Управління змінами в організації
Практичний досвід показує, що істотні зміни в стратегічній орієнтації фірми, внесені або на основі формальних процедур стратегічного планування, або неформально зустрічають опір з боку організації. Опір плануванню – явище невипадкове, у нього своя логіка, її не перебороти закликами з боку керівництва. Реалізація стратегії не є автоматичним наслідком її розробки. Вона сама собі створює перешкоди, що може звести до нуля зусилля у сфері планування. Опір змінам не обмежується введенням стратегічного планування. Він виникає тоді, коли організаційна зміна спричиняє розриви в сформованому поводженні, критеріях і структурі управління. Таким чином, істотні стратегічні перетворення спричиняють опір не тільки плануванню, а всьому процесу змін. Впровадження та реалізація стратегії здійснюють опір змінам — явище, що за останні роки стало предметом досліджень представників різних наукових напрямків. Під опором змінам розуміють багатогранне явище, яке проявляється у формі непередбачених відстрочень, протидій (різного характеру), додаткових витрат часу та грошей, нестабільності процесу стратегічних змін. Сила опору визначається як прямопропорційна зусиллям, необхідним для зламу сформованої культури та структури влади, що відбуваються внаслідок змін, і обернено пропорційна терміну, протягом якого треба впровадити стратегічні зміни [3]. Опір змінам пояснюється як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами: невизначеність у майбутньому, нечіткі, нереалістичні вимоги до характеру, темпів і масштабів змін, упередженість, емоційність сприймання змін, нерозуміння їх доцільності, почуття втрати “точок опори”, нестача надійної інформації тощо. Причому опір по-різному проявляється на рівні індивіда, групи, організації в цілому. Розуміння причин і темпів опору дозволяє розробити відповідні заходи для СПЗ стратегічного управління. Значне місце при цьому посідає тип організаційної культури. Розглянемо такі її класифікаційні групи [14]: залежно від основного важеля впливу — органічна, підприємницька, бюрократична, партисипативна, професійно-інноваційна; відносно ризику — еволюційна та підприємницька; залежно від співвідношення організаційних цінностей — культури “якості”, “творення”, “продуктивності”, “підтримки”; залежно від змісту ціннісних та нормативних аспектів — консервативна та адаптивна; залежно від рівня конкурентоспроможності та домінування індивідуалізму — “незалежна”, “кар'єрна”, “згуртована” тощо. У великих організаціях наявні “субкультури” окремих підрозділів (підсистем); до них належать субкультури наукових, виробничих, дизайнерських, збутових, соціальних та інших ланок, які трансформують загальні цілі, цінності, норми у площині відповідних фахових і культурних особливостей діяльності. Організаційна культура є підґрунтям стратегічного організаційного розвитку організації. Стратегічний організаційний розвиток — це найвищий щабель організаційного розвитку, що становить складне явище, в якому поєднуються організаційно-адміністративні та соціально-психологічні процеси. Концепція стратегічного організаційного розвитку — це система ідей та уявлень, яка визначає цілі функціонування організації, характер відносин між суб'єктом і об'єктом управління, між працівниками цих підсистем, а також характер взаємозв'язків між окремими ланками ОСУ і зв'язків у межах більш широких взаємин — із зовнішнім середовищем [47]. У процесі впровадження стратегічних змін в організації завжди існуватимуть фактори, що сприяють та протидіють проведенню таких змін в організації. У даному контексті особливо важливим є дослідження та балансування цих факторів. До основних факторів, що сприяють проведенню змін, належать такі: усвідомлення необхідності проведення змін; організаційна криза; старіння продукції, технології; зміни законодавчих та економічних важелів; зміни цінностей і норм у працівників; зниження продуктивності праці, якості продукції; зміни стилю управління. Факторами протидії є: бюрократична жорсткість структури; протиріччя в цілях; організаційна інерція; застарілі концепції або невизначеність управлінського стилю керівництва; невдачі у впровадженні системних перетворень в організаціях; опір і побоювання змін. Це означає, що умовами забезпечення стратегічного розвитку є аналіз ситуації в організації, визначення прихильників і супротивників змін, які відбуваються в процесі стратегічного розвитку, тобто тих, хто сприятиме або обмежуватиме дії щодо впровадження стратегій. Аналіз починається з визначення “сил впливу” на діяльність організації, які більшістю авторів розглядаються в контексті окремих груп [4]. Група — це відносно усталене, нечисленне за складом, пов'язане загальними цілями об'єднання осіб, де здійснюється безпосередній контакт між окремими особами на довго- або короткостроковій основі. Група існує як спільнота, сформована на формальних (офіційних) або неформальних (неофіційних) засадах. Основним методом дослідження груп є спостереження, яке дозволяє з'ясувати цільову спрямованість, структуру, рівень розвитку тощо. Дослідження груп дозволяє виявити позитивно та негативно спрямовані формування, з якими в подальшому проводиться відповідна робота. Для оцінки доцільно також використовувати “аналіз поля сил”, який передбачає виявлення таких характеристик по кожній групі, як ”відносна сила групи”, “агресивність”, “механізм впливу”, “імовірний тиск”, “сила тиску”. Завершується “аналіз поля сил” побудовою “балансу поля сил”, де на основі отриманих даних виявляються прихильні, опозиційні та нейтральні групи. Це важливо для прийняття рішень про утворення коаліцій, розподілу сил щодо розробки та впровадження відповідних заходів управлінського впливу на окремі групи. Управління опором побудоване на роботі “з випередженням” і включає спектр заходів з роз'яснення та переконання, заохочення та адміністративного впливу. Основними етапами здійснення управління опором вважаються: формування стартового майданчика (на основі “аналізу поля сил”), досягнення “атмосфери підтримки” (з використанням усього спектра методів мотивації), використання влади та адміністрування у поєднанні з роз'ясненням і переконанням, формування “стратегічної поведінки” та контроль “джерел опору”. І. Ансофф доводить, що результативність впровадження стратегій залежить від послідовності впровадження змін в організації. Найкращі результати досягаються там, де витримується така послідовність: зміна поведінки, організаційні зміни, що виступають як інструменти впровадження стратегій (“стратегічного набору” певного змісту). Велика роль при цьому приділена вищому керівництву організації, яке повинно очолювати стратегічні зміни.
|