Див.: Мглыунов СП. Красный террор в России. — М.. 1923.-С. 123.

жиму. Філософія «об'єктивного класового смислу» дозволяла тлумачити особисту поведінку лідерів і розмаїття політичних концепцій як «вираження класових інтересів», чиїх саме — це визначали більшовицькі ідеологи і сам Ленін. Таким «виразником класових інтересів пролетаріату» була і більшовицька партія, що з 1918 р. називалась комуністичною. В партії, яка налічувала в квітні 1917 р., за невірогідною партійною статистикою, менше 80 тис. членів, у серпні — менше 180 тис, а під кінець громадянської війни, 1921 р., — 730 тис, на той час ніколи не переважали робітники, а керівництво її взагалі в більшості було інтелігентським, дворянським чи буржуазним за походженням. Але це не дуже турбувало дворянина Ульянова (Леніна), бо пролетарського характеру партії, на його переконання, надавала її «лінія», «об'єктивний класовий смисл» її програми та діяльності. Партію Ленін та його спільники розглядали як орден, що виконує «історичну місію пролетаріату», і не дуже прагнули до його чисельності. Після X з'їзду було проведено «чистку», і партія досягла близько півмільйона, приблизно таку чисельність вона мала до смерті Леніна, до «ленинского призьіва». Оскільки пролетарське походження не гарантувало «пролетарської лінії», від членів партії вимагалось не сліпе послушенство, а свідоме обрання політичної поведінки. Червона диктатура не була ані диктатурою пролетаріату, ані особистою диктатурою Леніна чи Леніна і Троцького — це була диктатура партії комуністів, що відрізняло її від тоталітарних режимів. Зокрема, в тоталітарних режимах правляча партія розростається до масштабів масової, бо є лише засобом маніпулювання. Такою стала ВКП(б) наприкінці 20-х років.

Нічого дивного немає в тому, що довкола чекістських підвалів, забризканих кров'ю та рештками кісток і мозку, крутилися якісь людці із нездоровим потягом до смерті. Байдужі ремісники розстрілу, упоєні шалом позамежного, вічно п'яні чи иако-каїнені комуністичні Хлєстакови; педантичні сумлінні працівники, спустошені наказом партії вистраждати до кінця; люди, яких закрутило життя і змусило звикнути до всього, щоб вижити — всі ці виконавці були потрібні заведеній машині терору. В камерах необмеженою владою користувалися слідчі-садисти. Так, у Харкові, перед Денікіним, господарем сотень життів був комендант ЧК Саєнко, який, завжди неначе захмелілий, цілодобово катував людей за допомоги кинджала і револьвера, влітав у камери, увесь забризканий кров'ю, з криком: «Видите эту кровь? То же получит каждый, кто пойдет против меня и рабоче-крестьянской партии!»* Про кошмари київських підвалів ЧК 1919 р. розповів звіт сестер російського Червоного Хреста міжнародному Червоному Хресту в Женеві. Жахливі картини відкрилися після захоплення денікінцями Одеси влітку 1919 року. Тут було все: кайдани, темний карцер, різки, нагайки й палиці, розтрощення кісток кліщами, підвішування і т. п.

Це — асенізатори революції, чорнороби терору. Хоча слід зазначити, що Дзержинський з найшляхет-ніших міркувань, щоб підвищити відповідальність слідчих, ввів порядок, за якого чекіст, який вів слідство і виніс смертний вирок, сам його й виконував. Це перетворило ЧК на суцільну катівню.

Для сучасників більшовицький режим переважно й асоціювався з ЧК. Наскільки це слушно, свідчить записка Леніна Дзержинському

7 грудня 1917 р., у якій викладено головні завдання цієї «надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією». Ленін уявляв собі функції ЧК дуже широкими: комісія Дзер-жипського повинна була стежити, щоб увесь товарообіг («спекуляція») проходив під контролем держави, щоб громадяни тримали в банках всі зароблені суми, вищі від певної мінімальної, і т. п. Це була найшир-ша програма організованого насильства, пізніше відома під назвою «воєнного комунізму» і розрахована не тільки на воєнний стан.

У практиці терористичної роботи ЧК здійснювались загальні ідейні настанови червоної диктатури, яких тоді, зрештою, ніхто не приховував. Один із керівних діячів ЧК М. Лаціс (дещо пізніше — створював органи ЧК на Україні) писав у заснованому ним часописі «Красньїй террор»: «Не шукайте в справі звинувачувальних свідчень; чи повстав він проти Ради із зброєю чи на словах. Насамперед ви повинні його спитати, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішити долю звинувачуваного» \

В літературних сповідях Лаціса — людини недалекої, щирої й прямої — проглядає загальна мета: винищення «буржуазних класів». Він готовий на геноцид на класових підставах, повне винищення цілих соціальних верств за ознакою походження та освіти. Ленін виправляв Лаціса, вимагав доказів — він був не проти класового підходу, але вважав, що треба розкривати організації, конкретні справи конкретних людей, а карати можна й цілі класи. Великі масштабні чистки-геноциди, спрямовані проти «буржуазії», не були самоціллю, їх мета — сіяти жах у «ворожих класах» і паралізувати їх опір. Ленін прагнув до «м'якої диригентської палички», а шлях до цього дружного хорового співу лежав через класовий терор, розміри якого напочатку він уявляв дуже слабо («вислати в Фінляндію на тиждень-другий, щоб схаменулися»).

2 вересня 1918 р., після замаху Каплан на Леніна, ВЦВК прийняв постанову про масовий червоний терор «проти буржуазії та її агентів». А потім нарком внутрішніх справ Г.1. Петровський розсилає свій наказ «Про заручників». У цьому наказі говориться про «расхлябанность и мин-дальничанье», про «ничтожное количество серьезных репрессий и массовых расстрелов белогвардейцев и буржуазии» і вводится інституція заручників, яких мають розстрілювати у випадку антирадянських виступів.

Кінець Громадянської війни дає яскраве свідчення терористичного характеру «диктатури пролетаріату».

М. Фрунзе та РВР Південного фронту надіслали радіограму Врангелю, де пропонували всім білим здатися і гарантували життя. Врангель не відповів. Озвався Ленін. У телеграмі на ім'я РВР фронту Ленін «дуже здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття фронту і невипуск кожного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно»".

Для виконання ленінської директиви створено «Кримську ударну гру-