Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Культура Єгипту




Якщо уявити історію світової культури у вигляді триактової драми, то першим її актом буде Античність, - другим - Середньовіччя, а третім - Новий час. Але деякі драми мають ще й Пролог, який передує першому акту. Є такий і в історії нашої цивілізації. Це Стародавній Схід. Під культурою Стародавнього Сходу традиційно розуміють культури цивілізацій Єгипту, Дворіччя, Палестини, Ірану, Фінікії, Індії, Китаю. Не виключено, що з часом наші уявлення про давність цивілізацій зазнають змін, оскільки вже зараз науковці оперують даними про розвинені цивілізаційні центри поблизу палестинського Ієрихону (VIII-VII тис. до н.е.) та турецького міста Чатал-Гуюк (VII-VI тис. до н.е.), вивчення яких триває.

Серед порівняно добре вивчених найдавнішою вважається цивілізація Стародавнього Єгипту. Наприкінці IV тис. до н.е. у північно-східній частині Африки, в долині річки Ніл (яку єгиптяни називали Ха-пі) сформувалася ранньорабовласницька держава Та-Кемет (з єгипетської - "чорна земля"). Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в країні невеликих самостійних політичних утворень ("номів"). Ця боротьба нарешті закінчилася приблизно на межі IV і НІ тис. до н.е. об'єднанням усіх номів, яких було сорок, у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет. Врешті решт перша з них силою підкорила другу і весь Єгипет об'єднався під владою одного фараона; Цей володар, якого звали Менее, заснував І династію фараонів, а всього, за підрахунками жерця Манефона, у Єгипті за період його існування як самостійної держави змінилося ЗО династій фараонів.

За традицією історію Стародавнього Єгипту поціляють на кілька періодів: Давнє царство (близько 2800-2500 pp. до н.е.), Середнє царство (близько 2050-1670 pp. до н.е.) та Нове царство (близько 1580-1070 pp. до н.е.). Періоди між ними отримали назву Між-царств. Після Нового царства настає Пізній час. У 332 р. до н.е. Єгипет було підкорено Олександром Македонським, а у ЗО р. до н.е. він увійшов як провінція до складу Римської імперії.

Зрозуміти сутність давньосхідних культур можна лише тоді, коли брати до уваги, що вони були щільно пов'язані з релігією, можна навіть стверджувати, були її складовою частиною.

і. Давні єгиптяни обожнювали природу та земну владу, їх життя настільки залежало від примх природи, що вони у кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. Найбільшими богами вважалися життєдайне сонце Ра та годівник Хапі, повінь якого приносила людям добрі врожаї, а відтак - ситість, спокій, злагоду. "Слава тобі, Хапі! - проголошувалося в давньому гімні до Нілу. - Ти прийшов у цю землю, з'явився, щоб відживити Єгипет". Своїх богів стародавні єгиптяни уявляли звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічно живому богу Озірісу вершити суд над душами померлих, бог-бик Апіс був символом плодючості, богиню-левицю Сохмет називали "матір'ю царів", бог з головою ібіса Тот навчив людей рахувати і писати, бараноголовий бог Хнум виліпив перших людей на гончарному колі. Священних тварин утримували при храмах, а після смерті бальзамували і ховали на спеціальних кладовищах.

Фараон вважався живим втіленням Озіріса, сином бога сонця Амона Ра. На його честь зводилися палаци, статуї, храми. Він був оточений цілою армією придворної челяді, яка повинна була задовольняти будь-які примхи живого бога. Слугувати фараонові було великою честю. Придворний етикет зобов'язував кожного, хто наближався до владики, плазувати на животі й цілувати землю біля його ніг.

Попри все це, єгиптяни були дуже життєлюбною-нацією. Вони раділи життю, насолоджувалися кожним прожитим днем. І хотіли так само існувати й після смерті. За їх релігійними переконаннями, існувала особлива субстанція - двійник душі Ка. Щоб Ка жила вічно, треба було дотримуватися певних правил. По-перше, для подальшого існування Ка було необхідно якомога довше і краще зберігати тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування, в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося досить довго. Звісно, це коштувало дуже дорого і скористатися послугами бальзамувальників могли тільки заможні люди.

За життя людина має якесь помешкання. Так само помешкання було потрібне і небіжчику. Для цих потреб будувалися "заупокійні оселі" - гробниці. Вельможі будували для себе не дуже великі приміщення, які своєю формою нагадували лави (арабською -"мастаба"). Для фараонів зводилися більш монументальні споруди. В епоху Давнього царства було споруджено пам'ятники, що вважаються одним з сімох чудес стародавнього світу - піраміди. Першу піраміду було збудовано архітектором Імхотепом фараонові III династії Джосеру. Найвідомішими є піраміди трьох фараонів IV династії: Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна). Най-

більшою з них є піраміда Хуфу. Заввишки її розмір сягає 146 м, а довжина кожної з чотирьох граней основи - 230 м. На її спорудження пішло 2 млн 300 тис. кам'яних блоків, кожен з яких важить від 2 до ЗО т. Причому точність підгонки блоків така, що між ними неможливо просунути лезо ножа, будівництво піраміди тривало 20 років. Таких грандіозних споруд більше не знала архітектура Єгипту. Попри численні заходи захисту, піраміди вже у ті давні часи піддавалися розграбуванням, під час яких навіть забальзамовані тіла грабіжники викидали з коштовних саркофагів. Тому пізніше фараони будували для себе значно скромніші гробниці, які намагалися заховати у скелях чи під землею.

Гіза -Долина пірамід (на першому плані - піраміда Хеопса)

Поховання царів та вельмож утворювали великі "міста мертвих". На честь небіжчиків споруджувалися заупокійні пам'ятники та храми. Так, біля трьох великих пірамід височіє велетенський кам'яний сфінкс

- лев з головою людини. За переказами, обличчя Великого сфінкса є портретом фараона Хафра. Про розміри цього сфінкса можна судити з деяких цифр: загальна висота його

- 19,8 м, розмір рота - 2,32 м, розмір вуха -1,97 м. Поміж лапами сфінкса колись стояв храм. Називали цю споруду "Батьком жаху".

