, де люди...

той мурує, той руйнує...

і царята, і старчата...

між ярами, над ставами,

не дві ночі карі очі...

хто спитає, привітає...

а тим часом сичі вночі...

пролітають, забирають:

все добро з собою...

і святая твоя слава

як пилина лине...

спи, Чигрине, нехай гинуть

у ворога діти!

Спи, гетьмане, поки встане

правда на сім світі!..

бабусенько, голубонько,

скажи, бо ти знаєш, —

хоче дати мене мати

за старого заміж...

 

І ця «внутрішня рима» у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб підсилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає й інші засоби посилення повнозвучності вірша.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та «милозвучніший», аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на «музичність»(Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучності, по-перше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. У дусі народної пісні Шевченко повторює слова:

 

«Україно, Україно,

ненько моя, ненько...»

 

«їм зосталась добра слава,

могила зосталась...»

 

«минув рік, минув другий...»

 

або різні форми того самого слова:

 

«...бо спочину,

як батько спочинув...»

 

«І всі почили. Сивий в хату

і сам пішов опочивати...»;

 

вдається до повторів у тому самому невеликому вірші:

 

«Минають дні, минають ночі,

минає літо.....................

..................... і не знаю,

чи я живу, чи доживаю».

....................

«А дай жити, серцем жити»

....................

«А ще гірше — спати, спати,

і спати на волі...»

 

 

І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:

 

«Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає,

дочка вечерять подає...

....................

Затихло все... Тільки дівчата.

та соловейко не затиx»

 

«Із-за гаю сонце сходить,

за гай і заxодить;

по долині увечері

козак смутний ходить.

Ходить він годину,

ходить він і другу, —

не виходить чорнобрива

із темного лугу,

не виходить зрадливая...»

 

 

Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що виникають унаслідок повторення, співзвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів, напр.*: (повторені звуки)

 

Моя порадонька святая, мо-до

моя ти доле молодая... мо-дол-молод

 

Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:

 

без милого скрізь могила | милог-могил

Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля

чи то літа ті, летячи... чи-то-літ-ті-лет

 

 

* Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя («евфонію») в віршах Шевченка (яку іноді звуть «інструментацією»), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут тільки цілі склади або групи звуків.

 

Або:

 

корови підуть по діброві, |і рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові

дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать

...ідуть молиться | ся

ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори

червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори

щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла

Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти

Широкії села; | се-ла

а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли

і люде веселі... | ве-се-лі

По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви

гуляє по полю, | ля-по-по-лю

край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю

до самого долу... | до-до-лу

 

 

Або:

 

Чигрине, Чигрине! |.. чиг-ри-не-чиг-ри-не

все на світі гине, | все-на-сві-ги-не

і святая твоя слава, | свя-с-ва

як пилина, лине | ли-на-ли-не

за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми

 

 

Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої «інструментації» віршів на «р», «у», «ор», «ол»:

 

Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний

ти з морем говориш, — | ти-оре-ори

збуди його, заграй ти з ним, | ди-ти-ни

спитай синє море... | ит-не-оре

У неділю вранці рано | ра-н-ра-но

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-ли-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає, | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє | ту-ма-ном-мо

«Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?» | ту-ла-ну

Або похмура симфонія рядків:.

Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповиє тобі душу...

 

Це приклади, але не окремі лише випадки! Так «інструментовані»численні місця віршів з усіх періодів творчості Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуки вживаються так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:

 

«Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; |. чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

«Хто се, хто се по цім боці хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?» — тихесенько хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...

 

 

Або:

 

«.......шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі, | жо-ли-ст-сну-чи

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло...» | се-за-сну-ло

 

 

Не зменшує вартості віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичні засоби Шевченко вживає дуже різноманітної маємо в нього, напр., типові «співочі», «пісенні» вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч із тим — вірші декламаційні, риторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів, переспіви св. Письма, «і мертвим і живим...»). Та поруч із цими типами є й інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користується тими самими засобами, щоб збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що нри цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетоплює. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для «дум»: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яромдолом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, за зразком народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога «биті», коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли «сизії»або «сизокрилії», біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком «у дусі» народної поезії. Шевченко вживає, як і народна пісня, самі епітети, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенні поетичні засоби, напр., ставить паралель явища природи з подіями та почуваннями людськими:

 

«Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...»

 

«Закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...»

