Філософське вчення про пізнання

Г.В.Ф. Гегель

Чи можна пізнати світ, в якому ми живемо? Здавалося б, які можуть бути сумніви з цього приводу, адже самий факт того, що ми живемо, є самим беззаперечним свідченням того, що, так, бо, якщо ні, то ми не змогли б орієнтуватись в цьому світі, отже, ми були б приречені на неминучу й негайну загибель у ньому. Взяте безпосередньо з життєвого досвіду, це очевидне положення знаходить і цілком відповідне йому, ясне й прозоре теоретичне підтвердження: пізнання є процес руху від незнання до знання, від знання менш глибокого і менш повного до знання більш глибокого іповного. Однак, у цього, здавалося б, безсумнівного визначення є могутня опозиція, аргументи якої настільки переконливі, що ними ні в якому разі не можна нехтувати.

Так ще в епоху ранньої античності Ксенофан проголосив, що, навіть якщо дійсне знання й існує, ми не зможемо її розпізнати: рухаючись уздовж ряду різних тверджень щодо одного й того ж предмета, ми, зіштовхнувшись із тим, що містить дійсне знаня, пройдемо мимо нього і підемо шукати істину далі, бо в нас немає жодної зачіпки, яка б допомогла нам збагнути, що те, з чим ми тільки-но зіткнулись, і є та сама істина, яку ми так напружено шукаємо.

Кратіл, якому Платон присвятив один із своїх «діалогів», не тільки підтримав думку Ксенофана, а й підсилив її своїм твердженням: оскільки все змінюється, остільки пізнання неможливо, бо безперервно змінюється і те, що ми намагаємось пізнати, і ми самі в ході цих наших спромог, і ті поняття, за допомогою яких ми намагаємось здобути істину.

Горгій, підхопивши твердження Ксенофана й Кратіла, логічно продовжив їх, сказавши: ніщо не існує (бо в нас немає жодного беззаперечного доказу того, що дещо існує інакше, ніж суто у нашій уяві); якщо ж дещо й існує, то його неможливо пізнати (див вище); якщо ж воно і є пізнаваним, то воно невиразимо.

В добу пізньої античності ранньо-античний скептицизм (див. нижче: словник) отримав подальше розвинення. Так Секст Емпірик сказав: «Я не знаю, чи можливе пізнання», бо, якщо, стверджувати, слідом за Кратілом, що пізнання неможливе, то тим самим ми будемо стверджувати протилежне, а саме, що ми вже дещо пізнали – те, що пізнання неможливе.

Піррон довершив скептицизм своєю тезою: «Слід утримуватись від будь-яких висловлювань, оскільки кожному прямому висловлюванню може бути протиставлене інше, прямо йому протилежне і в рівній мірі переконливе». Крайня ступінь скептицизму отримала назву агностицизму (див. нижче: словник).

Отже, широковідомий твердження про те, що основне питання філософії маєдругу свою сторону, а саме, чи є світ, в якому живемо ми, і в якому існує все, що існує, пізнаваним, не такий вже безпідставний, як це може здатись на погляд так званого «здорового глузду», незважаючи на явну суперечність ясному й прозорому твердженню про те, що пізнання безумовно є, й при тому воно є «процес руху…» (див вище).

Призначення гносеології, тобто, вчення про пізнання як одного з найважливіших і найскладніших розділів філософії саме в тому й полягає, щоб розібратись у причині наявності такої суперечності і визначити шляхи її розв’язання.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна, в будь-якому випадку, наявність двох протилежностей, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто, того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта. Якщо, наслідуючи Томаса Гоббса, вважати, що об’єкт імманує (випромінює, виділяє) з себе певні флюїди, тобто, звукові, світові і т. ін. сигнали, а суб’єкт їх фіксує, регіструє, копіює органами свого сприйняття, то доведеться визнати, що, в такому разі джерелом активності в пізнавальному процесі є саме об’єкт, а суб’єкт є лише пасивним регістратором, фіксатором і копіювальником того, що імманує з себе об’єкт, що неможливо за визначенням. Насправді ж, навпаки, саме суб’єкт як дійсне джерело пізнавальної активності спрямовує свою увагу на той чи інший предмет, перетворюючи його тим самим в об’єкт своєї пізнавальної діяльності. Іншими словами, суб’єкт – не одержувач, а здобувач.

