Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя.
Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри., Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції:
1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідомості його громадян.
«Революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно», — писав І. Мазепа.
Причини поразки Української національно-демократичної революції.
Лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах.
...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»1.
2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною
тактикою «відтягнути» українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в
кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.
3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради. Один з авторитетних фахівців з історії революційних рухів, суспільно-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму пов'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи
панування російських реакційних націоналістів в Україні титулом гетьмана Української держави, — пише він, —Скоропадський допомагав їм руйнувати український національний рух і цим полегшував здійснення планів російського більшовицького уряду, що готувався до нової окупації України».
4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян,...залишання на адміністратив
них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національності». Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.
5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшовиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на
німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш
доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшовизм)».
Великою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, динамізму, оперативності.
6. Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б».
7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Петлюра зазначав: «...ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви».
8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазепа, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...] Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення " єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1.
9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.
Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».
Історичне значення Української революції.
Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917— 1920 pp., політичні діячі революційної доби не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці продемонстрували лише свою «мізерність».
Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 p. C. Петлюра зазначав: «Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу... За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі»1.
Емоційно оцінював історичне значення Української революції М. Шаповал: «Передовсім, в ній народ знайшов своє ім'я. Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець. Це великий здобуток революції... Але що більш! По цілому світі прокотилось і прогриміло ім'я України, яка змучена і обкрадена повстала до боротьби за своє людське право. Кілька років цілий світ чув і чує й тепер ім'я України, це веде до того, що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і своєю опінією підтримуватиме існування України, як рівноправного члена всесвітнього суспільства. Наша справа, наше ім'я вже не загине».
Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.
Уроки революції 1917—1920 pp.
До уроків Української революції ще в перші пореволюційні роки зверталися провідні її діячі. Так, колишній Генеральний секретар і міністр в урядах У HP M. Шаповал в своїй ґрунтовній праці «Велика революція і українська визвольна програма» (Прага, 1928) вивів такі висновки-уроки: «Революція прийде! Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 pp., по формі буде інакшою: замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог— опертя на свої революційні сили». А І. Мазепа підкреслював: «Наша національна революція вивела український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили не зможуть спинити».
З погляду сьогодення можна почерпнути такі уроки: 1. В Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Україною шансу стати незалежною демократичною державою.
2. Будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом, мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кроки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних верств суспільства.
3. Якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.
Отже, Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль.
Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала традицію державності.
