Студопедия — Культура Європи, Візантії
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Культура Європи, Візантії






Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін "Середні віки" виникає в Італії XV-XVI ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури (філософії, релігії, права, літератури та мистецтва), а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У наш час термін "Середні віки" охоплює не тільки культуру Західної Європи, але й багатьох інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. При цьому безсумнівна близькість і різнобічна взаємодія, при збереженні своєрідності й самобутності, характеризує саме західноєвропейське, візантійське та ісламське Середньовіччя, тобто культури Середземноморського ареалу. Сьогодні стало ясно, що досить важливо розглядати західне Середньовіччя під кутом впливів візантійської та ісламської культур, оскільки ці впливи у підсумку дали поштовх початку Відродження у Західній Європі.

Існують також певні хронологічні ускладнення в характеристиці Середніх віків. Початок доби досить непросто вичленувати з контексту культури еллінізму, а згасання розтяглася на кілька століть, так що в сільському житті стереотипи середньовічного світовідчуття, мислення і способу життя успішно дожили до початку доби індустріалізації кінця XIX ст. Але попри численні ускладнення, період виразного домінування середньовічної культури у Середземномор'ї умовно поділяють на три основні етапи:

раннє Середньовіччя - IV-VIII ст.;

зріле Середньовіччя - ІХ-ХІІ ст.;

пізнє Середньовіччя - XIII-XV ст.

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися

взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

2) традиції народної культури "варварів";

3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії (Міланський едікт 313 р.) і заснування імператором Константином у 324 р. Константинополя - так званого Нового (або Другого) Риму. В 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а з 395 p., коли помер імператор Феодосій, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов'язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

До арабської експансії з півдня Східна Римська імперія мала порівняно терпимі проблеми з "варварами" на півночі й Сасанідським Іраном на сході. Давні античні центри культури і цивілізації східного й центрального Середземномор'я продовжували функціонувати. Відтак візантійці зберегли безпосередній зв'язок з культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню. Завдяки цьому зв'язку середньовічна культура Візантії завжди мала у своєму річищі так званий антикізуючш струмінь, що дало підстави вести мову про численні періоди передвідродження (македонське, комнінське, палеологівсь-ке - назви за династіями візантійських імператорів). Насправді ж у Візантії античні традиції ніколи повністю не зникали, відтак відроджуватися й не мали підстав. На вулицях візантійських міст продовжували стояти численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби й поеми, імперія не полишала надій на відновлення політичної єдності з Заходом. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи (хоча філософські школи, включаючи Афінську Академію, було примусово закрито тим самим Юстиніаном). Визначний церковний і культурний діяч Григорій Богослов (IV ст.) називав традиційну освіту найдорогоціннішою спадщиною християн від минулого. Власне, завдяки використанню в навчальному процесі та певному інтересу до збереження культурної традиції твори античних письменників і мислителів змогли дійти до нашого часу. Візантійці вперто іменувалися "ромеями",

тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови та іншими набутками елліністичної культури. На іконах візантійських храмів нерідко зображували деяких античних філософів, найчастіше Платона. У щільному зв'язку з традиціями античної філософії відбувався розвиток філософії християнської (вчення про Логос Геракліта, епікурейське вчення про душевні насолоди, стоїчна етика і теорія цінностей, кінічні за походженням крайній аскетизм і юродство, неоплатонічне вчення про ієрархічну будову всесвіту, про еманації Та ін.). Природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх.

На Заході ситуація була зовсім* іншою. Внаслідок Великого переселення народів, яке супроводжувалося не тільки війнами, але й численними епідеміями, періодами голоду та іншими катаклізмами, антична інфраструктура міст і шляхів сполучення була цілком зруйнована. Давній Рим, у V ст. неодноразово пограбований "варварами", завдячуючи їх християнізованим нащадкам, з плином часу піднявся з руїн, але вже не стільки як політичний, а передусім як культурно-релігійний центр Заходу. Під впливом більш розвинутої римсько-еллінської культури "варварські" суспільства переживають процес романізації (який почався ще за часів Римської імперії), засвоюють латинську мову як писемну і навіть священну, переймають деякі римські правові інститути, інші залишки римської культури. Освічені римляни займали високі посади у "варварських урядах". Найвизначнішими посередниками між античністю й новим культурним періодом виступили на Заході богослов Августин Блаженний, філософ Боецій, енциклопедисти Кассіодор та Ісидор Севільський. Поступово усвідомлювалася потреба збирання залишків зруйнованого і награбованого "варварами" як зразків і матеріалу для створення нової культури. За зрілого і пізнього Середньовіччя антична література і філософія (хоча не в оригіналі, а в коментарях церковних діячів) вивчалися у школах та університетах.

Природно, що з масиву греко-римської спадщини нова культурна доба найбільше перейняла не від класичного періоду, а від пізньої античності, для якої були характерні зацікавлення виражальними засобами мистецтва, захоплення символікою, алегоріями, знаковими та емблематичними образами, які мали відбивати не зовнішні, а внутрішні, сутнісні характеристики осіб, предметів і явищ. Характерно, що вперше вже цілком у середньовічному дусі теоретично окреслив завдання і художній метод нового мистецтва принциповий язичник III ст., лідер філософської школи неоплатоніків Плотін. Зокрема, у живописі ГІлотін закликав зображувати усі предмети

так, щоб уникати притаманної людям недосконалості зору, внаслідок якої предмети, розташовані далі від спостерігача, виглядають меншими й блідішими, ніж розташовані ближче. Слід зображувати їх так, як вони виглядають зблизька при всебічному освітленні. Живопис має уникати просторової глибини й тіней, щоб крізь матеріальну оболонку досягти зображення сутності. Зображувана поверхня має випромінювати сяйво, яке є "блиском внутрішньої форми речі", тобто, за Плотіном, її справжньою красою.

Чималий вплив на формування нового типу культури справили й нащадки "варварів", на долю яких випала роль найбільш інертної й найбільш численної групи носіїв цієї культури в її переважно демократичному, "низькому" вияві. Учорашнім "варварам", в яких найчастіше не існувало навіть своєї писемності, чужі були як антична мудрість і витонченість, так і тонкощі християнської догматики. Але на відміну від античності, де раб був не більше ніж "живим знаряддям" (визначення Аристотеля), за доби Середньовіччя кожна людина, особливо кожний християнин незалежно від статусу і роду занять розглядався як окрема самоцінність, як реальний чи потенційний член "стада Христова".

"Добрий Пастир". Візантійська мозаїка V ст. з італійського міста Равенни

Завдання пристосувати високу культуру до смаків простолюдинів вирішувалося різноманітними засобами, серед яких особливо виділяються дохідлива церковна проповідь і легка у засвоєнні

повчальна література, яка створювала близькі народній фантазії образи, могла передаватися усно і трансформуватися в легенду. Передбачене церковним календарем цілорічне почитания Христа і Марії Богородиці, а також янголів, святих, різноманітних реліквій і чудесних подій заступили собою численні культи язичницьких богів та пов'язаних з ними традицій. Мистецтво також багатьма ідеологами середньовічної культури, починаючи з Василія Великого (IV ст.), трактувалося як Біблія для неграмотних. Традиції племінного язичництва, комплекс народних звичаїв і колективних уявлень, який спирався на міфопоетичне сприйняття дійсності, усна поезія, завзятий гострий гумор карнавалів - усе це з часом знайшло відбиток у середньовічній культурі. Велике значення для розвитку "високої", елітної культури Середньовіччя мали традиції родоплемінної знаті, з яких пізніше розвинулися придворний етикет і традиції рицарства.