В будь-якому разі суб’єктом пізнання може бути лише той (чи те), для кого (чи для чого) це пізнання важливе й це пізнання потрібне. Оскільки неживому нічого не потрібно й ніщо для нього не важливе, остільки неживе не може бути суб’єктом (навіть якщо та чи інша «розумна машина» спрямована на здобуття тієї чи іншої інформації (див нижче: словник), то ця її функція є лише втіленням в неї певної програми, що закладена в неї живою й притому – мислячою істотою – тією, яка її створила й запрограмувала, тобто, дійсним суб’єктом пізнання). Інша справа – живе. Саме задля того, щоб живому бути живим, йому потрібно багато чого і, перш за все – інформація про те, що його оточує.

Все живе спроможне (в тій чи іншій мірі) здобувати інформацію з оточуючого середовища. Однак процес пізнання не вичерпується, не обмежується, лише одержанням інформації. Способи її обробки, застосування і використання рослинами, тваринами і людиною суттєво відрізняються одне від одного. Якщо всі рослини одного й того ж виду реагують на одну й ту ж саму, або ж однакову інформацію однаково (приміром, всі соняшники повертають свої суцвіття синхронно слідом за рухом сонця на небосхилі), то в різних тварин одного й того ж виду реакція на тотожну інформацію може відрізнятись досить суттєво (один й той же самий подразник у різних особин може викликати різний відгук, наприклад, один собака злякається нападу на неї і втече, інший – тієї ж породи – кинеться на свого нападника). Що ж стосується людини, то реакція різних людей на одну й ту ж саму інформацію може бути вкрай різною, включаючи непередбачувану.

Однак докорінність відмінності людини як суб’єкта пізнання від усіх інших живих істот полягає зовсім не в різноманітності реакцій різних людей на однаковий подразник, а в тому, що лише людина спроможна не обмежувати своє пізнання світу лише здобуттям інформації.

Інформація – це завжди відповідь (відгук, відлуння) на запит, що надсилається суб’єктом пізнання до об’єкту: «що?», «де?», «коли?», «скільки?», «який?» («яка?», «які?») й таке інше. Спрямовувати – в тій чи іншій формі – запит, що стосується цих питань й одержувати – в той чи інший спосіб – відповідну інформацію з боку об’єкта спроможні різні живі істоти. Але жодна з живих істот, окрім людини, не має здатності задавати питання: «чому?», «навіщо?», «задля чого?», «кому це вигідно?» – і – як наслідок – не спроможна отримувати на них відповіді. Необхідним і достатнім доказом цього твердження може служити той факт, що серед дітей самим популярним питанням і при цьому саме таким, яким діти найбільш дошкуляють дорослим, є питання «чому?». Якщо ж позбавити дитину можливості задавати це питання і отримувати на нього відповідь, людина з цієї дитини не відбудеться. Саме це трапляється в кожному з випадків, коли людське немовля було вигодуване іншими ссавцями (вовками, шакалами, мавпами). Якщо ж суттєво обмежувати дитину щодо питання «чому?», то в подальшому її розумові здібності виявляються обмеженими.

Людину – настільки, наскільки вона – людина – цікавить не тільки явище як таке, а й його сутність. Тобто, процес пізнання людиною світу двоєдиний: він – і процес отримання інформації, і – процес осягненнясутності. Якщо перше досягається шляхом сенсорного контакту (безпосереднього або ж опосередкованого) з об’єктом, то друге – виключно розумовою діяльністю. Перше стосується фактів, стосовно до яких доречно поняття достовірність (недостовірність). Друге – думок. Саме лише по відношенню до думок, як це цілком слушно стверджував Аристотель, може застосовуватись поняття істинне, протилежністю до якого є хибне.

Факт не може бути ані хибним, ані істинним. Достовірність або ж, навпаки, недостовірність факту при певних умовах можна встановити цілком вичерпано й однозначно, але не існує таких умов, забезпечення яких дало б змогу вичерпано й однозначно, раз і назавжди, дати відповідь на питання «чому?», оскільки кожна відповідь на це питання породжує нове «чому?», і так до нескінченності.