Розквітає храмове будівництво. За часів Нового царства на честь бога сонця Амона-Ра зводяться грандіозні храми: південний - Луксорський і північний - Карнакський. Великий гіпостильний (великий колонний) зал храму в Карнаці займає площу 5,5 тис. м2. Всього в ньому 134 колони, а кожна з 12 центральних колон цього залу, між якими міститься вхід, має висоту 21 мі 10 м у обхваті. На верхній площадці такої колони змогли б одночасно розміститися більше ста осіб. Відомим є і храм Абу-Сімбел, фасад якого прикрашають чотири двадцятиметрові фігури фараона XIX династії Рамзеса II.

Статуї фараона Рамзеса II біля входу в храм Абу-Сімбела ХНІ ст. до н.е.

Статуї богів і фараонів сприймалися як реальні тіла, в які вселяються душі богів і померлих людей. Наївний потяг продовжити життя людини після її фізичної смерті спонукав давніх єгиптян до створення максимально наближених до "оригіналу" реалістичних образів, в яких померлі могли б жити далі. У зв'язку з цим розвивалися такі поняття, як пропорція, гармонія, канон (непорушне правило). Для образотворчого мистецтва ще в епоху Давнього царства було розроблено систему "гармонійного пропорціювання" зображення. Модулем цієї системи, яка поширювалася не тільки на окремі фігури, але й цілі композиції, був числовий дріб "золотого перетину" - співвідношення, яке в результаті давало число 1,618... Оскільки пропорційні співвідношення мали універсальний характер, поширюючись на усі сфери культурного життя, і сприймалися як відбиття гармонійного устрою Всесвіту, вони вважалися священними і трималися в таємниці. Саме єгипетські канони скульптури по-чатково правили за взірець давнім грекам.

Скульптурні портрети невідомого ПІ тис. дон.е. і цариці Нефертіті XIV ст. дон.е.

Стіни храмів та гробниць прикрашалися орнаментом або розписами. Це були картини з повсякденного життя давніх єгиптян або відтворюючі обставини військових походів. У процесі тривалої практики художнє мислення єгиптян виробило розвинуту систему канонів: сюжетних, пропорційних, кольорових (колір жіночого тіла - жовтий, чоловічого - червонуватий тощо). До гробниці клали багато побутових речей. Вважалося, що небіжчик зможе ними користуватися, коли його Ка з'єднається з тілом і воно прокинеться для-нового життя. Золото, срібло, дорогоцінне каміння, коштовні меблі, пишний одяг, ювелірні прикраси - все це можна було знайти в могилах фараонів.

Показовою стала знахідка у 1922 р. підземної гробниці фараона XVIII династії Тутанхамона. Тут археологам вдалося добути безліч пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва давніх єгиптян: інкрустовані золотом та дорогоцінним камінням скриньки, золоті букети, берла, обручки, чаші. На обличчі фараона знаходилася золота маска, оздоблена коштовним камінням.

Значними були досягнення єгиптян і в різних галузях науки: фізики, хімії, медицини. Вони створили перші в історії людства медичні трактати, де описувалися ознаки різноманітних хвороб та засоби їх лікування. Єгиптяни вміли вираховувати площу трикутника, об'єм циліндра, поверхню півкулі, запровадили початки алгебри і навіть вирішували рівняння з двома невідомими, їх жерці могли провіщати затемнення сонця, вираховувати періоди розливу Нілу. Землероби Єгипту віддавна почали культивувати чужоземні рослини, які завозилися до країни з усіх усюд.

Люди Та-Кемету створили й багату та різноманітну за жанрами літературу. Писали вони спеціальними значками - ієрогліфами на особливому матеріалі, який виготовлявся з нільської рослини папірус, а також на побілених кам'яних спорудах. Це були різноманітні релігійні тексти (написи пірамід, написи саркофагів, гімни на честь богів), філософська лірика ("Пісня арфіста", "Розмова зневіреного зі своєю душею"), казки ("Казка про двох братів", "Казка про правду та кривду"), дидактична література ("Повчання Птахотепа", "Повчання Аменемхета III"). Думки, висловлені єгипетськими мудрецями, не застаріли й у наш час. "Не будь пихатим, маючи великі знання, - казав Птахотеп, - і не покладайся на себе внаслідок своїх знань. Радься з нетямущим, як і з тямущим, - бо немає межі вмінню і немає умільця, який повною мірою оволодів мистецтвом своїм. Заховане слово прегарне більше, аніж зелене дорогоцінне каміння, але знаходять його у рабинь біля жорен". Дуже цінувалися єгиптянами знання та освіта. Особливим було ставлення до письменних людей:

Вони не будували собі пірамід з міді * І надгробків з бронзи. Не полишили після себе спадкоємців, Дітей, що зберегли їх імена. Та вони лишили свій спадок у писаннях, У повчаннях, зроблених ними... Книга краща за розмальований надгробок Та тривку стіну.

Написане у книгах зводить храми та піраміди у серцях тих, Хто повторює імена писців, щоб на вустах була істина. На Близькому Сході в IV тис. до н.е. між річками Тигр та Євфрат виникла цивілізація Месопотамії, або Дворіччя, її культурну традицію дослідники за часом поділяють на три культурно-історичні відтинки, які відповідають періодам існування трьох давніх держав, що послідовно замінювали одна одну в цьому регіоні: Шумеру, Вавилону та Ассирії.

Історія давнього Дворіччя пройшла кілька етапів. Наприкінці IV тис. до н.е. північна людність, відома під спільною назвою шумерів, посіла і освоїла долини річок Тиф та Євфрат і утворила перші в Дворіччі міста-держави (Ур, Урук, Кіш, Лагаш, Ніпур). Шумерський період історії Месопотамії сумарно нараховує близько 1,5 тис. років.