У результаті взаємодії рудиментів античного рабовласницького і "варварського" родоплемінного устроїв розвиваються нові суспільні відносини феодалізму. Виробничі відносини в умовах Середніх віків спирались на власність феодала на землю і часткову власність селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала майже не відрізнялась від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників.

Досить складною і суперечливою була політична структура середньовічного суспільства. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси - складна ієрархія всередині панівного класу, тенденції сепаратизму, боротьба феодалів з королівською чи імперською владою. До того ж постійно змагалися за першість влада світська і влада церковна.

Найважливішим фактором формування і розвитку культури Середньовіччя стали християнська релігія і церква. У буремний і вкрай нестабільний період пізньої античності культурна еліта формує в суспільній думці уявлення про творчий потенціал нової всесвітньої релігії - християнства, про консолідуючу силу триєдиного Бога, що явився у світі в образі боголюдини - Христа, який вказав людству істинний шлях визволення від влади темних, ворожих щодо людини сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки - земель Середземноморського ареалу.

Після апологетів і учителів церкви вдосконаленням християнської ідеології мусили зайнятися так звані отці церкви (найвизначнішими з них були Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, Ієронім Стридонський, Августин Блаженний, Максим Сповідник, Іоанн Да-маскин). Отці церкви до найдрібніших подробиць намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнського віровчення, а також увесь комплекс питань їх пристосування до повсякденного суспільного і особистого життя. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була викликана потребою збереження церковної одностайності перед загрозою різного розуміння багатьох спірних питань. Для їх вирішення збиралися спочатку помісні церковні собори, а з IV ст. так звані Вселенські собори, ухвали яких суттєво впливали на характер подальшого культурного розвитку.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787) - всебічний теоцентризм: Бог є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади. Однак серед усього творіння людина посідає найвище місце, потенційно людина багато цінніша, ніж безтілесні янголи, оскільки наділена свободою волі. Такий оптимістичний погляд на місце людини у світі передають терміном антропоцентризм. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина перебуває "під владою гріха,". При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме по собі не вважалося носієм гріховності (бо створене "за образом і подобою Божою"), а мислилося таким тільки внаслідок "завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями". Земне життя має цінність лише остільки, оскільки воно готує до "життя вічного" після смерті. Чим більше людина страждає в цьому житті, тим більше у неї шансів отримати вічне блаженство після смерті, оскільки в стражданнях душа здатна очищуватися (щось подібне до аристотелівського катарсису, зі сфери театрального мистецтва перенесеного на повсякденне життя). Головна думка цієї доктрини - подвижницький шлях "крізь терня до зірок" засобами стоїчного аскетизму, байдужості до минущих радощів, зречення "юдольного" світу у поєднанні з любов'ю до людей як заблукалих синів Божих (євангельська притча про блудного сина). Ідеал земної людини - чернець, святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі "внутрішню людину", ототожнювану із зерниною або іскрою Божою в серці людини.

Основними осередками христянської культури стали монастирі. Монаство утворило за Середньовіччя свою окрему субкультуру, яка відіграла помітну роль в загальному культурному процесі. Перші монахи з'явилися в пустельних місцевостях Палестини, Єгипту та Сирії в період гонінь, і вели цілком усамітнений спосіб життя (були монахами-анахоретами). Але досить скоро бажаючі вдосконалюватись в аскетичному подвижництві почали збиратися в громади, створювати общинні устави і розселюватися на вільних землях, що з часом усе ближче сусідили з середньовічними поселеннями. Після чоловічих виникають жіночі монастирі. Перші письмові правила (устав) монашого життя з'явилися в IV ст. з-під пера Василія Великого'. На початку V ст. "скіф" Іоан Кассіан емігрує з Візантії на Захід, де створює подібні правила латинською мовою. З VI ст. кожен більш-менш сталий монастир обов'язково мусив мати при собі бібліотеку і скрипторій (місце для переписування документів і книжок) і школу. На Заході основним розсадником монаства стала Ірландія, а основним монастирським уставом - правила Бенедикта з Нурсії (Італія, VI ст.), за якими монахи мали активно працювати в господарстві. З часом значна частина монастирів, особливо на Заході, де кількість вільної землі довгий час була досить великою, перетворилася на крупні й розгалужені господарчі комплекси, які правили за зразок для решти населення. Крім організаційних, монастирська субкультура мала виразні духовні особливості, перебуваючи у певній опозиції до офіційної ідеології, в тому числі й церковної, хоча вже з IV ст. єпископами (главами територіальних округів) у церкві могли ставати тільки монахи. Абстрактну всеосяжність церковної доктрини спасіння визначні монахи-подвижники намагалися наповнити якомога більш конкретним змістом в особистому житті, що нерідко межувало із засудженими на соборах єресями.

Вплив релігії на суспільне життя Середньовіччя був визначальним для культурного життя, доки зберігався високий моральний авторитет церкви як на Сході, так і на Заході. У Візантії, де на знак визнання заслуг імператора Константина володарі Східної Римської імперії головували на церковних соборах, з 395 р. офіційно починає реалізовуватись ідеологія так званої симфонії (тобто суголосної гармонії) між державою і церквою (автор концепції - церковний історик початку IV ст. Євсевій Кесарійський). Але стосунки церкви зі світською владою часто переживали періоди напруження, іноді переходячи у відкриті конфлікти. Коли імператори вважали за можливе втручатися у церковні справи, церква часто не погоджувалася

відігравати підпорядковану державі роль. Найгучніші конфлікти виникали з найбільш авторитетними діячами східної частини церкви: Афанасієм Александрійським, Іоанном Золотоустом, Максимом.. Сповідником, Феодором Студитом тощо, які намагалися спонукати володарів до християнської поведінки своїм прикладом служіння ідеалам і жертовності. Але з плином часу, попри значний спротив, як на Сході, так і на Заході в боротьбі за свої права церква все більше віддалялася від накреслених християнською релігійною доктриною високих принципів і чеснот, що не могло не позначитися і на її незаперечному колись авторитеті.

На Заході церква від початку становила цілком самостійну силу на міжнародній арені, завдяки явній культурній та організаційній перевазі перед розрізненими "варварськими" суспільствами. У спілкуванні з ними Рим дотримувався принципу наставницького, "пастирського" ставлення до вирішення проблем численних королівських, герцогських та князівських дворів роздрібненої Європи. Таку ж позицію римські папи намагалися займати і стосовно східних патріархатів, на території яких вирували догматичні суперечки. Вже з V ст. знекровлений культурно Захід здебільшого спостерігав за цими суперечками збоку, але всіляко створював образ "апостольської столиці", в якої слід питати відповідей на всі питання. Вживана в культовому житті латина була єдиною загальноприйнятою в Західній Європі мовою ділового спілкування, церковні діячі були першими радниками в політичних та державних справах. По суті, церква утворила своєрідну "державу над державами" і, маючи свою особливу юрисдикцію і особливе канонічне право, не визнавала над собою світської влади. Більше того, в 754 р. папа Стефан II, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія святого Петра (Папської області), чим зробив себе і своїх наступників феодалами. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності, тим самим вона отримала значну економічну силу.

Мета "воцерковлення світу" оберталася реально "обмирщениям церкви". Однак певним виправданням таких дій Риму є складність ситуації. Більшість варварських королів початкове прийняли аріанську (а не "вселенську") версію християнства, встановлювані церквою єпископства часто занепадали через повернення людей до язичництва, міста становили собою швидше тимчасові торжища, ніж постійні поселення (так що формальні можновладці до королів включно вважали за краще проживати у сільських фільварках). Сіяли хаос також нерідкі напади різно-

племенних ватаг так званих "річкових кочовиків" (річки стали тоді основними торговельними шляхами), а також справжніх кочовиків і здобичників гунської та аварської "степових імперій".

