Основні поняття та категорії. Автономія (від грец. Autonomia — самоуправління, незалежність): 1) — надання частинам держави (областям

Автономія (від грец. Autonomia — самоуправління, незалежність): 1) — надання частинам держави (областям, провінціям тощо) прав на самоврядування в адміністативній сфері (в такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках); 2) — широке внутрішнє самоврядування політико-національного або національно-територіального утворення в р амках єдиної держави; стосується не лише адміністративної, а й інших сфер життєдіяльності, а також деяких питань законодавства (в такому розумінні це поняття вживається в політології та етнополітології).

Авторитаризм (від лат. autoritas — повна влада) — політичний режим, який характеризується значною концентрацією влади в руках однієї особи або групи, а також обмеженням або звуженням політичних прав і свобод громадян, їх об'єднань тощо.

Автохтони (від грец. autos — місцевий, корінний) — первісне, споконвічне заселення країни.

Анархізм (від грец. anachia— безвладдя)— течія в суспільно-політичній думці, головним принципом якої є заперечення держави і будь якої влади.

Віче — народне зібрання, форма громадського воєвиявлення часів Київської Русі, яка існувала поряд із владою князя і була безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ. Віче у Києві скликалося з волі князя і було своєрідними зборами військового населення, у ньому брали участь усі чоловіки, крім холопів. З плином часу віче збирають дедалі рідше й тільки в особливих випадках, як це було, наприклад, у Києві 986 року під час нападу печенігів. На загальному віче обирали й главу феодальної новгородської республіки — архієпископа. Вибір робили з кількох визначених наперед кан­дидатур «Божим сином», тобто жеребом.

Імперіалізм — політичне і економічне панування країни або країн над іншими, яке веде або до встановлення іноземного правління за допомогою сили, або до економічної експлуатації. У політології є два підходи до Імперіалізму. Перший підкреслює політичну роль і прослідковує імперіалізм від стародавніх цивілізацій, заснованих на експлуатації, зокрема Римської імперії. Другий — виділяє економічні фактори і розглядає Імперіалізм як особливість головним чином XX ст.

Імперія (від лат. imperium — влада) — велика держава, утворена шляхом включення до свого складу території інших держав, колоніальних володінь. Імперія є однією з найдавніших форм державного устрою (наприклад, Римська, Франкська). Останньою у світі імперією був СРСР, розпад якого поклав кінець існуванню імперії.

Консерватизм (від лат. concervare — зберігання) — політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, пітримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Конституціоналізм (від лат. constitutio — встановлення) — концепція в політиці, згідно якої найкращою формою державного управління визначається конституційна монархія.

Конфедерація (від лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об'єднались для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. Члени конфедерації створюють центральний керівний орган, надаючи йому точно визначених повноважень. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової систем. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її членів. Конфедерація — нетривка форма державного об'єднання. Як правило, вона передує виник­ненню федерації або розпаду на самостійні держави.

Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно - територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави; є характерною ознакою демократичного суспільно-політичного розвитку.

Націоналізм (від лат. natio — народ) — теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації нації, вирішенні політичних, державних, економічних, соціальних проблем суспільного розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного і куль турно-духовного розвитку країн, традиціями, станом суспільної психології та специфікою навколишнього соціосередовища.

Націоналізм — європейське явище, яке супроводжує, зокрема, реорганізацію і консолідацію сучасних західноєвропейських держав У XVII— XVIII ст. Виникнувши в Західній Європі, вони винайшли націоналізм як засіб забезпечення їх політичної послідовності і автономії в нових умовах. Разом з тим націоналізм став віддзеркалювати прагнення народів до самовираження. Дві світові війни та їх наслідки, в ході яких було створено багато нових національних держав, утвердили націоналізм як нездоланну силу в сучасному світі.

Національна держава — сучасна форма держави, яка має чітко виражені кордони, в яких співіснують держава і суспільство, тобто територіальне розташування держави зазвичай відповідає її культурним, лінгвістичним | та етнічним особливостям.