З сивої давнини сусідами шумерів були аккадці, які жили у Нижньому Дворіччі. Поступово шумери асимілюються з ними, і в II тис. до н.е. історія Месопотамії стає історією аккадських народів.

Провідну роль у першій половині II тис. до н.е. відігравали вавилоняни. Найвищого розквіту Вавилон зазнає при шостому царі першої династії Хаммурапі (1792-1750 pp. до н.е.)- Та вже за останніх царів цієї династії Вавилонія потерпає від нашестя гірських племен та занепадає майже на 500 років.

Ассирія вперше з'являється на історичній арені приблизно у XIV ст. до н.е., а наприкінці IX ст. до н.е. стає наймогутнішою державою Передньої Азії.

Останні сторінки історії Дворіччя знову пов'язані з Вавилоном. Вавилоняни разом із сусідами - мідійцями - наприкінці VII ст. до н.е. завдають поразки ассирійській державі. Однак у 538 р. до н.е. Вавилонію було завойовано вже персами.

Шумер. На відміну від єгипетських, кліматичні умови Месопотамії були більш суворими: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це .повною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя, їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Тут не зустрінеш притаманної єгиптянам мрії про безтурботне життя в потойбічному світі. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Немає ані справедливого судді, схожого на Озіріса, ані терезів, на яких важать справи людей, немає ніяких ілюзій щодо того, чим закінчиться життя і як це повинно статися. Усі думки, усі прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перед ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби. Це вони першими сформулювали поняття: "Пам'ятай про смерть!" Тобто поспішай насолоджуватись кожною миттю життя, бо воно скороминуще, а після смерті вже не буде нічого радісного.

За уявленнями шумерів, як людина складалася із кісток, плоті та шкіри, так і весь навколишній земний світ складався з цих трьох частин. В основі світобудови перебувала "земна кістка", тобто дерево життя (ясень), з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася "земною плоттю". Завершувала конструкцію світу "земна шкіра", яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. На кінець IV тис. до н.е. шумери чітко розрізняли дві сфери діяльності - внутрішню і зовнішню. Якщо внутрішня стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб, то зовнішня торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв'язок з богами через жерців.

До певної міри можна стверджувати, що шумерська культура була колискою не лише месопотамської, але й культури всього людства. Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими навчилися виплавляти бронзу та виготовляти кольорове скло, створили першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців згідно з рухом Сонця по екліптиці через 12 сузірь зодіакального кола.

Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел, особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамців. На відміну від Єгипту, Дворіччя було бідним на камінь, тому будували тут із цегли. Саме шумери почали будувати типові для Месопотамії архітектурні пам'ятки - східчасті вежі - зіккурати, які були невід'ємною частиною месопотамських храмів (окрім зіккурату на широких територіях храмів, огороджених стінами, були й інші будівлі).

Реконструкція зіккурату в Урі III тис. до н.е.

Храми присвячувалися різноманітним богам шумерського пантеону, ворожу щодо людей несамовитість яких необхідно було "задобрювати" численними жертвами та ритуалами. Серед цих ритуалів особливе значення мав потужний крик жерця до перебуваючих на небі богів, які відгукувалися "жахливим блиском" (блискавкою) та "царським криком" (громом). Тому зіккурати мали бути достатньо високими й міцними, щоб не впасти від могутніх відповідей богів. Зіккурати зводилися в три-чотири виступи, інколи кількість "сходинок" доходила до сімох. У верхній частині споруди містилося святилище, яке вваж

алося "домівкою бога".

Велику роль у культурі Месопотамії відіграла писемність. Шумери винайшли клинопис - найпоказовіше і найважливіше з того, що було створено давньомесопотамською цивілізацією. Клинописні

значки наносилися паличкою на табличку з сирої глини, а потім ця табличка випалювалася й могла зберігатися дуже довго. З літературних пам'яток шумерів до нас дійшли численні міфи (про створення світу, про всесвітній потоп), найдавніший варіант епосу про Гільгамеша. Однак літературні записи, як і в Єгипті, були привілеєм вузького кола високих посадових осіб, які одні мали право оволодівати складним мистецтвом клинописного письма.

Культура Вавилонії перейняла естафету від шумерської культури та цивілізації, ставши її останньою фазою. Вавилон - перше місто світового значення в історії людства. Він уславився багатьма архітектурними спорудами, скульптурою, рельєфами. Згідно з однією з клинописних табличок, у Вавилоні було 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів верховного бога Мардука, 300 малих святилищ земних та підземних богів, 600 святилищ небесних богів, 180 жертовників богині війни та кохання Іштар та 200 жертовників, присвячених іншим богам. Найвідомішою спорудою міста була Есагіла - 90-метрова вежа - зіккурат на честь бога Мардука.

Відомою пам'яткою давньовавилонської культури є двометровий кам'яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає рельєф. Тут зображений бородатий бог сонця Шамаш, який передає символи влади - берло та магічну обручку - цареві Хаммурапі. Вони пильно дивляться один одному в очі, що посилює єдність композиції.

Давні вавилоняни створили багато літературних творів. Велику цікавість викликають "Поема про Атрахасіса", в якій розповідається про створення людини й всесвітній потоп, а також культовий космогонічний епос "Енум'а еліш" ("Коли нагорі"). Тут було створено також остаточну версію поеми про Гільгамеша-героя, який шукав і не знайшов безсмертя. В 11-й таблиці поеми Ут-Напішті - єдина людина, що врятувалася від всесвітнього потопу, - розповідає Гільгамешу про це стихійне лихо, наслане злими та заздрісними богами:

Ходить вітер шість днів, сім ночей,

Потопом буря покриває землю.

Коли ж настав день сьомий.

Буря з потопом війну припинили,

Ті, що билися, немов би військо.

Заспокоїлось море, вщух буревій — потоп припинився.

Я відкинув люк - світло впало мені на обличчя.

Я поглянув на море - тиша настала,

Й усе людство глиною зробилось!