Часто ідучи на компроміс із затаврованим у Євангеліях "духом світу цього", церква як на Сході, так і на Заході все ж не відмовлялася від виконання взятого на себе надзавдання - перетворення світу за християнськими принципами. У цій справі важливе місце посідала проблема освіти. З перших часів існування християнство вирішувало цю проблему шляхом заснування катехитичних (підготовчих до хрещення) шкіл, в яких новонавернених до віри християн спеціальні вчителі-катехити спочатку знайомили з основними положеннями віровчення та історії церкви, а вже потім допускали до хрещення. Але одночасно з поширенням християнства серед високоосвіченої верстви і втягненням християн у філософські дискусії виникає потреба у більш ґрунтовній та різнобічній освіті. У II ст. розгалужена християнська школа деякий час діяла у Римі, доки її засновник Юстин Філософ не був замучений під час чергового гоніння на християн. Заклад, що задовольняв новим вимогам, виник у ІІ-ІІІ ст. в науково-освітній столиці елліністичного світу Александрії' Єгипетській. Відомі учителі церкви Климентій Александрійський, Оріген, Діонісій Александрійський та їх послідовники ще в період гонінь розробили програму християнської освіти, яка включала дисципліни світських шкіл, увінчувані богослів'ям. У IV ст. подібні заклади було засновано в Афінах, Антіохії, Газі, Кесарії Палестинській, Ефесі, Нікомідії, Бейруті, Кизику, Анкірі, Сардах, Пергамі, Нікеї. Як навчальні посібники використовувалися праці александрійських вчених доби еллінізму. У класах поетики і риторики поруч з творчістю Гомера, яка стояла на першому місці, школярі Візантії вивчали твори Гесіода, Піндара, Аппіана, Феокріта, байки Езопа, трагедії Есхіла, Софокла і Евріпіда (по три на кожного автора), комедії Арістофана, вислови з творів визначних ораторів, історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха. Одна з таких шкіл, Ефеська, у 489 р. була закрита як розсадник несторіанської єресі (патріарх Несторій не визнавав за Марією титулу "Богородиця"). Викладачі цієї школи перебралися до Персії, де в м.Нісибісі відновили діяльність своєї академії, від якої до нашого часу зберігся перший відомий статут вищого навчального закладу Середньовіччя (перша редакція статуту - кінець V ст.).

У 425 р. імператором Феодосієм II було засновано Константинопольський університет - так званий "Аудиторій", в якому викладалися не лише "вільні мистецтва", але й філософія, фізика, біологія,

медицина і право. Заклад мав готувати державних службовців вищого рангу і був суто світським. Проіснувавши понад сто років, він був закритий разом з філософськими школами імператором Юстиніаном.

На Заході у VI ст. відомий культурний діяч Кассіодор, що переконував папу Агапіта відкрити вищу школу в Римі, радив узяти за взірець викладання у закладах Александрії та Нісибіса. Відкрити вищу школу папа тоді не наважився, але Кассіодор і Боецій добилися затвердження папою форми двоступеневої школи, заснованої на вивченні так званих "сімох вільних мистецтв", ступені якої отримали назви тривіуму (три нижчі дисципліни - граматика, риторика і діалектика - звідси поняття "тривіальний") та квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія і музика). Але за раннього Середньовіччя на Заході реально діяла тільки школа тривіуму. Навіть заснована в кінці VIII ст. першим імператором Заходу Карлом Великим "Академія" під проводом вченого монаха Алкуїна обмежувалася тривіальною програмою. Сам імператор намагався вивчити іноземні мови і мистецтво арифметичного ліку, однак грамотно писати він так і не навчився, хоча докладав для цього багато зусиль.

Початкові школи (як візантійські, так і латинські) знаходились при монастирях і соборах. Тут вивчали молитви, давали елементарні знання з письма, лічби, читання.

Наука раннього Середньовіччя відбивала світоглядні імперативи доби і мала передусім гуманітарне спрямування у значенні заглибленості у внутрішній світ людини. Філософська еволюція християнського віровчення сприяла розвитку наук про людину, які спиралися на закладений культурою еллінізму базис. Важливим доповненням до спадщини античних наук про людину стало сформульоване апостолом Павлом уявлення про поділ людей на "тілесних", "душевних" і "духовних", що вимагало конкретизації. Також тогочасних науковців цікавили питання взаємозв'язків внутрішнього світу людини (мікрокосму) і зовнішнього світу (макрокосму). Як і за античності, наука не була ще відділена від філософії, а для тих умов це означало, що принаймні гуманітарні, а в ідеалі - і всі інші науки мають розвиватися в межах богослів'я.

У цілому методологія середньовічної науки докорінно відрізняється від античної з ідеологічних причин. Якщо античний філософ виголошував особисту точку зору серед багатьох інших, хоча й вважав її найбільш вірною, то середньовічний філософ права на суб'єктивізм не мав та часто й не хотів мати, він прагнув передати універсальне розуміння істини і мусив дбати про відповідність свого твору ідеологічному контексту всієї доби. Тому найвідоміші трактати

цього часу найкраще відбивають панівні світоглядні установки у суспільстві або послужили справі їх створення.

Протягом раннього Середньовіччя культурні діячі неодноразово виявляли свої скептичні погляди на здобутки і можливості античної науки, як і взагалі раціональних способів пізнання. Визначальною в середньовічній філософії є думка про те, що усе пізнається тільки за посередництвом любові, і справді пізнати можна лише те, що є прекрасним за природою, тобто заслуговує на любов (Григорій Ниський, IV ст.). У тих речах, які не можуть стати очевидними, необхідно дотримуватися такого принципу: спершу повірити (за посередництвом божественного одкровення), а вже потім зрозуміти, наскільки це можливо (Августин). Крім того, справжнім знанням слід вважати тільки таке, яке змушує людину змінюватися на краще. Поступово утверджується також принцип авторитетності, "канонічності" одних авторів і "єретичності" інших.

За раннього Середньовіччя з'являлися написані з цих позицій твори отців церкви, до яких взагалі відносять ледь не всіх учасників Вселенських соборів, що відстоювали "кафолічне" (вселенське, тобто несектантське) "ортодоксальне" (православне) вчення. Сукупність створених ними трактатів прийнято називати патристикою. Цінність творів отців церкви була передусім ідеологічною, однак висунуті ними ідеї одягалися у довершену, як на той час, художню форму, що дозволяє говорити про них як пам'ятки не тільки середньовічної думки, але й літератури.

Значну роль в історії науки відіграли трактати східних єпископів IV ст. Василія Великого ("Бесіди на Шестиднев", де викладено початки еволюційної теорії та закладено базис для формулювання ідеї поступового духовного прогресу всупереч античним концепціям регресу духовності з розвитком цивілізації) і Немесія Емеського ("Про природу людини", яким закладено основи сучасної філософської антропології та психології). Сповнені світоглядного оптимізму і віри в сили людини трактати цих та інших східних отців церкви вважалися у Візантії надзвичайно авторитетними і відбивали суспільні умонастрої. Світ як божественне творіння має непересічну цінність і мету свого існування в досягненні стану свого "обожнення", яке має здійснюватися через людину. Людина посідає ключове місце у Всесвіті, адже вона спеціально покликана бути заключною ланкою творіння, жити і вдосконалюватися для поєднання світу духовного і матеріального в одне нерозривне ціле. Успіх реалізації людського життя залежить від уміння постійно володіти "нерозум-

ними" пристрастями (Григорій Ниський, Немесій Емеський, Максим Сповідник та ін).

