Розвиток літератури. Наука. Музика

Розвиток літератури. Високий рівень освіченості руського населення, сприятливі умови для створення книжок, шанобливе ставлення до них спри­яли розвиткові оригінальної літератури.

Усна народна творчість. Ще до виник­нення писемності у східних слов'ян існу­вали: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Во­линської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів’я, приповідки, ма­гічні заклинання й замовляння. Чудовими пам’ятками були билини (старини). Най­давнішими, найбільшими за обсягом і най- вартіснішими в художньому та історичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповіді в них пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в 10-11ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від во­рогів. У 13-14 ст. билини наповнюються но­вими сюжетами, пов’язаними зокрема з реа­ліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело - літературні твори інших народів, які через переклади церков­нослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства, передусім ре­лігійні твори.

Оригінальна література. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами - до та­кого висновку спонукають ті літературні па­м’ятки, що збереглися дотепер. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складанні «Повісті...» використано давніші літописи.

• «Повість...» збереглася в багатьох спи­сках. Найстаріші з них - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.).

• У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р.

• Один із пізніших списків цього літопис­ного зведення зберіг ім’я автора-упорядника - ченця Києво-Печерського монасти­ря Нестора.

• До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - боротьба князів за київсь­кий стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.

На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані літописні записи, а містить своєрідні повісті про воєнні походи та інші події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі з 1205 р. до кінця 50-х рр. 13 ст. і є, власне, життєписом князя Данила Романовича.

• Друга частина Галицько-Волинського літопису пов’язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, ця частина-літопису писалася при дворі володимирського кня­зя Володимира Васильковича в останні ро­ки його життя.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам’ятку, відому під наз­вою «Повчання» Володимира Мономаха».

• «Повчання» звернене до дітей Моно­маха.

• На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідній цього високого звання поведінці та способу життя.

• Князь повинен піклуватися про підда­них, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за справами в держа­ві; не допускати, щоби сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло;

у походах жити одним життям із дружин­никами.

• У другій частині «Повчання» Володимир Мономах розповів про різні випадки із сво­го життя, а також про власні добрі вчинки: він добровільно віддав Олегові Чернігів­ське князівство, боровся проти усобиць, здійснив 83 великих походи, уклав 19 мир­них угод із половцями, відпустив багатьох полонених тощо.

Найвизначнішою пам’яткою руської лі­тератури є «Слово о полку Ігоревім».

• Тривалий час ця перлина давньоукра­їнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. 18 ст. в одному з рукописів 16 ст.

• «Слово...» написане на основі конкрет­ного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців.

• Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

• На думку дослідників, «Слово...» ство­рене по свіжому сліду події - десь у серпні-вересні 1187 р.

Природничі і математичні знання. Основним джерелом наукових знань ру­сичів було буденне життя: господарська діяльність на землі, ремесло, будівництво, торгівля тощо. Виробнича діяльність збага­тила русичів знаннями про властивості різ­них речовин і матеріалів. Адже знання хі­мічних властивостей та особливостей буді­вельних матеріалів застосовували у виго­товленні скла, мозаїк, різнокольорових ема­лей, черні, фрескових розписів храмів то­що. При зведенні будівель застосовувались і математичні знання. Значного розвитку на Русі досягай географічні знання. Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов’янських племен літописець по­в’язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхова і далі - морем Варязьким. Літо­писець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти гак само морем до Царгорода. Вол­гою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезма і Каспійського моря. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізна­ність русичів у царині географії.

Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів. Один із них - Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря - лі­кував хворих у 12 ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 р., наприклад, київському князю Свя­тославу Ярославичу було зроблено опера­цію з видалення пухлини на шиї.

Музична творчість. Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинсь­кої держави була музика. Гра на різноманіт­них музичних інструментах супроводжува­ла родинні свята, хліборобські обряди. Під звуки труб, бубнів князівські дружини виру­шали в похід, вступали в бій із супротив­ником. Інструментальна музика звучала та­кож під час урочистих церемоній та різно­манітних бенкетів і розваг у дворах панів­них верств. Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти - гуслі, лют­ня; смичкові - гудок і смик; духові - роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, ту­ра), труби, свистки, свирілі, дудки, флейти; ударні - бубни, тарілки або кімвали, різно­манітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбле­ніший інструмент русичів - гуслі.

Здавна на наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики, жили з ньо­го, тобто професійні музиканти, арти­сти. Особливу любов русичів зажили спів­ці билин і переказів. Найяскравіший пред­ставник таких виконавців - Боян, якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». До­слідники припускають, що він жив у 11 ст. при дворі Святослава Ярославича. У Га­лицько-Волинському літописі під 1241 р. згадується галицький «славетний співець» Митуса.

Великий музичний оркестр зображено на відомій фресці 11 ст. Софійського собору.

• Кожна з постатей музикантів на фресці має свій музичний інструмент.

• Тут і величезна ліра, і орган, і флейта. Артисти грають на них, сидячи на лаві.