Вже після звільнення від ассирійського панування Вавилон пережив останній період свого розквіту, який за рівнем розвитку матеріальної культури перевершив усі попередні культурні надбання Сходу і Заходу. Цар Навуходоносор II оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була такою широкою, що на ній могли роз'їхатися дві бойові колісниці. В мурах на всі сторони світу розміщувалися ворота, від яких до центру міста йшли широкі гарні вулиці, забудовані палацами та храмами. Головні ворота, присвячені богині Іштар, було облицьовано кахлями з рельєфними зображеннями тварин. За наказом Навуходоносора II було збудовано й друге з сімох чудес світу - славнозвісні сади Семіраміди.

Макет Есагіли - Вавилонської вежі за часів Навуходоносора Ассирійці (держава Ашшур) підходили до культурних надбань своїх попередників так само, як це свого часу зроблять римляни з грецькою культурою. Вони трансформували релігію, культуру та мистецтво Вавилонії, внесли в них новий пафос могутності, державності. Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала міць, перемоги та завоювання своїх царів. У ній домінували не релігійні, а мілітарно-світські засади і мотиви.

Не культова архітектура, а будівництво палаців і фортець притаманне ассирійському періоду. Відомим далеко за межами Ассирії виразом державної могутності був палац царя Саргона II поблизу Ніневії. Вхід до нього сторожували крилаті бики з людськими головами, палаючими очами, величезними прямокутними бородами. Це добрі міфологічні створіння - шеду, що повинні були охороняти оселю царя від всіляких видимих і невидимих ворогів.

Бик-шеду з Ніневії IXст. до н.е.

У рельєфах та розписах ассирійських палаців переважають світські сюжети. Головною особою тут виступає сам володар. До нас дійшли численні портрети ассирійських царів: Саргона II, Ашшурбанапала (Сарданапала), Ашшурнасірпала II та ін. Цар завжди грізний та величний, його фігура важка, руки й ноги налиті дужими мускулами. Особливої майстерності добилися ассирійські митці у зображенні сцен полювання, де реалістично показано різноманітних тварин: коней, верблюдів, левів. "Вмираюча левиця" з палацу Ашшурбанапала - шедевр світової ваги. Ця левиця, вражена кількома стрілами, намагається піднятися в останньому відчайдушному зусиллі, її паща, що розкрилася у передсмертному рику, розставлені трикутником передні лапи та виразна діагональ напівповаленого тіла - витвір великого різьбаря.

За наказом царя Ашшурбанапала у його палаці було зібрано найзначнішу в усьому стародавньому світі бібліотеку, яка складалася з десятків тисяч клинописних табличок. Цар особисто слідкував за її комплектуванням. "Я пізнав заховані таємниці мистецтва письма, - сповіщав він у одному з написів, - я читав у небесних та земних будовах і міркував над цим. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів".

Культура Месопотамії мала величезний вплив на культури сусідніх держав: Ірану, Урарту, Палестини. У Біблії зафіксовано насторожливо-захоплене ставлення давніх євреїв до гордих та величних міст Вавилону та Ніневії, жах перед величністю цих країн та їх володарів.

На захід від Дворіччя, неподалік від Східного узбережжя Середземного моря і на північний захід від Аравійського півострова, між горою Синай та річкою Йордан знаходилася Давня Палестина. її історія є історією семітських, за походженням - скотарських племен. Сучасні науковці вважають, що приблизно у XII ст. до н.е. дві групи цих племен - ізраїльтяни (північна група) та іудеї (південна) - повністю оволоділи більшою частиною території Палестини, вини-

щивши або асимілювавши корінне населення (ханаанеїв). Перехід до землеробства, до осілого побуту, розвиток ремесла та торгівлі призвели до розпаду родового устрою і формування рабовласницького суспільства. Цей процес завершився, як припускають, на межі XI і X ст. до н.е. утворенням Ізраїльсько-іудейського царства (царі Саул, Давид і Соломон), яке у 935 р. до н.е. розпалося на дві самостійні держави. Ізраїльське царство було завойоване і знищене ассирійцями 722 р. до н.е., а Іудейське - у 586 р. до н.е. пережило навалу вавилонян. Цар Навуходоносор II розорив столицю Іудеї - Ієруса-лим, а населення країни розселив по різних регіонах своєї держави. Після падіння Нововавилонського царства 538 р. до н.е. перський цар Кір II дозволив іудеям повернутися до Палестини і відбудувати Ієрусалим. Тоді керували країною жерці на чолі з первосвящеником. Перське панування швидко змінилося греко-македонським. У середині II ст. до н.е. Іудея на деякий час повернула собі незалежність (за династії Хасмонеїв), але в 63 р. до н.е. потрапила під владу Риму, з яким перебувала спочатку в союзницьких відносинах. В 70 р. н.е. після невдалої спроби скинути чужоземне іго Ієрусалим було зруйновано військами імператора Тіта. Більшість євреїв розсіялися по інших державах. Ця подія стала кінцем давньоєврейської культури.

Основою цієї культури була монотеїстична релігія з єдиним богом, найпоширенішим з імен якого було табуйоване ім'я Ягве ("сущий", "присутній"). На своїх початках це типова національна релігія^ яка пов'язувала свою догматику з уявленням про богообраність одного народу. Єврейський Ягве мало схожий на жодного з богів чи богинь давніх Єгипту, Месопотамії або Фінікії. Він - єдиний Вседержитель, войовничий і надзвичайно вимогливий до свого творіння, справедливий як у своїх каральних присудах, так і в дарованих благах, ніким не бачений, але всюдисущий, володіє як смертю, так і життям. Він грізний і милосердий, як створена ним природа. Недарма цей образ в різних обставинах ототожнюється з діаметрально протилежними стихійними явищами, в яких це божество являє свою могуть і волю людям.