На Заході аналогічні ідеї, але з іншим акцентом розробляв у "Граді Божому" Августин Блаженний, який вважається також засновником європейської філософії історії. Августин поділив попередню історію людства на шість відрізків відповідно до поділу на періоди окремого життя людини. Після Христа людство, за Августином, вступило у вік старості, переживши свою молодість і зрілість ще у старозавітні часи. Тому філософія історії Августина, що здобула поширення на Заході, має багато спільного з песимізмом античних концепцій. Відрізняються від них погляди Августина вірою в силу Спасителя. На відміну від східних отців церкви, у поглядах на свободу волі Августин зробив наголос на цілковитій залежності слабкої людини від "волі Божої", яка заздалегідь більшість людей прирікає на "вічні муки", і тільки обраних, яких збагачує достатньою силою благодаті, призначає на "спасіння". Песимістичні погляди Августина на долю людини пояснюються вкрай несприятливою соціокультурною ситуацією в сучасній йому Західній Римській імперії. Однак ці ідеї понад тисячоліття визначали характер західноєвропейської культури. Востаннє вони зазвучали на повний голос і були доведені до логічного завершення в XVI ст. теоретиками і практиками Реформації (передусім, Ж.Кальвіном).

Особливу роль у розвитку середньовічного світогляду і соціальної філософії доби відіграв корпус коротких філософських трактатів, відомий під спільною назвою "Ареопагітики'' (кінець V - початок VI ст.). Цей корпус трактатів містить філософське, в дусі пізньоантичного неоплатонізму, обгрунтування ієрархічної картини світу духовного і матеріального, об'єднаних божественним Еросом (Любов'ю), а також оригінальну етичну концепцію, за якою насправді існує тільки благо, зло ж існує лише остільки, оскільки воно ще причетне благим завданням і цілям. Будь-яке зло - це тільки певна нестача добра. Коли щось у світі опускається до абсолютного зла, воно автоматично припиняє будь-яке існування. Багато місця приділено розробці середньовічної теорії образу і символу. Хоча "Ареопагітики", порівняно з багатьма іншими творами патристики, були перекладені латиною досить пізно (тільки у IX ст. переклад з розлогими коментарями здійснив ірландський монах-вільнодумець Іоан Скот Еріугена), цей корпус трактатів мав незаперечний авторитет і відіграв значну роль у розвитку середньовічної культури як на Сході, так і на Заході.

У патристиці було вперше висунуто низку діалектичних ідей у спекулятивній (умоглядній) і натуральній (природничій) філософії, естетиці, етиці та всіх інших сферах знання (наприклад, у психології - ідея розвитку психіки, щільного зв'язку тілесних і душевних процесів, здогади про роль тілесних дій, насамперед руки, у формуванні людської істоти тощо). Але разом із завершенням формування основних світоглядних установок, які вважалися остаточно визначеними і не підлягали принциповому перегляду, філософський розвиток поступово гальмується. Настає період підсумування раніш накопиченого та накладання нових знань на відпрацьовану схему, що помітно вже у систематизуючій попередні здобутки творчості Іоанна Дамаскина, автора тритомного "Джерела знання" (близько 742 p.).

Окрім філософсько-богословських студій за раннього Середньовіччя продовжувався розвиток історіографії, передусім у Візантії, де в IV ст. з'являються твори одного з найталановитіших істориків, прихильника язичницьких звичаїв, але людини вже цілком середньовічного світосприйняття Амміана Марцеліна, а також багатьох інших світських і церковних істориків. Значним надбанням культури є праці Прокопія Кесарійського, які з'являються у VI ст. Пишучи про правління імператора Юстиніана, Прокопій створив дві цілком протилежні версії: офіціозно-улесливу і таємну, викривальну. Цілком новим явищем у світовій історіографії є й творчість Іоанна Малали (491-578), автора першої "Всесвітньої хроніки" (у 18 книгах). На відміну від античних істориків, Малала адресує свій твір не аристократам, а звичайним людям (кількість грамотних людей у тогочасній Візантії була досить великою). Відповідно до їх запитів Малала перетворює історичний процес на своєрідну захоплюючу казку, в якій язичницькі та біблійні міфи сплелися з реальними історичними подіями в різних країнах і в різні періоди за посередництвом християнського світовідчуття. Хроніка Іоанна Малали стала взірцем для наслідування більшістю пізніших візантійських, арабських та західноєвропейських авторів.

На Заході найвагомішими історичними творами раннього Середньовіччя були "Історія готів" Йордана (VI ст.) і "Церковна хроніка" ірландського монаха Беди Вельмиповажного (VII ст.). На початку VI ст. "скіфський" монах Діонісій Малий, що емігрував з Візантії на Захід і поступив на службу до папи римського, здійснив хронологічні обрахунки, за якими було встановлено літочислення "від Різдва Христового" (латиною - "anno Domini", тобто буквально "від Господа"). Під назвою "нової ери" це літочислення зберігається до наших днів.

Географічні знання ранньої Візантії з характерним потягом до охудожнення мови і вкраплення різноманітних фантастичних "реалій" було підсумовано у "Християнській топографії" Косьми Індикоплова (VI ст.). Не менш фантастичні зоологічні уявлення ширилися у численних збірках під назвою "Фізіолог" (одним з перших авторів таких збірок став у V ст. Єпіфаній Кипрський).

Поруч з тим у Візантії продовжувала здійснюватися й цілком конкретна наукова робота по дослідженню, збиранню й систематизації різноманітних фактів тогочасної дійсності, продовжували з'являтися нові винаходи. Так, у середині IV ст. географ Касторій уклав карту шляхів від Британських островів до острова Цейлон. Анонімним автором, сирійцем з походження, було складено "Повний опис світу і народів", де давалася докладна характеристка економіки і культури переважно східних народів. У VI ст. Гієрокл уклав довідник провінцій та міст Візантійської імперії, що став зразком для низки пізніших державних і церковних довідників. З'явилося також багато коментуючих праць з математичних дисциплін. З самостійних творів інтерес становлять дослідження конусних і циліндрових перетинів Серена Днтинейського, а також трактат з арифметики Домнина (515-585). Сінесій Кіренський (370-413) значно вдосконалив астролябію, що сприяло розвитку навігаційної справи. Архітектор Софійського собору і математик Анфимій з Траллу залишив твір "Про дивовижні механізми", де серед іншого дав пояснення оптичних властивостей запалювальних дзеркал. Величезне практичне значення мав винахід у середині VII ст. так званого "грецького вогню" - запалювальної суміші, яка не гасла у воді. Рецепт приготування цього винаходу тримався в суворій таємниці, завдяки збереженню якої візантійський військовий флот довго домінував у Середземному морі. Відкривалися нові способи виготовлення фарбників і особливо ліків. Крупним медичним центром залишалася Александрія, де здійснювалися анатомічні досліди. Пергамський лікар Орибасій (326-403) уклав медичну енциклопедію Э 76 книгах, у той же час діяли медики Філагрій (діагностика і терапія хвороб печінки та селезінки) та Посідоній (проблема локалізації психічних здатностей у різних ділянках мозку). У VI ст. лікар Аецій з Аміди уклав практичне керівництво з медицини у 16 книгах; Олександр Тралльський - працю з патології та терапії внутрішніх хвороб, пізніше перекладену латинською, сірійською, арабською та єврейською мовами. Павло Егінський у VII ст. був автором керівництва з хірургії та акушерства, пізніше використаного арабами.

