Становлення та розвиток освіти

Бурхливий розвиток у XII—XIII ст. переживає освіта. Виникають школи при монастирях, міських соборах, парафіях, а згодом з’являються світські муніципальні та приватні школи, хоча й там освіта має переважно релігійний характер. Розвиток освіти був стимульований економічним та культурним піднесенням Західної Європи. Розвиток матеріального виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства потребував освічених та просто грамотних людей, що сприяло необхідності масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З часом деякі школи трансформувалися в університети. Система кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Середньовічний університет складався з підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Математичні дисципліни — арифметика, геометрія, музика та астрономія мислились як науки про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на наступних, вищих, медичному та юридичному — п’ять-шість, на богословському факультеті — 15 років.

Навчання в університеті велося латиною. Викладач на лекціях читав та коментував книги визнаних авторитетів, студенти ж конспектували лекції та брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати їх, що потребувало великої майстерності. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня. Не кожному студенту було під силу опанувати середньовічну вченість, а тому підготовчий факультет зі ступенем бакалавра закінчувала лише третина, і лише один із шістнадцяти студентів ставав магістром. Наприкінці XV ст. в Європі налічувалось близько 80 університетів.

На 1455 р. припадає початок книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399—1468) винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія.

Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого феодалізму сприяли два важливі чинники, а саме: поява міст, які з кінця XI ст. ставали центрами культурного-політичного життя, та хрестові походи, завдяки яким середньовічна Європа вперше відчула себе одним цілим та здобула високу мету.

Місто, яке, по суті, було зародком буржуазної республіки, починає формувати своєрідну міську культуру.

Вплив церкви визначав обличчя середньовічного мистецтва. Основним зразком середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це — очищувальний вогонь.

Але світське мистецтво в період розвиненого феодалізму стає альтернативою церковного.

На початку XII ст. відбувається становлення куртуазного роману з його культом лицарства (яке теж можна віднести до особливостей епохи). У XI—XII ст. складається морально-етичний образ лицаря, що відрізнявся світським характером, вільним від аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких учинків, він мав захищати церкву, вдів та сиріт, а також турбуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним, не позбавляти нікого його власності; воювати лише за справедливість. Лицар мав бути запеклим мандрівником, змагатися на турнірах за честь Дами серця, повсюди шукати відмінності, цуратися всього недостойного; любити свого сюзерена й оберігати його достоїнство; бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих та вчитися в них здійсненню великих діянь за прикладом Олександра Македонського. Такий образ відображено в рицарській літературі.

Особливе місце в рицарській літературі належить віршованій повісті з любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказів та легенд. Головна з них — історія короля Артура та його лицарів, що жили в V—VI ст. й збиралися за круглим столом. З цих легенд склався цілий цикл романів про короля Артура та святий Грааль.

Найвідомішим твором рицарського роману є «Трістан та Ізольда», популярність якого в європейській літературі XII—XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земній, людській любові, яка привертала увагу середньовічних поетів. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу.

У цілому лицарська література, незважаючи на її обмежений характер, сприяла розвитку середньовічної культури, появі інтере­су до особистості людини та її переживань. Любовно-лірична тематика, яку розробляли трубадури (у Німеччині — мінезингери), менестрелі відкривала можливості для вияву індивідуальності. Ними було створено нові віршовані форми — балада, серенада, сонет.

Важливим явищем духовного життя XIII ст. був розвиток давньоскандинавської словесності, у якій розрізняють: едичні (давні героїчні та міфологічні) пісні; поезію скальдів — норвезьких та ісландських поетів IX—XIII ст.; саги — прозові твори народного давньоскандинавського епосу. Найвідомішим твором германського героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів».

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Середньовіччя витворило два основні стилі: романський та готичний. Романський стиль (від лат. romanus — римський) був поширений у X—XII ст. і відбивав прагнення королівської влади та церкви спертися на авторитет Римської імперії. В архітектурних спорудах використовувалися прості, суворі, урочисті, масивні форми склепінь та арочних конструкцій. Романський стиль характеризується органічним злиттям раціональної структури споруд та їх могутніх конструкцій з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій, у котрих теми Нового Заповіту (насамперед Страшного суду) виражені мовою пластики, що загалом відрізняється від античного зразка. Слово «готика» походить від італ. gotico — готський, варварський. Для готичного мистецтва характерним є панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозне деталювання, підпорядкованість елементів логіці цілого, нерозривний зв’язок архітектури та скульптури. Провідним типом готичної архітектури стає собор, що зумовило розвиток складної каркасної конструкції (стрілчасті арки, які опираються на стовпи). Багатокольоровий вітраж, гобелен, ілюстрації манускриптів втілювали естетичні смаки феодальної верхівки, яка в епоху хрестових походів доторкнулася до витонченості Сходу. У церковному мистецтві розквіт готики відобразив культ діви Марії з характерною суперечністю містичної екзальтованості та життєрадісних мирських мотивів.

Загалом середньовічна художня культура набула своїх найхарактерніших форм у кожному з видів мистецтва: у літературі — це життя святих, у архітектурі — собор, в живописі — ікона, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері та Святих, а саме середньовічне мистецтво можна охарактеризувати як символічне.