Головна писемна пам'ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт (нерідко вживають форму "Заповіт", що не зовсім виправдано ). До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора ("Закон") або П'ятикнижжя, - п'ять хронікально-

" Слово "завіт" означає угоду між Богом і людьми; зміна "умов" цієї угоди Ісу-сом з Назарету, не визнана більшістю євреїв, стала підставою написання Нового Завіту, що відноситься вже до іншої, християнської релігійної культури.

законодавчих книг (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), створення яких приписують Мойсею; Пророки - розділ, до якого входять давні хроніки (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Царств), а також власне пророчі твори, написані чотирма "великими" (Ісайя, Ієремія, Ієзекіі'ль, Даниїл) та дванадцятьма "малими" (Осія, Іоїль, Амос, Іона, Йов, Наум та ін.) пророками; Писання -зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами (гімни, псалми, Притчі та Премудрощі Соломонові, лірична поема "Пісня пісень", деякі хронікальні тексти).

Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини.

У книзі Буття (назва вже зі слов'янського перекладу) розповідається про створення світу та людини, про перших людей і всесвітній потоп, що поглинув грішне людство. Біблійний міф про потоп близький до вавилонських переказів. Але в поемі про Гільгамеша йдеться про стихійне лихо, за щось наслане на людей богами, які не можуть між собою про все домовитись. Ягве ж карає грішників і рятує праведного Ноя (відповідає месопотамському Ут-Напішту), його домочадців та "насіння землі" - "кожної тварі по парі". З 12-ї глави книги починається історія обраного Богом народу. Героями повіствування стають так звані "патріархи" - Авраам, Ісаак, Яків, Йосип.

Героєм наступної книги, Вихід, є Мойсей, який вивів народ єврейський з "єгипетської неволі", щоб повести його до "землі обіцяної". Через Мойсея Ягве проголосив славнозвісні десять заповідей, які стали основою не тільки іудейської релігії, етики, права та моралі, але й, у християнізованому вигляді, подальшої європейської культури: хай не буде в тебе інших богів; не зроби собі кумира; не вимовляй імені Господа даремно; святкуй день суботній; поважай батька і матір своїх; не вбивай; не займайся перелюбом; не кради; не будь неправдивим свідком; не бажай майна і нічого з того, що належить ближньому твоєму.

Три інших книги Тори присвячені різним приписам, що регламентували життя іудея. Тут йдеться про суспільне і сімейне життя, господарчу та духовну діяльність, особливості культу.

У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками.

Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Вона зберегла для нас форму і дух пророчого руху - своєрідного суспільного

феномену, що був осереддям духовного життя євреїв у кризову епоху (Vni-VI ст. до н.е.). Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію.

Голос пророків - це насамперед голос морального сумління. Всі учасники пророчого руху рішуче критикують людей заможних, сильних світу цього пануючі навколо розбрат та чвари. Та все ж пророки сподівалися на те, що людей можна переробити, що зрештою надійде очікуваний мир та спокій. Пророк Ісайя мріяв про ті часи, коли люди "перекують мечі свої на орала, і списи свої - на серпи; плем'я на плем'я не здійме меча, більш не будуть навчатися воювати! Тоді вовк буде жити разом з ягням, і поряд з козеням ляже барс; будуть разом теля, лев та віл, і маля їх поведе". Пророк Даниїл разом з іншими провіщав прихід месії - Сина Людського: "Побачив я потому у нічних видіннях: ось у хмарах небесних йшов нібито Син Людський, прийшов до Предвічного і привели Його до Нього. І було Йому дано владу, славу та царство, щоб усі народи, племена і язики слугували Йому; влада Його - влада вічна, яка не скінчиться, і царство Його не перестане".

До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові (150 пісень духовного змісту) та "Пісня пісень". Згідно з традицією, її автором вважається цар Соломон. У "Пісні пісень" відчувається вплив давньоєгипетської поезії. Головні діючі особи твору - двоє закоханих. Вона - дів-чина-пастушка на ім'я Шуламіт (Суламіф). Він - юнак, якого називають то пастухом, то царем. Автор розповідає про зародження почуттів у обох молодих людей і силу їх любові. "Пісня пісень" - гімн на честь кохання. "Поклади мене, як печатку, на серце своє, - звертається дівчина до нареченого, - як печатку, на долоню твою, бо міцне, ніби смерть, кохання, немов пекло, тяжкі ревнощі!" Поему тлумачили алегорично: як любов між Богом і вірною паствою. Від "Пісні пісень" як зразка ліричної творчості відштовхувалися поети багатьох більш пізніх культур.

Неможливо переоцінити той величезний вплив, що мала старозавітна Біблія на культуру Європи та й цілого людства, її тексти визнані священними книгами сучасних християнства та іудаїзму. Образи та сюжети знаходимо в творах видатних діячів культури різних країн та народів: Дайте і Мільтона, Байрона і Пушкіна, Шевченка і Франка, Рубльова і Мікеланджело, Леонардо да Вінчі і Рафаеля, Рембрандта і Рубенса, Булгакова і Далі, Баха і Березовського, Шуберта і Лисенка та багатьох ін.

Іран - країна давньої та високорозвинутої цивілізації. Ще на початку ІН тис. до н.е. тут було створено власну писемність і оригінальну культуру, яка удосконалювалася протягом кількох тисячо-

51 ' -

літь. Іранські племена заселяли з II тис. до н.е. великі території Євразії- від Гіндукуша до Північного Причорномор'я, поділяючись на дві основні групи, західну і східну. Східні іранці заселяли райони Середньої Азії - області Ферганської долини, Хорезму, Согдіани, Бактрії, Афганістану і Хорасану. Західні іранці - області на захід від Каспійського моря - Мідії, Атропатени (Азербайджану), Скіфії (частково) і Фарсу (Персії). Досить щільні й різнобічні зв'язки східних і західних іранців ніколи не припинялися, однак місцеві відмінності були значними. Тут під іранцями мається на увазі передусім населення Мідії та Персії. В історії Стародавнього Ірану виділяють такі етапи: час виникнення і розвитку еламської цивілізації (з кінця IV тис. до кінця VII ст. до н.е.); мідійська епоха (VII - середина VI ст. до н.е.); ахеменідський період (з середини VI ст. до 330 р. до н.е.); парфянський час (середина III ст. до н.е. - 224 р. н.е.).