У латиномовній частині християнського світу значну роль у поширенні наукових і псевдонаукових знань відіграли енциклопедичні праці Кассіодора, автора "Варій", та Ісидора Севільського, автора "Етимологій", які активно використовували доступні їм античні й візантійські джерела.

Яскраво характеризує культуру раннього Середньовіччя нова за змістом, але нерідко ще традиційна за формами література, в якій однак активно починають виникати нові, суто середньовічні жанри. Про частину з них вже було згадано вище у зв'язку з філософською творчістю, популяризаційний характер якої вимагав чималої літературної вправності. Крім них активно розвивалися літургійна (богослужбова) поезія, ще не скута пізнішим формалізмом (ранньосередньовічні кондаки становили собою цілі драматизовані поеми, з яких тепер у церковному вжитку залишилися тільки поодинокі епізоди), церковна проповідь, що перебрала на себе функції та здобутки античного ораторського мистецтва, а також агіографія (описи життя святих і монахів-подвижників). Надзвичайно характерною для раннього Середньовіччя є поема Пруденція "Психомахія" ("Душевна боротьба"), в якій зроблено спробу розкрити динаміку внутрішньої боротьби всередині людини між пристрастями та чеснотами. Психологізм, глибокий самоаналіз і душевна відвертість поезії візантійців Григорія Богослова і Синесія перегукуються з відомою на Заході прозовою "Сповіддю" Августина.

У Візантії в кінці IV - на початку V ст. виразно виділяються дві нові літературні школи - епічна єгипетська (коптська) і лірична сирійська. Для першої характерне створення високоемоційних за настроєм і експресивних за стилістикою епопей. Найкрупніший з представників цієї школи Нонн залишив два великих епічних твори грецькою мовою: поему "Діоніс" (близько 20 000 рядків), в якій зібрано і творчо оброблено усі сюжети, пов'язані з діонісійськими культами, і не менш об'ємну поему "Євангеліє від Іоанна". Те, що здається цілком несумісним із сучасного погляду, органічно суміщалося в душі коптського поета. В обох своїх творах він цілком щиро і захоплено переповідає хвилюючі його сюжети безвідносно до їх ідейного антагонізму, який для нього просто не існував. Сирійська школа лірики мала виразне містично-християнське забарвлення. Найвиразніше вона представлена у ліриці Ісаака Сирина, яку можна віднести й до жанру релігійного гімну. Однак найбільш цінним винаходом сирійської поетичної школи стала добре відома сьогодні рима (суголосся кінцевих складів у рядках), якої не знало ан-

тичне віршування. На межі IV-V ст. у грецькій мові нівелюється система наголосів за довжиною голосних і утверджується "силовий" наголос. У зв'язку з цим поступово змінюється метрична структура віршування, що переживає вплив іноплемінних мов, у тому числі й сирійської. Через посередництво літургійної творчості сирійця Романа Солодкоспівця (початок VI ст.) рима потрапляє у константинопольське богослужіння, з якого наприкінці VIII ст. через богослужбові запозичення набуває поширення у Північній Італії та на півдні сучасної Баварії.

Важливим шляхом поширення духовної візантійської культури на Захід стала Італія, південні та північно-східні землі якої довгий час (до XI ст.) належали Візантійській імперії. У VI-VIII ст. сюди цілими громадами переселялися грецькі, палестинські й сирійські монахи, рятуючись від персів та арабів. Тільки з 726 по 775 pp. тут осіло близько 5 тис. східних монахів, з яких багато хто займав високі єпископські та інші посади в західній частині церкви. Сучасні музикознавці вважають, що саме на базі східних монастирських розспівів на Заході формується традиційна форма церковної музики, що з XII ст. відома як "григоріанський хорал" (не маючи відомостей про походження цього розспіву, Бернард Клервоський приписав його створення папі Григорію Великому). Характерні риси григоріанського хоралу - величність, суворість, мелодійна повільність, унісонність співу. У VIII ст. на Захід з Візантії потрапляє орган, який був початкове суто світським інструментом, атрибутом музичного супроводу життя можновладців. Золотий орган у Візантії міг мати тільки імператор, інші сановники мусили замовляти собі органи з інших матеріалів, відповідно до місця в державній ієрархії.

Візантійська церковна музика (поза монастирями) принаймні з VI ст. розвивалася в напрямку переймання традицій античної культури співу різних регіонів елліністичного світу. Остаточно система щотижневого чередування вісьмох основних розспівів (серед яких були лідійські, фригійські, фракійські, аркадські та інші давні співи) встановлюється у VIII ст. і отримує назву октоїх (восьми-голосник). Перший опис завершеної октоїхової системи міститься у творах автора багатьох церковних гімнів Іоанна Дамаскина, у зв'язку з чим його вважали її автором.

В архітектурі нові риси починають складатися з IV ст., коли виникають типи храмів, принципово відмінні від своїх античних попередників, - видовжені й часто поділені на поздовжні внутрішні площі церковні базиліки (з грецької "царський будинок", за античності базиліки будували як цивільні приміщення громадського призначення) і

поруч з ними центричні купольні споруди, квадратні або круглі (ротонди), що виконували функції баптистеріїв (хрещалень) або мортиріїв (місць поховання або лише поклоніння певним святим, переважно, мученикам). Оскільки західна архітектура раннього Середньовіччя перебувала в занепаді, провідну роль в архітектурному будівництві відігравало візантійське зодчество, що з -VI-VII ст. активно поширювалося і на Заході. З V ст. у Візантіїї форми і способи побудови храмів починають усе більше варіюватися і ускладнюватися. До нашого часу збереглися кам'яні й цегляні храми V-VI ст., в яких спостерігається значне розмаїття форм і планів при збереженні настрою зовнішньої монументальної суворості, яка ефектно контрастує з розкішшю образотворчого (мозаїчного, фрескового, іконописного) та декоративного вбрання інтер'єрів. Найбільшого поширення набувають дві синтетичні форми, що гармонійно поєднують базиліку з купольною конструкцією, - купольні хрестоподібні в плані (тобто при погляді згори) та купольні прямокутні в плані. Шедевром серед прямокутно-купольних базилік є храм Святої Софії в Константинополі (532-537, архітектори - Анфімій з Тралл та Ісидор з Мілета, з XVI ст. - мечеть Айя-Софія, сучасний вигляд та інтер'єр див. на с.15). Величезний купол \. зведено на чотирьох масивних стовпах за допомогою парусів (елементів конструкції у вигляді вигнутих трикутників). Вагу центрального купола частково приймають складні системи напівкуполів і колонад. Масивні центральні стовпи при цьому маскуються від глядача, а 40 вікон, прорізаних в нижній частині купола, створюють надзвичайний ефект (особливо вночі при постійному штучному освітленні зсередини), про який захоплено відгукувалися вже сучасники побудови - чаша купола здавалася завислою над храмом у повітрі.

У V ст. починає складатися нове, радіальне міське планування Константинополя. В столиці імперії, як і в Давньому Римі, зводяться багатоповерхові будинки, нерідко з аркадами (рядами однакових за формою й розміром колон, сполучених арками). Споруджуються нові укріплення міста, що становлять собою розвинену систему стін, башт, ровів і в'їзних воріт. Численні укріплення будуються й на кордонах імперії, з VI ст. в містах зводяться палаци і храми, відзначені імперською пишнотою. У містах діють численні мистецькі й ремісничі майстерні.