Об’єктивною передумовою цілком закономірного існування і агностицизму, і його протилежності – гносеології є саме розбіжність у розумінні того, що таке пізнання. Якщо воно лише надбання інформації, то для агностицизму немає жодної реально існуючої підстави. Якщо ж воно лише осягнення сутності, то немає жодної підстави для необмеженого гносеологічного оптимізму, оскільки останній базується на ствердженні безумовної можливості дати вичерпану відповідь на питання «чому?» в кінцевому його варіантові.

Насправді ж пізнання не є «або надбання інформації, або осягнення сутності». Воно – «і це, і те».

Якщо отримати ту чи іншу необхідну і при тому достовірну інформацію – це лише справа «техніки» і часу, то досягти кінцевого осягнення сутності – завдання, яке не має рішення в будь-якій реальній перспективі.

Саме тому Гегель стверджував: «Істина – не результат, а процес», бо не існує й не може існувати достеменної, беззаперечної, кінцевої відповіді на «кінцеве», «остаточне», «останнє» питання «чому?». Є лише нескінченний процес нескінченного наближення до істини, «схопленої думкою».

Саме в цьому полягає зміст кантівської «речі в собі» як «останньої» відповіді на «останнє» «чому?», як такої, що не може бути пізнаною.

Саме в цьому ключ до розуміння висловлювання Джордано Бруно: «Пізнання не має перес и чення».

Саме в цьому – вирішення «парадоксу Сократа»: «Я знаю тільки те, що я нічого не знаю» насправді означає: «Я знаю, що я нічого не знаю до кінця».

Ми як людство, в даному випадку ми – як універсальний суб’єкт пізнавальної діяльності (наша універсальність полягає в тому, що ми спроможні в своїй пізнавальній діяльності клопотатись і про здобуття інформації, і про осягнення сутності) маємо необмежену здібність до пізнання будь-чого, і обмежену (межами наших конкретно-історичних можливостей) спроможність до пізнання будь-якого «будь-що».

Розвиваючи інструменти (як матеріальні, тобто, предметно-речовинні, так і ідеальні, тобто такі, що спрямовані на вдосконалення наших розумових «знарядь» – методів, теоретичних засобів), ми як людство будемо крок за кроком, де – поступово («еволюційно»), де – стрибкоподібно («революційно») наближатись до Абсолютної Істини, яка і не існує, і, водночас, існує.

Вонане існує як остат о чна точка, остання ланка в нескінченному ланцюзі пізнання.

Вона існує як лінія – своєрідна асимптота, тільки якою й можна графічно зобразити Абсолютну Істину.

Людське пізнання як процес осягнення сутності – це нескінченне наближення до Абсолютної Істини як асимптоти, відстань до якої – на відміну від обрію, що, як відомо, теж недосяжний, але відстань до якого константна (див. нижче: словник) – постійно скорочується. Це скорочення відбувається завдяки не спадаючий активності універсального суб’єкта пізнання, тобто – Людини Розумної.

Як і сама людина, її пізнавальна діяльність історично трансформувалась: із суто утилітарної, спрямованої на досягнення виключно меркантильних (див нижче: словник) цілей, вона видозмінювалась у діяльність по освоєнню (не плутати з присвоєнням, тобто – привласненням, тобто з забезпеченням монопольного володіння, розпорядження і користування)світу (тобто на перетворення його з ч у жого, страхітливого, ворожого людині на «свій», тобто, дружній, сприятливий, «доброзичливий»). Під освоєнням розуміється те, що свого часу Григорій Сковорода визначив терміном «спорідненість», маючи на увазі відповідність і узгодженість із сутнісними запитами людини як Людини Розумної. Дарма, що Григорій Савович використовував цей термін виключно по відношенню до запитів людини щодо змісту її праці. Сенс цього напрочуд влучного терміну може бути цілком доречно поширений на будь-яку діяльність людини, властиву Людині.

«Споріднена» людині пізнавальна діяльність виходить далеко за межі безпосередньо споживацького інтересу як окремої людини, так і людства в цілому, і перетворюється у відносно самостійну галузь, прямий зв’язок якої з прагматичними, тобто – сьогоденними й цю-хвилинними запитами (чи то даної особи, чи то певної соціальної групи) не завжди простежується і, навіть, не завжди існує. Це, безумовно, не означає, що результат такої пізнавальної діяльності нікому не потрібний. Це лише свідчить про те, що попит на її результат поки що відкладений, але згодом він неодмінно виникне, як це вже було з багатьма відкриттями й винаходами.