Одним з провідних релігійно-філософських вчень Стародавнього Ірану, як припускають, в VI ст. до н.е., став зороастризм. Основні його положення викладено у священному збірнику книг - Авесті, яка складається з кількох частин (Вендідад, Вісперед, Ясна, Яшт та ін.) і являє собою зведення законів та приписів, заклинань, молитов. Найдавнішою частиною Авести є Ґати - збірка із 17 молитов. Автором їх вважають безпосередньо самого реформатора давніх іранських культів і засновника "вогнепоклонницької" релігійної культури - давньоіранського релігійного вчителя Заратустру (Заратуштру, Зороастра). Згідно з його вченням, єдиним всемогутнім і всюдисущим богом добра, носієм світла, життя та правди є Ахура-Мазда (Ормузд). Він існував до створення світу і був його творцем. Та споконвічне поряд з ним існував і дух зла -Анґро-Манью (Аґріман), що уособлює морок, смерть і разом з підопічними злими духами - девами - чинить зло світу і людям. Ахура-Мазда весь час бореться з ним. Людину було створено Ахура-Маздою, але вона вільна обирати між добром і злом, і тому може підпадати

під вплив духів зла. Своїми діями, думками та словами людина повинна боротися проти Ангро-Манью та девів.

У Ґатах також розповідається про життя, побут та норми поведінки. Заратустра каже про те, що світ складається з двох початків: земного, реального ("світ речей") та ідеального, потойбічного ("світ душі"). Для пророка більш важливим є земний світ. Він піклується про раціональний устрій цього світу. Зміст Ґат у цілому вкладається у два види повчань: проповіді осілого скотарства та мудрого управління державою. Заратустра виступив проти знищення худоби, проти кривавих жертвоприношень, закликав віруючих зберігати домашніх тварин.

Мистецтво класичного ахеменідського Ірану було, насамперед, придворним. Перські царі Кір II, Камбіз, Дарій І та їх наступники будують грандіозні палацові ансамблі в Пасаргадах, Персеполі, Сузах. Відомим пам'ятником Пасаргад є гробниця Кіра II, яка збереглася до нашого часу. Сім широких сходин ведуть до поховальної камери. Ця гробниця стала взірцем для будівництва більш пізніх ритуальних споруд (наприклад, гробниці Мавсола у Галікарнасі, від якої пішла назва "мавзолей" і яка вважалася одним із сімох чудес світу).

За часів Дарія І розпочалося будівництво Персеполя та в Сузах. Було зведено кілька пишних палаців, які своїм виглядом затьмарили палаци ассирійських царів. Нововведенням тут стала ападана-тронний зал з багатьма легкими та стрункими колонами 20 м заввишки. Ці колони завершувалися тяжкими капітелями у вигляді фігур биків. Ападана символізувала міць та велич царя і призначалася для важливих державних прийомів.

Руїни палацу в Персеполі Vст. до н.е.

Ахеменідська держава уславилася не лише архітектурою, але й декоративно-ужитковим мистецтвом: торевтикою (карбування на металі) та гліптикою (різьба по дорогоцінному та напівдорогоцінному каменю). Сюжетами тут були сцени жертвоприношень, боротьби царя-героя з різними фантастичними чудовиськами, воєнних тріумфів і полювання.

Давньоіранська культура певним чином вплинула на розвиток світової культури, її релігійні вчення сприяли розробці філософських поглядів античного світу, виникненню есхатологічних вчень у християнстві та ісламі. Багато іранських літературних творів перекладалося арабською, вірменьською, сирійською мовами, а в епоху Відродження дали сюжети для літературних пам'яток Заходу та Сходу. Твори мистецтва Давнього Ірану (такі як кахлевий фриз із палацу в Сузах, що зображує царських тілохранителів - "безсмертних"), увійшли до скарбниці світової культури.

Однією з найсамобутніших культур і цивілізацій Сходу була індійська. Вже в сиву давнину про 'Індію знали як "країну мудреців". Вона підтримувала щільні зв'язки з багатьма країнами Сходу та античним світом доби еллінізму. Досягнення індійської культури і цивілізації мали великий вплив на китайську, іранську, арабську, а через неї - і на європейську культуру та науку.

Вже в III тис. до н.е. уздовж течії р.Інд виникли перші центри добре розвиненої культури (Хараппська цивілізація), яка підтримувала торговельні зв'язки з Месопотамією. У II тис. до н.е. після колонізації півострова арійськими племенами починається цілком нова доба в розвитку індійської культури. Вважається, що вже тоді було створено літературну мову санскрит (що значить "упорядкований") з 55 літер. Нею було написано найдавніші релігійно-філософські пам'ятки Індії- веди. Слово "веда" можна перекласти як "знання", але не знання взагалі, а священне знання. Вед (або самхіт) чотири: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атгарваведа. Вони складаються з гімнів, повчань, заклинань. До вед-самхіт прилягає об'ємний корпус "навколоведичноі"" літератури: брахмани - прозові тексти теологічного характеру, що пояснюють ритуал; аранйаки та упанішади - філософські трактати у віршах та прозі, змістом яких є роздуми про природу, богів, людину, їх зв'язки і місце у світі. Ці книги складають канон індуїстської релігії або індуїзму. Більша частина ведичних гімнів включає в себе молитви та прохання, звернені до численних богів індійського пантеону: Аґні (бога вогню), Індри (бога грому), Сур'ї (бога Сонця), Варуни (бога космічного порядку та справедливості) та ін. Ведичні твори виявляють багатий духовний світ індійців тієї далекої епохи, здатність включити складні космологічні уявлення в систему етичних та естетичних цінностей, високий рівень розвитку абстрактного мислення в поєднанні з конкретно-образним сприйняттям. Уже тоді людина намагалася розкрити таємниці світобудови, причини виникнення світу, появи життя на землі.