Панславізм — концепція, за якою з мовної спільності виводиться культурна спільність. Рецидиви прояву панславізму відчутні на європейському континенті й нині як результат рушійних змін 90-х років XX ст.

Самоврядування —- певне функціонування соціальної системи, визначальним принципом управління якої є безпосереднє прийняття, виконання керівного рішення й контроль за ним, причому в даній системі об'єкт і суб'єкт управління збігаються.

Сепаратизм (від лат. separatus — окремий) — політологічна діяльність, спрямована на відокремлення частини держави. У багатонаціональних державах — прагнення національних меншин до відокремлення, створення самостійної держави.

Соборність: 1)— у широкому значенні — морально-філософський та соціальний принцип, який передбачає єднання людей довкола спільної справи як умова існування людства. Фундаментальними положеннями, на яких ґрунтується соборність, є: відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального та колективного, взаємне духовне збагачення та розвиток і т. д.; 2) — у вузькому значенні — єдність усіх територій держави.

Соборність України — єдність, цілісність, нероздільність суспільства держави в Україні. Соборність України має кілька аспектів: соборність її землі; державності; громадськості; політичної та громадянської культури; духовність і т. д. Соборність землі України — це єдність, цілісність загальної території України, недоторканість її кордонів. Соборність української державності означає, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ. Громадянськість державності — це єднання всіх громадян України незалежно від соціально-класової, етнічної та іншої належності.

Українська політологія — порівняно нова наука і навчальна дисципліна. Її теоретичними й методологічними основами є політологічні концепції й теорії, розроблені передусім видатними українськими вченими-політологами, філософами, істориками, а також західні політологічні науки. Разом з цим вона має свій зміст, свій предмет і об'єкт дослідження, понятійно - категоріальний апарат, методологічні принципи й системи аргументації. До змісту української політології органічно входять історія створення і розвитку вітчизняної політичної думки, теорія української національної державності, проблеми національної свідомості й самосвідомості українського народу, його політичного менталізму і політичної культури, українська національна ідея, українські політичні традиції, політичні портрети видатних діячів та вчених-політологів України. В Українській політології, на жаль, ще мало розроблене політичне наукове програмування, без чого не може бути збалансованої довготривалої ефективної політики. Але в перспективі цей аспект буде одним з основних, так само як і теорія та практика міжнародних відносин, зовнішня політика. Отже, українська політологія багато в чому збігається з політичною наукою інших країн, хоч і має свій зміст, свої особливості. Вітчизняна політична думка розвивається самобутньо, на основі демократичних традицій, на українському соціально-політичному й національному ґрунті. У той же час українська політична наука й політична практика знаходяться під впливом ідей передових західноєвропейських політологів.

Принцип федералізму (від лат. foedus — союз, об'єднання) — передбачає розрізнення і своєрідне поєднання централістських начал і чітко визначеної частки суверенітету суб'єктів державного союзу, розмежування сфер компетенції центральних, федеральних органів влади та влади суб'єктів федерації, надання їм певної політичної самостійності. Ідея федералізму виражає прагнення впровадити сильну центральну владу, яка буде здатна цілеспрямовано здійснювати певні спільні міждержавні, колективні загальнонаціональні функції, такі як забезпечення свободи торгівлі, оборона,

 

Питання для дискусії

1. Яку мету, на Ваш погляд, переслідував Володимир Святославович хрещенням Київської Русі у 988 р. і чому він обрав православ'я?

2. У чому полягає важливість положень «Литовських статутів» для політичної думки України?

3. Яке значення для розвитку української політичної думки має Магдебурзьке право?

4. Які політичні ідеї пропонували представники братських шкіл?

5. Яке суспільно-політичне значення для України мала Брестська унія 1596 p.?

6. Місце поглядів учених Києво-Могилянської академії в політичній науці України.

7. Стан української політичної думки періоду національно-визвольної війни 1648—1654 pp.

8. Що спільне та відмінне в поглядах М. Костомарова і М. Драгоманова на державу, владу, політику?

9. Внесок М. Грушевського і В. Винниченка в розвиток української політичної думки.

10. Значення Універсалів 1917—1918 pp. для політичного життя та відродження української державності.