Однак, перейнявши релігійний світогляд, мистецтво змінює свою образну природу. Реальність відбивається не стільки шляхом зображення, скільки - вираження за допомогою особливого духовно-емоційного ладу художніх творів. В усіх видах образотворчого мистецтва зростає нематеріально-умоглядне начало, яке

підкорює собі усі художні засоби. Образ (грецькою - "ікона") поступово набуває якостей змістової стійкості й нечленованої цілісності, злитості з ідеологічним контекстом, він мислиться ієрархічно включеним в загальну картину універсуму. Раннє іконописання (живопис на дошці) намагається відірватися від матеріальної зумовленості життєвих явищ, переконати глядача, що предмет вираження позбавлений буденних часових і просторових властивостей. За "зоровим образом" встановлюється функція "відбиття першообразу". Духовний зміст розкривається за допомогою емоційної виразності чистих, ритмічно багатих, гнучких ліній, узагальнених видовжених силуетів і навмисно спрощених, "природних" кольорових сполучень.

Античне мистецтво станкової скульптури спочатку приходить до гострої експресії (портрети імператора Константина IV ст., невідомого філософа V ст., імператора Юстиніана VI ст.), а потім і зовсім сходить з культурної авансцени, деякий час зберігаючись лише у вигляді творів художнього ремесла (вироби з каменя, кістки, металу). Далі скульптура продовжувала функціонувати тільки у вигляді рельєфів, що поступово все більше схематизуються, зводячись до орнаменту в період правління імператорів-іконоборців вірменської династії. /

Західноєвропейське мистецтво раннього Середньовіччя або так званого дороманського періоду також є царством орнаменту. Значний вплив на характер цього мистецтва справляв так званий "звіриний стиль" "степових імперій" Євразії. Кожна вільна поверхня прикрашалась фантастично-алегоричними візерунками. Найбільшого розквіту дороманський орнамент досяг у рукописних книгах, де самі літери стали схожими на примхливе і якесь нестримно буйне орнаментальне мереживо. Досить розвиненим було вже на той час декоративно-ужиткове мистецтво - ювелірні прикраси, посуд, зброя. Яскраві кольори і досить часте застосування коштовних матеріалів - характерні риси мистецтва цього часу.

З кінця VIII ст. зростає не тільки політична, але й культурна роль Франкського королівства, перетвореного на "Священну римську імперію германської нації" Карлом Великим - першим імператором католицького Заходу. Імператор Карл щедро заохочував митців, які поширювали в його державі традиції елліністично-візантійського мистецтва, у зв'язку з чим дослідники називають культуру цього часу "періодом каролінгського Відродження". Однак різноманітні елементи, з яких складалася ця культура, ще не поєдналися у стилістично єдине органічне ціле, не утворили стильового ансамблю.

Основні способи художнього оформлення Корану: куфічне письмо, магрибське письмо, почерк насх

Тенденції орнаментальності в християнській культурі та мистецтві цього періоду щільно пов'язані з постанням арабської культури і цивілізації, самобутність якої визначала передусім релігія ісламу. Засновником ісламу є пророк Мухамед (Мухаммад, Магомет, близько 570-632), а головним священним текстом - Коран, написаний ритмізованою прозою. Арабська мова Корану стала основою для виникнення єдиної арабської літературної мови. Арабський півострів був заселений симітськими племенами, які виводили своє походження від біблійних персонажів Старого Завіту: північні та внутрішні племена пустель Аравійського півострова (кочовики-бедуїни) - від Ісмаїла, сина Авраама (у Корані - Ібрагіма) та Агарі (звідси іменування мусульман ізмаїльтянами і агарянами); торговці та осідлі ремісники, що мешкали на узбережжях півострова - від Іоктана (одного з праправнуків легендарного Ноя, у Корані - Кехтан). Мухамед називав себе останнім божественним пророком ("печаткою пророків"). Основним завданням, яке ставив перед собою Мухамед, було відродження суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Поклоніння єдиному Вседержителю не терпить ніяких зображень, що могли б претендувати на якусь наближеність до першообразу й становити яку-небудь цінність. Молитва, читання переданого через пророка останнього послання Бога людям і завоювання місця на небесах завдяки невідворотному слідуванню вказаним шляхом становить сенс життя людини.

Завдяки ісламу напівдикі і розрізнені племена кочових арабів-бедуїнів об'єднуються і вже після смерті Мухамеда під проводом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини), виходять за межі Аравії з метою навернення до своєї нової релігії усіх "невірних" (слово "іслам" перекладається як "вірність", "покірність").

Дуже рано, вже в середині VII ст., відбувається поділ мусульман на шиїтів та сунітів, який зберігається до цього часу. Суніти крім Корану визнають священним і недоторканним також усне передання перших < послідовників Мухамеда, так звану суну, яка разом з Кораном становить основу мусульманського права - шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має лише слідкувати за чистотою дотримання традиції.

Шиїти ж вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. У шиїтів право бути імамом мають лише кровні нащадки Мухамеда з роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада передається за спадкоємністю. Своїм священним переданням шиїти вважають так званий ахбар, що містить символіко- алегоричне витлумачення тексту Корану, який у готовому вигляді зійшов з неба. Більшість халіфів VII-VIII ст. дотримувалися суни, тому сунізм вважається основною течією ісламу.,

Характерною особливістю розвитку арабської культури за раннього Середньовіччя, яка зберігалася і пізніше, була відсутність, попри неодноразові спроби їх запровадити, чітких загальновизнаних віровизнавчих установлень. Щоб вважатися мусульманином, достатньо було виголосити відому формулу: "Немає бога-крім Аллаха і Мухамед пророк Його". Тбму кількість різноманітних співіснуючих течій в ісламі була і є дуже великою, а характер особистої віри часто був поверховим або й взагалі немусульманським. Певній регламентації було піддано тільки зовнішні прояви релігійного поклоніння - п'ятиразовий намаз (молитва) протягом доби, дотримання встановлених свят і постів, сплата податку на користь бідних і хоча б раз у житті обов'язковий для кожного мусульманина хадж (мандрівка до Мекки з поклонінням фобу Мухамеда). Ще одна важлива особливість ісламської культури - це розрізнення між раціональним богослів'ям (аль-калам) і філософією (аль-фалсафа). Остання мала займатися предметами зовнішнього світу і не втручатися в богословську проблематику. Хоча на практиці досягти цього було неможливо, однак дана посилка вигідно відрізняє арабську філософію від тогочасної візантійської та західноєвропейської.

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях від Іспанії на заході до Індії на сході і від Сахари на півдні до країн Північного Кавказу та Середньої Азії на півночі. У підсумку арабських походів така міцна держава, як Сасанідський Іран, зовсім перестала існувати. Завоювання держави франків у Західній Європі вдалося уникнути лише тому, що іспанські араби, які утворили Кордовський емірат, перебували у ворожнечі з рештою мусульман, а також завдяки відносній суворості клімату на північ від Піренеїв. Східна Римська імперія (Візантія) у перших війнах з арабами втратила принаймні дві третини своїх колишніх володінь, і хоча арабо-візантійські війни тривали до X ст., відвоювати більшість цих територій Візантія так і не змогла. Під арабською владою опинилися землі трьох з чотирьох східних патріархатів (Александрійського, Антіохійського та Ієрусалимського).

При цьому мусульмани досить терпимо ставилися до християнства, оскільки Ісус (у Корані - Іса) визнається ісламом другим за авторитетністю пророком після Мухамеда і називається у Корані "словом Аллаха" і "висловом істини". Патріархи під мусульманською владою стали офіційними адміністративними і політичними представниками християнського населення Халіфату. Через них халіфи видавали свої розпорядження і вислуховували прохання. Християни, як і інші "люди писання" - іудеї та сабії (назва однієї чи кількох християнсько-іудейських сект) - справляли чималий вплив на життя мусульманського суспільства. Деякі професії виявилися ніби закріпленими за немусульманами: лихварство - за юдеями, врачування - за християнами та ін.