У "Гімні про створення світу" з Ріґведи оповідається, що на початку "не було ані неіснуючого, ані існуючого, не було ані простору повітря, ані неба під ним". Було тільки "дещо" та морок. Лише потім з'явилися боги, які створили світ.

Згодом в індуїзмі формуються взаємозалежні й взаємодоповнюючі культи богів Брахми, Вішну та Шиви. Складається так звана триєдність (тримурті), яка сприймається як вищий прояв єдиного божества. Брахма вважався творцем світу, він встановив на землі соціальні закони та поділив людей на чотири основні касти - варті. Вішну був милостивим богом-охоронцем, а Шива - екстатичним і нестримним богом-руйнівником. Особливо важливим стає вчення про аватарів (періодичні перевтілення) Вішну, який начебто час від часу з'являється серед людей, прибравши чийогось вигляду, щоб врятувати людей від того чи іншого лиха і відновити гармонійний лад.

У І тис. до н.е. в Індії відбуваються важливі суспільні зміни. У різних регіонах виникають цілком сформовані держави з рабовласницьким устроєм, серед яких виділяється централізована держава Маур'їв з центром у Магадсі, розквіт якої припав на IV.-III ст. до н.е. Посилюються міжнародні зв'язки та контакти Індії. Вони, з одного боку, збагатили індійську культуру, а з іншого - сприяли її впливам на прилеглі країни.

У духовній культурі Індії також відбуваються деякі зміни. У VI ст. до н.е. практично одночасно виникають дві великі релігійно-філософські течії: на півдні це джайнізм (засновник - Вардхамана Магавіра), а на півночі - буддизм (засновник - Сідхартха Ґаутама). Буддизм став однією з перших світових релігій. Будда (що значить "Просвітлений") навчав чотирьом благородним істинам: є страждання, є ІТричини страждання, є припинення страждання і є шлях до припинення страждання, до звільнення від нового народження і смерті, до вічного спокою. Цей шлях Будда вбачав не в численних кривавих жертвоприношеннях, а в аскетичному самообмеженні, у доброчинстві, знаннях, самоспостереженні та самопізнанні, які за умови належної старанності та сконцентрованості дають свободу від зумовленостей земного побутування у нірвані, яка є виходом з безперервного кола сансари (перевтілень) і цілковитим злиттям з божественним абсолютом шляхом особистісної аннігіляції (цілковитого самозаперечення і саморозчинення в абсолютному). Вчення Будди викладене в кількох священних книгах, головною пам'яткою з яких вважається "Трипітака" ("Три корзини закону"). Тут розповідається про умови створення та організації буддійської общини, про правила

прийому до неї, особливості окремих церемоній, життя монахів у різні пори року, про їх одяг, оселі тощо. Хоча буддизм початкове був релігією суто монастирською, від часу його прийняття як офіційного культу (III ст. до н.е.) починається активний розвиток поза-монастирських форм буддизму у взаємодії з іншими вченнями.

Найдавніші пам'ятки архітектури та мистецтва Давньої Індії було створено в епоху Хараппської цивілізації, але яскраві їх зразки відносяться до Кушано-туптської епохи (І ст. до н.е. - VI ст. н.е.). У міжчассі цих двох індійських культур для будівництва використовувалося переважно дерево. Тому стародавні архітектурні споруди не збереглися.

Індійська архітектура і скульптура І ст. до н.е.

З початку нової ери у будівництві активно використовують камінь. У цей час індійці споруджують печерні комплекси, храми, ступи - кам'яні будови, в яких, начебто, переховувались реліквії Будди. З печерних комплексів нової ери найвідомішими є споруди у Карлі та Еллорі.

Великих досягнень добилися індійські скульптори та художники. Були створені навіть спеціальні школи скульптури. Більшість скульптурних пам'яток має культовий характер. Це зображення численних індуїстських богів, Будди, добрих та злих духів. Поряд з релігійною існувала і світська скульптура. З пам'яток давньоіндійського живопису треба назвати розписи у печерах Аджанти. На фресках зображено сцени з життя Будди, з повсякденного побуту індійських царів.

Вражаючими були успіхи давніх індійців у математиці, астрології, медицині, лінгвістиці. Індійці створили шістдесятичну систему зчислення, яку було вдосконалено до десятичної арабами і якою користуються тепер в усьому світі, їх астрономи висловили припущення про обертання землі навколо своєї осі. Медики Давньої Індії створили аюрведу - науку про довголіття. Вони вивчали властивості трав, вплив клімату на здоров'я людини, писали про особисту гігієну та дієту. Вчені-лінгвісти Бгартрігарі, Віраручі та Паніні написали перші дослідження, присвячені різним аспектам мовознавства.

Досить багатою є давньоіндійська література. Крім творів релігійного характеру (індуїстський та буддійський канони), тут було написано безліч книг суто художньої .форми, в яких, однак, релігійно-філософські підвалини культури є постійно присутніми.

Перлинами світової літератури є дві великі епічні поеми -"Магабгарата" та "Рамаяна". Ці твори відзначаються емоційністю, ^художньою витонченістю, специфічною архітектонікою. У них містяться моральні, політичні, соціальні та філософські роздуми. Сюжет "Магабгарати" склала розповідь про суперництво двох царських родів -Пандавів та Кауравів, про 18-денну битву на полі Куру та участь у ній Крішни (чергового втілення бога Вішну). "Рамаяна" розповідає про похід на острів Ланка царя Рами (також втілення бога Вішну), який вирішив урятувати свою кохану Сіту, викрадену царем демонів Раваною.

Великої слави і популярності у віках зазнали невеликі за обсягом сюжети зі збірки байок, притч, казок і повчальних новел "Панчатантра" (IV ст. до н.е.). Ці сюжети часто використовувалися і обігрувалися в більш пізні періоди розвитку в багатьох літературних пам'ятках світу.

Серед видатних письменників Давньої Індії особливо виділяється Калідаса. Він написав багато п'єс, епічних і ліричних поем: драму "Шакунтала", поеми "Хмара-вісник", "Рід Рагху" та ін. Творчість Калідаси високо оцінювалася такими діячами світової літератури, як Гердер, Ґете, Шіллер, Карамзін, Тютчев, Фет.

Давня спадщина органічно входить у культуру сучасної Індії. Цій країні притаманна живучість давніх традицій, завдяки чому досягнення давньоіндійської цивілізації збереглися не лише як частина культури індійців, але й стали складовою частиною світової культури.

Культура Давнього Китаю є однією з найдавніших і найоригінальніших культур стародавнього світу. Хронологічні межі культурної історії Давнього Китаю визначають у часовому відтинку від кінця III - початку II тис. до н.е., коли в басейні річки Хуанхе виникли перші землеробські культури, і до 220 р. н.е., коли відбувся занепад імперії Хань.

У сиву давнину в кожної китайської общини були свої боги. Велику роль відігравали культ предків і обожнення сил природи. Стійким був культ священних гір, який супроводжувався людськими жертвами. Як і в інших центрах давніх культур і цивілізацій, з VI ст. до н.е. у Китаї починають формуватися перші релігійно-філософські течії: даосизм (виникнення якого пов'язують з діяльністю мудреця Лао-Цзи), конфуціанство (засновником якого вважається вчитель Кун-Цзи або, в європейській транскрипції, Конфуцій), століттям пізніше як реакція на конфуціанство формується моїзм (засновник Мо-Цзи або Мо Ді) тощо.

За часів імперії Хань настає розквіт культури Давнього Китаю. Було винайдено компас. Видатний вчений Чжан Хен (78-139 pp.) сконструював прототип сейсмографа, створив небесний глобус, розробив теорію необмеженості Всесвіту в часі та просторі. Китайські вчені уточнили значення числа я, спорудили двигуни, де використовувалася сила вільно спадаючої води.

До визначних успіхів матеріальної культури Китаю належить лакове виробництво. Лакувалася зброя та архітектурні деталі, предмети поховання, речі повсякденного вжитку. Давні китайці були єдиною країною, яка засвоїла культуру розведення шовкопряда. Китайський шовк цінувався у всьому стародавньому світі. Великим внеском Давнього Китаю до світової культури був винахід паперу. Спочатку він виготовлявся із залишків шовкових коконів. Але папір з шовку був досить дорогим. Потім було знайдено дешевший процес, коли папір почали робити із деревинного волокна. Винахід паперу і туші створив умови для розвитку техніки естампу, а потім і початків книгодрукування (XI ст. н.е.).

У ханський період відбувається збір, систематизація та коментування давніх пам'яток. Зароджується філологія, поетика, історіографія. Видатним давньокитайським істориком був Сима Цянь (145-86 pp. до н.е.) - "батько китайської історії". Він створив 130-томну історію Китаю "Шіцзи" ("Історичні записи"). Сима Цянь намагався не просто розповісти про події давнини, але й осмислити їх. Слідом за Сима Цянем інший давній історик, Бань Гу (32-93 pp. н.е.) написав твір "Хань шу" ("Історія Старшої династії Хань"), який став пам'яткою офіційної історіографії, зразком для подальших творів такого типу. Кожна нова династія почала складати опис царювання попередньоїудусі "Хань шу".

Видатними китайськими літераторами у давній період були Цюй Юань (340-278 pp. до н.е.), Сун Юй (290-223 pp. до н.е.), Сима Сянжу (179-118 pp. до н.е.). Цюй Юань - поет скорботи. Його вірші відзначаються вишуканістю форми та глибоким змістом, насичені

міфологічними образами. На відміну від віршів Цюй Юаня лірика Сун Юя присвячена оспівуванню радощів життя. Цього поета вважають першим у Китаї співцем кохання та жіночої краси. Сима Сянжу одночасно був і поетом-ліриком, і придворним літератором. Він прославляв велич імперії та її правителів.

У зв'язку зі значним цивілізаційним розвитком китайські землі становили великий інтерес для грабіжницьких походів військових союзів північних кочових племен, які також намагалися перебрати на себе контроль за торговими шляхами на Захід. Для захисту від кочових нападів у 1V-III ст. до н.е. було споруджено більшу частину величезної фортифікаційної споруди - так званого Великого Китайського муру, який пізніше ще більше розрісся і перекривав майже весь кордон між Китаєм і степом. Складні взаємовідносини між кочівними наїзниками і державними утвореннями осілого населення Китаю сприяли біполярній консолідації як кочових, так і осілих племен і виникненню феномену не тільки осілих, але й кочових "-імперій". Войовниче дружинне населення останніх після падіння імперії Хань частково змінило попередні правлячі династії Китаю (період 16 царств у Китаї IV- V ст. н.е.), а частково вирушило зі своїми сім'ями на Захід, давши поштовх Великому переселенню народів у Європі.

У цілому ж тяглість давньокитайської цивілізації остаточно ніколи не переривалася. Культура Давнього Китаю заклала підвалини безперервної культурної традиції, яку можна прослідкувати далі протягом багатовікової історії Китаю аж до Нового та Новітнього часів.

Таким чином, внесок, зроблений цивілізаціями Стародавнього Сходу до світової культури, був величезним. Це були перші по-справжньому тверді кроки людини на шляху до опанування і осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця у ньому.

Рекомендована література

Авдиев В.И. История Древнего Востока. - М., 1970.

Дмитриева Н. Краткая история искусств. - М., 1986. - Вып. 1.

Керам К. Боги, гробницы, ученые. — М., 1960.

Культура Древнего Египта. - М., 1975.

Культура Древней Индии. - М., 1975.

Культура ранньокласового суспільства // Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1992.

Рубин В. А. Идеология и культура древнего Китая. - М., 1972.

Тюляев С.Н. Искусство Индии. - М., 1988.







Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 298. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.021 сек.) русская версия | украинская версия