Попов Б.С., Оппоков В. Т. Бериевщина //Берия: конец карьеры. — М., 1991. — С. 354.

на і вбитий Махном в кінці 1919 року. Тютюнник пробився з 3,5 тис. повстанців до армії УНР. Був помічником головного командуючого першого зимового походу (1919—1920 рр.) і командуючим Волинською групою у другому зимовому поході (1921 р.). Тютюнник пройшов через Коростень і біля Базару був оточений Ко-товським. Під Малими Миньками 17 листопада стався бій, в якому загинула частина бійців, а 443 чоловік, взято котовцями в полон. 23 листопада 1921 р. під Базаром розстріляно 359 полонених, а 84 передано до ЧК. З оточення разом із Тютюнником вийшло 120 чоловік. Червоні кіннотники висіли в нього на хвості аж до кордону. Генерал-хорунжий Тютюнник разом з Омеляновичем-Панленком став найближчим військовим співробітником Петлюри.

Чекісти створили фіктивну «Вищу військову раду» і через неї вийшли на Тютюнника. Він вирішив перевірити стан «ради» і при переході кордону в травні 1923 р. був заарештований. Звернувся з покаянним листом на ім'я Затонського («зараз на Україні українська влада», писав він у листі). Здав усіх і усе, в тому числі архів, викликав сім'ю, був відпущений на волю і став кінодраматургом та кіноактором. Тютюнник є співавтором сценарію Довженківського фільму «Земля», працював старшим редактором в управлінні кіно- і фо-тосправи. Доля звела його з тим червоним бійцем, з яким вони обмінювались останніми пострілами перед польським кордоном 1921 року. В фільмі «ПКП» про рейд Тютюнника на Україну Тютюнник грав роль... Тютюнника'.

В аналогічній ситуації Савінков теж зазнав повного духовного краху 19 ^й9 і покаявся, але був залишений у в'язниці і покінчив життя самогубством. Неможливо уявити, щоб він став радянським письменником, як неможливо уявити повернення історика Мілюкова на наукову роботу або переговори з Керенським про вступ до РКП.

Про поступливість комуністичної влади на Україні щодо своїх політичних ворогів свідчить історія з арештом М.П. Василенка. В липні 1921 р. Василенка обрано президентом Академії наук, але уряд України обрання не затвердив. У вересні 1923 р. у Києві заарештовано шерег інтелігентів, серед яких були і брати Василенки. Звинувачення не було безпідставним: дійсно існував якийсь легковажний «центр дій» для передачі інформації про стан справ в Україні на захід, каналами цієї організації користувались і з розвідувальними цілями, в тому числі савінковці, цими каналами було передано і частину мобілізаційного плану... До того ж молодший брат Костянтин, меншовик, намагався використати трибуну процесу для викриття більшовизму. Всі одержали суворий вирок, академік Василенко — 10 років, але потім ув'язнення замінили висилкою за межі України, керівництво Академії наук, близькі взялися клопотатися, і врешті-решт Василенко залишився на свободі, в Києві і в Академії наук.

Звичайно, ДПУ встановлювало таємний нагляд за всіма «колишніми», за значними інтелігентами взагалі, а за тими, хто повернувся з-за кордону, особливо. 1924 р. секретний циркуляр ОДПУ визначав категорії людей, на яких мало бути заведене досьє: тут були, крім інших, всі колишні члени «дореволюційних буржуазних партій» і кооперативної

Спілки незалежних хліборобів, «націоналісти всіх мастей і відтінків», колишні офіцери і так далі, включаючи «науковців і фахівців старої школи, надто тих, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня»'. Платними і добровільними «сексотами» кишіли всі освітні і культурні установи. Чекісти і партійні керівники аж до рівня Політбюро планували інтриги і непорозуміння в українських інтелігентських колах, щоб контролювати ситуацію.

Партійна влада виділяла як головні осередки національного опору, — по-перше, письменницькі організації; по-друге, Всеукраїнську академію наук; по-третє, Українську автокефальну православну церкву. Політичним центром ліберально-де-мократичиої опозиції вважалась Академія наук (на чекістському жаргоні вона визначалась як «монархічна» І «гетьманська» або «кадетська»). Письменство, а почасти і Академія наук, становили небезпеку як народницьки-соціалістична національна демократія. На протиріччя між цими течіями і була розрахована комуністична політика. Комуністи намагались зосередити в Україні найвизначніші культурні національні сили, тримаючи ситуацію під контролем.

Увесь цей час «ворог народу» Вин-ниченко наявний в культурному житті Радянської України: його твори видаються і вивчаються в школах, п'єси йдуть у театрах, йому акуратно надходять гонорари з Харкова. На теми творчості Винниченка організовуються дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. Винниченко погоджувався на повернення до Радянської України практично без жодних умов, але «не при всякій політиці центра на Україні».

Випниченко чекав марно. Його в Україну пускати не хотіли, але й різко відштовхувати не прагнули теж. Загравання з Винниченком продовжувалося до 1933 р., коли його твори було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу.

У листопаді 1923 р. Політбюро ЦК Компартії України прийняло рішення «не заперечувати проти в'їзду Грушевського» і доручило вести справу Затонському. Затонський досить виразно обіцяв Грушевсько-му посаду президента Всеукраїнської Академії наук. 1924 р. Грушевський повернувся до Києва.

У березиі-квітні 1925 р. обговорювалось питання про новий статут ВУАН та її керівництво. По приїзді на Україну Каганович зустрівся з Кримським і Грушевським і обрав орієнтацію на останнього. 8 січня 1926 р. Політбюро доручило В. Чубарю «з'ясувати більш ясно і чітко лінію Грушевського, після чого вирішити питання про президента Академії»". 14 квітня 1926 р. Політбюро прийняло рішення висунути кандидатуру Грушевського на посаду президента і здійснити реорганізацію ВУАН. У квітні Грушевський засудив науковий з'їзд у Празі «як образу дійсному українському науковому рухові». В певних питаннях національний курс Грушевського знаходив підтримку у влади. В лютому 1925 р. виникла думка про перетворення Російської АН на Всесоюзну. Шумський протестував у листі до Луначарського, а Грушевський обстоював план всесоюзної асоціації національних академій.