- Мечеть Куббат ас Сахра в Ієрусаліші, VII ст. 111

Взагалі з VIII ст. розвиток арабської культури відбувався у щільній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів. При цьому самі араби поступово відходили на задній план, поступаючись першістю персам, сирійцям, єгиптянам (див. на мал. зовнішній вигляд та інтер'єр однієї з перших мусульманських мечетей періоду завоювань - Куббат ас Сахра або "Купол скали" в Ієрусалимі на вершині легендарної гори Моріа, діаметр купола - 20 м).

У середині VIII ст. разом зі зміною династії (Омеядську змінила Аббасидська) Халіфат переживає важливі соціальні зміни. Відбувається так звана перша економічна революція Середньовіччя, наслідками якої стали зростання ісламських міст, розвиток міжнародної торгівлі, розквіт наук, мистецтв, освіти і ремесел. І хоча Халіфат як політична цілість розпався вже у другій половині IX ст., культурне життя ісламського світу вирувало з надзвичайною силою. Столицею Халіфату до 762 р. був Дамаск, а з цього року нею став архітектурно чітко спланований Багдад (з перської мови -"Богоданний"), який швидко став одним з найбільших ісламських мегаполісів і з яким пов'язується розквіт ісламської культури і цивілізації ІХ-ХII ст.

Після закінчення іконоборчих суперечок, які виникли під впливом мусульманської агресії, період ІХ-ХП ст. у цілому є добою розквіту культури Візантійської імперії, а також активного зростання культурно-цивілізаційного рівня середньовічного Заходу. В ареалі Середземномор'я настала доба активної взаємодії між новими надетнічними культурами. Цей відтинок часу в історії світової культури має назву періоду зрілого Середньовіччя.

Найвизначнішими багдадськими халіфами початку зрілого Середньовіччя були легендарний Гарун ар-Рашид (786-809) і аль-Мамун (813-833), відомі не тільки своїми соціальними реформами, але й суворістю правління. Халіф аль-Мамун зробив безуспішну спробу запровадити уніфіковану форму ісламу на базі раціоналістичного вчення так званих "мутазилітів" ("відокремлених") і навіть заснував для боротьби з їх ідейними опонентами каральний орган - міхну - прообраз католицької інквізиції. Разом з тим цей халіф у 832 р. заснував у Багдаді "Будинок мудрості"" - аналог Александрійського науково-освітнього центру періоду еллінізму. У "Будинку мудрості" діяли величезні бібліотека (близько 400 тис. книг) та обсерваторія, здійснювалися різноманітні експериментальні досліди, особливо культивувалися медицина і право.

Безсумнівними є досягнення середньовічних мусульман у галузі точних і природничих наук. У VIII ст. за активної участі сирійських вчених-несторіан було започатковано традицію перекладів творів класичних та елліністичних авторів, а також деяких візантійських та персидських трактатів арабською мовою. З IX ст. ця традиція набуває всеосяжності і систематичності. В обіг входять праці індійських математиків, від яких арабські вчені запозичують так звану "шістдесятичну" систему зчислення, не пов'язану з літерним позначен-

ням величин, включаючи важливу цифру "О" (невідому елліністичній арифметиці). Удосконалення системи зчислення до десятичної зрештою призвело до появи нової, невідомої раніше математичної науки -алгебри. Одним із засновників алгебри є визначний математик з Хіви у Середній Азії аль-Хорезмі (IX ст.), яким розроблено низку прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го й 2-го ступенів, а також введено поняття алгоритму. Інший визначний математик, аль-Баттані (858-929), у зв'язку з потребою розробки і організації системи штучного зрошення увів у науковий обіг тригонометричні функції. Ібн Хайтан (721-815) став засновником мінералогії. Внесок у медицину був особливо вагомим у галузі офтальмології і пов'язаних з нею досягнень геометричної оптики (винайдення окулярів). Найґрунтовнішими медичними трактатами були підсумовуючі праці ар-Разі (864-925) та аль-Хайсама,(965-1035). Активно розвивалася фармакологія (наука про ліки), представлена працями таджика аль-Харавія і перса аль-Маджусі (X ст.).

Поступово виникає певна мода на всеосяжний енциклопедизм. Одну з перших ісламських енциклопедій (у формі 51 трактату) уклали члени містично-релігійного товариства "Брати чистоти і друзі вірності" у середині X ст. Збірка призначалася для якомога швидшого проходження адептами цього вчення стадії "зовнішнього" або "нижчого" знання і для переходу до знання "вищого". Неформальні містичні течії ісламу, об'єднані європейськими науковцями збірною назвою суфізму, взагалі досить багато уваги приділяли накопиченню позитивних знань. Блискучого, як на той час, розвитку точні й природничі науки досягли у працях двох енциклопедистів-приятелів - "князя вчених" Ібн Сіни (980-1037), автора 273 трактатів з філософії, медицини та фактично усіх інших відомих на той час наук, і аль-Біруні (973-1048), світову славу якому принесли ґрунтовна праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінералогії. Аль-Біруні висунув також ідею "рівноправності" геоцентричної та геліоцентричної моделей світу.

Як науковці й філософи, так і мусульманські богослови зрілого Середньовіччя широко використовували і розвивали у своїх трактатах ідеї та методи систематизації, розроблені перипатетичною аристотелівською школою. Це дозволяє говорити про них як прямих попередників західноєвропейської схоластики, хоча початки схоластичної науки намічаються вже у творах західного філософа Боеція і деяких авторів східнохристиянської патристики (таких як Леонтій Візантійський та Іоанн Дамаскин, який жив уже під арабським правлінням і перебував на державній службі у халіфа Дамаска). Пізніші

ісламські богослови і філософи підтримали і значно розвинули цю традицію використання здобутків перипатетичної школи, перенісши її на мусульманський ґрунт. Найвизначнішими мусульманськими схоластами були, в хронологічному порядку, аль-Кінді (близько 800^-873), аль-Фарабі (870-950) - так званий "другий (після Аристотеля) вчитель", вже згадуваний Ібн Сіна, найбільший авторитет серед ісламських богословів аль-Газалі (1058-1111) та Ібн Рошд (1126-1198). Усі ці автори завдяки здійсненим переважно у XIII ст. перекладам на латину стали широко відомими в Західній Європі як Алкіндус, Альфарабіус, Авіценна, Алгацель та Аверроес і справили значний різносторонній вплив не тільки на західну схоластику, але й на діячів європейського Відродження.

Говорячи про арабські науки, необхідно згадати про алхімію (аль-хемійя). Алхімія намагалася поєднати гуманітарні пріоритети Середньовіччя з потребами природничого пізнання світу, продовжуючи традиції, закладені багатьма культурами від Давнього Єгипту до Давнього Китаю. У світі металів, мінералів та інших природних елементів алхіміки шукали "віддзеркалення" світу духовного. Попри численні звинувачення у псевдонауковості, що визначають сучасне сприйняття давніх алхімічних дослідів, слід відзначити, що саме завдяки не завжди раціонально обґрунтованим маніпуляціям алхіміків з доступними їм матеріалами поступово викрісталізувалися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних виробництв. Розквіт алхімії припав на період з IX по XVI ст. У християнських країнах алхімія напівлегальне починає поширюватися з другої половини XII ст., хоча вже з X ст. у християнській Європі з'являються плутані згадки про таємниче "іспанське золото". Основною метою як ісламського, так і християнського алхіміка, експериментальну діяльність якого огортала завіса містики і таємничості, були пошуки "філософського каменя". Ці пошуки супроводжувалися з'ясуванням питань про те, як виникають з елементів ті чи інші речі. Фізико-хімічні процеси очищення, збагачення, розплавлення, кристалізації та багато інших уподібнювалися психологічним процесам удосконалення духовних якостей самого експериментатора.