 

«Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.»

 

«На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...»

 

 

Або ж поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:

 

«То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...»

 

«Щаслива голубка: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?»

 

«Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...»

 

«Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!..»

 

«Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива,

стоя під вербою;

не співак — як сирота,

білим світом нудить». •

 

Часто вираз або просто взято з пісні, навіть з фальшованих дум — «ревнули гармати», або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту: пливе човен, води повен; з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; синє море виграває; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенний поетичний матеріал, а й «високу» мову: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів («Кавказ», «І мертвим і живим...»), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізми: «не твор я й благ ая»(множина), «вскую», «внуши» і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики («Катерина» або «Наймичка»), і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини, і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучності, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в класиків короткі дієслівні форми у Шевченка не часті: шубовсть, бух, гульк. Поруч із деякими місцевими словами, зустрінемо і специфічне для Шевченка вживання того «члена», який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. Майже зовсім зникає у нього вульґарна «простацька» мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як «утни» (заграй: «утни, батьку»), «кобзар вшкварив», «оддирають»(танцюють), «шмигляє»! т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарності. А деякі в інших місцях ужиті безумовно зі «спеціальним призначенням»(функцією), щоб карикатурно змалювати «вище» оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, «сатрапів», Констанцького високого собору, який постановив спалити Гуса тощо: Микола і «сатрапа в морду затопив», «та в пику його як затопить», «той меншого в пузо»; «звірем заревіли», «гуртом заревіли» — Констанцький собор; «в багні свинячім» — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах «високого оточення». Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, бо протилежний, аніж було у класицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вживання народно-пісенної поетики є улюбленим засобом романтиків. Шевченко вживає й інші засоби романтичної поезії, бо без сумніву, це був той поетичний напрям, який Шевченко знав, кохав, у якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчості.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не «салонізованих» — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень із часу заслання вже згадувано, Шевченко використовує і специфічно українські «думи» та наслідує думу в поемі «Сліпий»(«Невільник»). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Хустина»=«У неділю не гуляла», «Хустка», «Хустина»= «Чи то на те Божа воля?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як «Тарасова ніч», «Гамалія»і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «У Вільні городі преславнім», «Сотник», «Петрусь» — це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми».

Гляньмо, в чому характерні риси «байронічної поеми». Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в «Катерині»(але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»). Саме оповідання затор увесь час перериває своїми власними міркуваннями («Отаке то на сім світі роблять людям люди», 40 рядків; «Сирота собака має свою долю» — 11 рядків; «То не вітер, то не буйний» — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб («Катерино, серце моє!» — 8 рядків; «Не плач, Катерино» — 11 рядків), до читача («Отаке то лихо, бачите, дівчата» — 9 рядків, «Не питайте, чорнобриві»), питає в себе самого що діється з дійовими особами («Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?» — 6 рядків, «Де ж Катруся блудить?». «...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...»), або перебиває оповідання іншим способом («...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились»). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії («Сотник», «Відьма», «Гайдамаки», «Москалева криниця»). Тимчасом основні події в, розвитку сюжету лише коротко намічено побіч широких картин загального характеру («Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа», «Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...» і т. д.). Поруч із загальними засобами руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні («Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Марина», «Сотник»). Щоб добре собі уявити різницю цієї «цільної форми» та традиції класицизму, достатньо порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній «Енеїді» Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав («А мати вже спала!», «Два трупи на полі найшли і на могилі поховали», «І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...», «сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь»).

Щодо стилістики, то стиль «байронічної поеми» Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну «поетичну неясність». Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь ЯремиГалайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є «байронічні поеми», можуть мати мініатюрний обсяг, лише «Гайдамаки» наближаються до розмірів неромантичної «епопеї»), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки «глибиною» змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши «Великий Льох», який він називає ще й «містерією». Навмисне трохи неясна символіка «містерії» є символічним витлумаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в «Катерині» символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:

 

«Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...»

 

Так само символічний «орел чорний»(Росія) в заспіві «Кобзаря». Але, не зупиняючись на численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матеріпокритки, до якого Шевченко повертається так часто; чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка, без сумніву, символізує долю України, підманеної та обдуреної «москалем», то кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. Інші символи поета — соловейко та орел (з «Слова о полку Ігоревім»).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч («Реве та стогне Дніпр широкий» цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3 — 4), пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер — знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його ві