Нерозлучними супутницями алхімії були інші окультні (таємні) "науки": кабалістика, магія і астрологія. Вісім "речей" намагалися винайти вчені: "філософський камінь", "елексир довголіття", "розм'якшувач скла", "вічне світло", "вічний двигун", "градус довготи", "гіперболу ввігнутого дзеркала", "квадратуру кола".

При цьому окультні науки вважалися прикладними щодо теоретичних філософських дисциплін. Так, у класифікації наук Ібн Сіни окультні науки віднесено до прикладної фізики (природознавства), куди входили медицина, астрологія, фізіогноміка, вчення про талісмани, магія, тлумачення сновидінь і алхімія. Точні науки концентрувалися переважно у прикладній математиці: алгебра та індійське зчислення були прикладними стосовно теоретичної арифметики; вимірювання поверхонь і ваги предметів, механіка, гідравліка, устрій терезів і гирь, устрій градуйованих інструментів, оптичних приладів і дзеркал - стосовно теоретичної геометрії; складання астрономічних і географічних таблиць астрономії; устрій музичних інструментів - музики.

У Візантії розвиток наук за зрілого Середньовіччя був дещо слабшим, але також продовжувався. Тут він пов'язаний головним чином з іменем енциклопедиста Леона Математика (або Льва Філософа, помер близько 869 р.) та його оточення. Леону Математику належить реформа традиційних літерних позначень числових величин, що дозволяла здійснювати розрахунки, аналогічні арабській алгебрі. Сучасники розповідають про чудесні механізми, винайдені цим ученим. Приймальний зал Великого палацу, резиденції візантійських імператорів, прикрашали статуї левів, що вражали іноземних послів своїм риком, птахів, що співали й літали, інших унікальних механізмів, що діяли за допомогою енергії води. У IX ст. візантійці ввели у корабельну справу косе вітрило, яке покращувало маневреність. У X ст. в монастирському господарстві робилися спроби застосування механізму для замішування великої кількості тіста (механізм приводився у дію худобою). В XI ст. водяний млин витісняє у Візантії інші млинарні пристрої, століттям пізніше починають поширюватися вітряки. Леон Математик відомий також як ініціатор відродження у Візантії вищої освіти. Його стараннями у Константинополі була заснована так звана Магнаврська шкода, в якій, як і в колишньому Аудиторії, викладання було світським і розрахованим на підготовку фахівців для вищого адміністративного апарату імперії. У 1045 р. цю школу реформовано в Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським. При церкві Святих апостолів було створено вищу медичну школу.

У цілому ж треба відзначити, що характер розвитку візантійської культури ІХ-ХІІ ст. був не стільки технічним, скільки художнім. Архітектура, храмовий живопис (фрески і мозаїки), книжкова мініатюра, іконопис, поезія, проза, музика, ораторське мистецтво за часів правління Македонської та Комнінської династій переживають небувалий розквіт, отримують нові творчі імпульси, хоча й

зберігають чітку спадкоємність із попереднім періодом (на мал. див. фрагмент мозаїки з Софійського собору кінця IX ст).

Розвиваються візантійська філологія, художня критика, жанр описів творів образотворчого мистецтва і архітектури. Поруч з церковним богослужінням на рівень справжнього мистецтва було піднесено придворний церемоніал. Високого рівня у столиці імперії досягає садово-паркова культура як мистецтво формування максимально естетизованого простору (сполучення організації рослинно-ландшафтного середовища із зооморфною та орнаментальною скульптурою, створенням фонтанів і штучних водоймищ тощо).

В образотворчому культовому мистецтві у IX ст. цілком встановився певний іконографічний канон, що являв собою всеосяжну систему норм і набір зразкових моделей, починаючи від усталеного символізму кольорів і закінчуючи положенням на іконі персонажів чи навіть деталей оточення, кожна з яких не була випадковою. Наприклад, головні позитивні персонажі зображувалися в положенні анфас, другорядні - у напівоборот, а негативні - у профіль. Подібне унормування художницької праці мало місце лише у Давньому Єгипті й пояснюється тим величезним значенням, яке надавалося візантійцями іконам та іншим культовим зображенням від часу припинення іконоборчих суперечок. Ікона сприймалася не тільки як цілком документальне свідчення про реальну дійсність словесно зображених у Біблії чи житійних творах подій та осіб, вірно передану попередніми поколіннями, але й як своєрідна форма "небесного одкровення", постійно отримуваного іконописцями під час молитви і наочно втілюваного у вигляді певних незначних варіацій в межах канону. Ці ледь помітні варіації дозволяли говорити як про окреме значення кожної конкретної ікони, так і про загальну "істинність" встановленого канону. Сам художник розглядав свою працю як "священний подвиг" і таїнство, а твір - як результат безпосереднього божественного діяння. Звідси походить явище анонімності, оскільки художник не зображував нічого "свого"; у творчому акті він переносився у світ "надбуття" і намагався прилучити до нього усіх глядачів, у чому й полягав сенс сакральної творчості. Талановиті іконописці прирівнювалися у Візантії до найбільш шанованих святих.

Апофеозом іконопочитання є візантійський іконостас (тобто вкрита іконами перегородка між вівтарною та середньою частинами храмового простору), що вперше виникає у IX-Х ст. і скоро набуває загального поширення. Іконостаси почали оздоблювати фігурною різьбою по дереву, прикрашати позолотою та орнаментальною скульптурою. З'являються також досить високохудожні кам'яні (переважно мармурові й гранітні) іконостаси. Поступово іконостаси почали набувати вигляду кількаповерхових композицій, в яких кожна ікона займала відведене тільки їй місце.

Стіни храмів також покривали чітко продуманими рядами зображень (іконами, фресковим живописом і мозаїкою), багатим риштуванням та іншими оздобами. Храм мислився як ідеальне й водночас реальне зосередження усього багатства духовного і матеріального світу, внутрішнього (мікрокосму) і зовнішнього (макрокосму). Візантійський поет X ст. Іоан Геометр писав:

Якщо й існує десь злиття начал противних







Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 654. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Травматическая окклюзия и ее клинические признаки При пародонтите и парадонтозе резистентность тканей пародонта падает...

Подкожное введение сывороток по методу Безредки. С целью предупреждения развития анафилактического шока и других аллергических реак­ций при введении иммунных сывороток используют метод Безредки для определения реакции больного на введение сыворотки...

Принципы и методы управления в таможенных органах Под принципами управления понимаются идеи, правила, основные положения и нормы поведения, которыми руководствуются общие, частные и организационно-технологические принципы...

ОЧАГОВЫЕ ТЕНИ В ЛЕГКОМ Очаговыми легочными инфильтратами проявляют себя различные по этиологии заболевания, в основе которых лежит бронхо-нодулярный процесс, который при рентгенологическом исследовании дает очагового характера тень, размерами не более 1 см в диаметре...

Примеры решения типовых задач. Пример 1.Степень диссоциации уксусной кислоты в 0,1 М растворе равна 1,32∙10-2   Пример 1.Степень диссоциации уксусной кислоты в 0,1 М растворе равна 1,32∙10-2. Найдите константу диссоциации кислоты и значение рК. Решение. Подставим данные задачи в уравнение закона разбавления К = a2См/(1 –a) =...

Экспертная оценка как метод психологического исследования Экспертная оценка – диагностический метод измерения, с помощью которого качественные особенности психических явлений получают свое числовое выражение в форме количественных оценок...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия