Віра, Надія, Любов у системі культурно-універсальних смислів релігійних текстів.

Наведені матеріали показують, що всі основні поняття біблійного Одкровення є конкретизацією генеральної проблеми релігійного світосприйняття – спасіння від смерті та досягнення вічного життя. У когнітивному плані ці поняття можуть бути розподілені по декількох класах. Перший з них – це поняття, що безпосередньо репрезентують категорії граничних підставин у вигляді словарних статей «народження», «життя» «смерть» та «безсмертя». У цьому випадку їх категоріальний та понятійний зміст збігаються, або, інакше кажучи, тут ми маємо справу з понятійною експлікацією цих категорій, здійсненою виключно у межах зазначеної головної проблеми.

Ще одне коло понять, що ми їх розглянули – це такі поняття, де їх категоріальний універсально-культурний зміст потребує процедури реконструкції або «дешифрування», оскільки його представлено в них неявно. Подібні складнощі зустрічаються в аналізі культурно-світоглядних кодів, термінологічне визначення яких відрізняється від їх понятійного предметного змісту. Тому еротичний код головним чином представлено у такому, понятті, як «любов», а агресивний – «насилля» тощо. Ці коди до того ж, можуть входити у семантичне коло тієї чи іншої КГП, котрі виступають щодо кодів як їх родові поняття. Так, скажимо, універсалія «життя» охоплює всі життєві прояви існування людині в світі (харчування, насильство, подовження роду, передачу досвіду та пізнання).

Внаслідок того, що універсалії культури охоплюють не статичні явища, а динамічні процеси, їх прояв ми бачимо у поняттях, що відображають різні стадії та результати цих процесів. Наприклад, КГП «безсмертя» маркує як його джерело (Бог) й області, де воно знаходить прояв (Царство небесне, Рай), так і шляхи його досягнення (хресна жертва Ісуса Христа, віра, хрещення). Це визначено тим, що КГП та коди по відношенню до цих понять самí виступають як певні класифікатори, що структурують той чи інший предметний матеріал. Якщо взяти за приклад аліментарний код, то у цьому плані він може втілюватися у поняття, що віддзеркалюють процес здобуття («жнива») чи споживання іжі (вкушання) або виражають те, що споживається («хліб»).

Ще один момент, що робить виявлення КГП-структури текстів культури пошуковою процедурою – це необхідність враховувати контамінацію КГП та кодів між собою, коли, наприклад, поняття «воскресіння» (КГП «безсмертя») розкривається через поняття хресної жертви (агресивний код), попередньою запорукою якого є причастя (аліментарний код). Крім того, ці поняття мають багатопланову імплементацію – 1) стосовно змісту самогó біблійного тексту, 2) стосовно трансцендентної реальності та 3) стосовно реалій людського життя. Наприклад, якщо мова йде про насилля, то це поняття, в основі якого лежить світоглядний код агресивності, може імплементуватися як до трансцендентних (божественних) сил, так і до людських феноменів. Окрім цього КГП та світоглядні коди постають не тільки як ознаки цих феноменів, але й як суттєві елементи біблійних сюжетних оповідей, що визначають напрямок розгортання даних складових біблійного дискурсу та його структуру в цілому.

Необхідним моментом аналізу є також дотримання зазначеного у моїй вступній статті методологічного розділення форм перетворення базисних вітальних функцій людини та рівнів світовідношення, де дане перетворення відбувається. Сутність трансформації в релігійній свідомості форм життєпідтримки полягає у приведенні їх у відповідність до основного змісту релігійного світосприйняття. Всі явища повсякденного життя людини, які спрямовані на підтримку та подовження земного життя (праця, народження дітей тощо) освячуються новим, сакральним смислом у контексті драматичної жертви Христа та Його перемоги над смертю. Базисні вітальні функції людини та граничні пункти її буття в світі, що відтворюються в Біблії, переосмислюються саме під цим кутом зору, внаслідок чого всі загальнолюдські функції набувають високого світоглядно-релігійного значення.

Згідно вказаного методологічного підходу, всі ці функції на предметно-практичному рівні світовідношення піддаються регулюванню в межах культивації, табуювання або каналізування. Наслідком цих процедур є перехід від одних форм життєпідтримки до інших, коли, наприклад, аліментарний код починає розумітися алегорично і фактично переходить в інформаційний код. Показовим в цьому плані є розуміння такого поняття, як «їжа», яке переводить простий процес харчування у площину живлення Словом Господнім тощо. При цьому спостерігається певна зміна і власно категорій граничних підставин. Наприклад, євхаристія як процес вкушання цілком ґрунтується на аліментарному кодуванні вітальної універсалії, проте як таїнство воно далеко від простого споживання їжі і спрямоване на обрядове відтворення конкретного аспекту спасіння від смерті шляхом причастя до Того, Хто вже відкрив перспективу безсмертя людей. Отже, КГП «життя» тут змінюється на КГП «безсмертя».

Надання повсякденності високого духовного значення відбувається шляхом входження у буденне життя людини сакралізованих ритуалізованих дій. Тому серед понять, що мають універсально-культурний зміст, ми можемо виокремити і поняття обрядово-ритуального рівня світовідношення. Цей обрядово-ритуальний рівень специфічного функціонування КГП та кодів культури доповнюється іншими формами їх репрезентації у системі релігійної моралі, що розповсюджується на всі сфери життя віруючого, включаючи регуляцію аліментарної, статевої, агресивної та інформаційної функцій.

Серед понять цього практично-духовного рівня світовідношення, котрі відображають життєві функції, які піддаються культурній регуляції, – поняття, що торкаються заборонних моральних приписів («Декалог» Мойсея, що «табуює» перелюбство та агресію, перелік заборон щодо сексуальних стосунків у «Левіті» тощо), каналізованих (відведених) форм життєвих функцій (проституція), культивованих практично-духовних почуттів людини. До останніх належать і ті, що становлять основний предмет аналізу у статті І. О. Одохівської – Віра, Надія, Любов. Вочевидь, всі попередні зауваження щодо особливостей реконструкції універсально-культурного змісту біблійних термінів та понять торкаються і них.

Нагадаю ті місця з проведеного вище аналізу, де вживаються терміни «віра», «любов» та «надія» з метою демонстрації твердження, що вони за своїм змістом суцільно визначаються універсальною світоглядною формулою та відповідними кодами, які конкретизувалася в її біблійно-богословському викладені в «Словнику біблійного богослов’я» в межах релігійного світорозуміння.

Віра вже в одній з перших згадок про неї в тексті «Словника…» відразу ж заломлюється крізь мортальну КГП, коли наголошується на тому, що «той, хто помирає у вірі, помирає «з Христом», але фактично це помирання є шляхом до безсмертя. Таким чином віра пов’язується із іммортальністю. Віра у безсмертя в свою чергу також визначається через вітальну універсалію, оскільки воно – «це впевнена віра кожного християнина у майбутнє життя, яка перетворює та змінює його земне існування, надаючи земному життю іншого, ніж у всіх інших людей, смислу». Заради цього віруючий терпить у цьому житті муки, але не зрікається віри, що є рятівною силою, запорукою спасіння, як це сталося з жінкою, котра доткнулася до Христа і яка почула від Нього слова: «Твоя віра, дочка, спасла тебе». Інколи трагізм існування буває причиною того, що віра зазнає випробування сумнівом. Але вона виходить за межі буденного земного розуміння і тому «віруючий має бути готовим до того, щоб здаватися безумним в очах цього світу» (інформаційний код). Аналогічне кодифікування зустрічаємо і у визначенні джерела віри – «від слухання». Одначе однієї віри, без любові і надії, видається недостатньо. Саме любов може пробудити віру у грішника, який може обернутися у віру «Божою любов’ю».

Любов є однією з сутностей Бога, тому що «Бог є Любов!». Визначається вона перш за все як основа спілкування Бога та людини. Закон любові бере свій початок ще у Старому Заповіті. Між Богом та людиною є зв’язок, «в основі якого лежить Любов Бога до людей та людей – до Бога». Тобто, віруючий відчуває «почуття Його неосяжної та безмежної благодійної любові». Оскільки «Бог готовий почати діалог любові з людиною, то ніхто не може відлучити людину від любові Бога». Любов до Бога небеззастережна і перевіряється, коли Аврааму наказано принести в жертву свого сина. Це агресивне кодування проявляється також у твердженні про те, що навіть гнів Божий, викликаний зрадою Його народу, не затьмарює любові до нього, коли вірна любов Бога до Ізраїлю «перетворює зрадницю на непорочну наречену».

У Новому Заповіті «досконала любов відкривається в Ісусі». Віруючий знаходиться в мирі з Богом через Христа, бо то є «Бог любові та миру». Найвищим її знаменням є Ісус Христос, який дав нам найістотний доказ любові Отця. Вже самим існуванням Своїм Він є одкровенням любові. Проте для прийняття любові Божої недостатньо «свідомості по плоті», необхідним є дар Божий, що створює нове серце. Через любов християнин залучається до таємниці Бога, бо Він «не відразу відкриває її». Цією таємницею є обіцяння Спасіння, вічного життя. «Християнин знає, що лише Любов дає життя і робить його подібним Богові». Такий погляд виглядає як безумство, але це «безумство любові, що її сповіщають апостоли, є найвищою мудрістю». «Любов’ю створюється Церков, і саме через неї впізнають учнів Бога. Отже, через інформаційний код розкривається сутність дару любові Божої, що полягає у прагненні Бога врятувати своє створіння від смерті та відкрити перспективу вічного життя. Для цього «Господь через страждання хоче очистити праведників за замислом Своєї любові». Але це не торкається тих, хто «сам себе виключив з любові». Любов в очікуванні другого пришестя стає головною чеснотою в навіть «основною вимогою, за якою будуть судимі». Любов, таким чином, визначає мортально-іммортальну альтернативу, коли людина сама має визначити, чи бути їй у любові чи виключати себе з неї, що рівнозначно перекресленню перспективи вічного життя.

Перемога над смертю забезпечується смертю Христа, і це – ще одне свідчення любові Бога до людей. Тобто, любов визначається в мортальному контексті у твердженнях про те, що Бог любить своє створіння, даючи свідчення про це ціною смерті Христа за нас. Через Свою смерть Христос «дав нам знак вищої любові і примирив нас з Богом». «Ісус Христос стає жертвою ненависті, але Він через свою смерть, що є справою Любові, повертає Любов в світ». «Ця любов – всесвітня, бо не знає ніяких перешкод – ні расових, ні соціальних. Її закон – це безграничне прощення (табуювання агресивності).

Земні прояві любові також осмислюються в контексті життя із сподіванням на майбутнє воскресіння, тому що «у шлюбі любов знаходить прояв у повній віддачі себе за зразком жертви Христа». Визнається, що «статеве начало знаходить сенс у єднанні у плоті двох істот», яких Бог закликає «допомагати одна одній у взаємній любові», а подружня любов оголошується «найвищою цінністю, тому що вона зв’язує нерозривно». У тому ж напрямку визначається і любов до земної Вітчизни, котра «завжди була обов’язком християнина», проте кожна людина за тією частиною землі, де вона мешкає, має бачити нову, небесну батьківщину, де їй жити вічно.

Контамінація еротичного та аліментарного кодів знаходить прояв у символіці вина, коли «на євхаристичній трапезі віруючий бере радість із самого головного джерела, із любові Христової». Через це євхаристія – це не тільки таємниця (інформація) жертви Христової, вона також означає «таємницю Любові». Крім того, вино дає земні радощі, серед яких – і любов, і «шлюбне вино» як дар любові. Єдність еротичного та агресивного кодів у загальній аліментарній символіці видна у твердженні, що «краще блюдо зелені і з ним – любов, чим відгодований бик і з ним – ненависть».

Надія також визначається у широкому сотеріологічному контексті. Основним питанням тут є питання про те, «яким чином ми можемо плекати надію на спасіння від смерті» за умов, коли «ми передані у її владу?». У Старому Заповіті йдеться про те, що хоча Ізраїль не бажає «знецінювати життя в цьому світі заради надії на уявне безсмертя», «переживання конкретного випадку позбавлення смерті вказує на те, що Бог здатний перемогти як її взагалі, так і шеол» і це є першою вішкою «на шляху до надії, що врешті просяє в перспективі безсмертя». Якщо надія на безсмертя обмежується «земними рамками», то вона є «по суті марною».

Новий Заповіт відкриває епоху, де віщується «остаточне торжество Бога над смертю та звільнення від неї людини», а позбавлення від шеолу з надії стає дійсністю, коли «християнин відтепер живе на землі надією на спасіння, дароване Богом». Далі говориться, що «ми не тільки живемо тепер новим життям, але й маємо світлу надію на те, що той, Хто воскресив з мертвих Христа, оживить і наші мертві тіла». Вище вже наводились слова апостола Павла, котрий перед лицем смерті казав: «… ми не надіялись навіть жити. Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешає мертвих» (2 Кор., 1:8-9). Внаслідок цього безсмертя стає великою надію кожного християнина. Оптимістичність ситуації підкреслюється тією обставиною, що ми, передані у «владу смерті» та відчуваючи страх-нудьгу, страх-тугу, страх-жах, що виникають внаслідок невпевненості перед обличчям смерті, через Церков «після воскресіння Христа» висловлюємо надію на любов від Отця, яку Він мав до Свого Сина». Контамінація аліментарного та інформаційного кодів в межах поняття надії видна з твердження про те, що «Слова, що промовляються над їжею, дають надію на майбутнє» та що «євангельське сказання про примноження хлібів є закликом до смиренності та надії».

З наведених даних видно, що зміст понять Віри, Надії та Любові в релігійному контексті зосереджується довкола тих семантик, які мають насправді універсальне значення. В цьому плані вони самі можуть розглядатися як конкретні предметно-понятійні втілення універсальних культурних смислів, набуваючи внаслідок цього статусу інваріантів культурної свідомості. Це особливо наочно видно з викладу у «Словнику…» сутності поняття Надії, яким ми завершуємо нашу роботу.

Надія (стлб. 615-620) у релігійному житті народу Божого посідає особливо значуще місце, відкриваючи йому чудесне майбутнє. Участь у цьому майбутньому залежить від вірної та терплячої любові. Засвідчене майбутнє, на яке покладається надія у Старому Заповіті досить просте – це певна земля, де течуть молоко й мед та багаточисельне потомство (Бут., 12:1). Цей потужній порив до благ цього світу робить ізраїльську релігію простою мораллю благополуччя, яке є даром Ягве. Тому якщо Бог вимагає, ціми дарами необхідно жертвувати (Іс. Нав., 6:17-21). Сам Ягве є надією Ізраїлю, без вірності Йому немає надії на спасіння, прихід якого може затриматися, але є неодмінним. Нові надії пророків сповіщали мир, світ, зцілення, покуту, проте основне щастя Ізраїлю – володіння землею. Надію на особисте спасіння та загробне життя тепер породжують страждання мучеників, а самі страждання та смерть втрачають свої колишні значення.

Віра, Надія та Любов – це різні сторони єдиної духовної установки, яка цілком ясно встановилась тільки у Новому Заповіті (1 Сол., 13; 1Кор., 13:13). Новий Заповіт – це виконання надії Ізраїлю в Ісусі Христі, котра могла здійснитися лише за умов відмови в своїх очікуваннях від усього матеріального. Адже Царство Боже є духовною реальністю і доступне лише вірі. Від своїх учнів Христос вимагає прийняття, вслід за Ним, страждання та смерті (Мт., 16:24). Царство теперішнє є вже Царством майбутнім, отже, надія подовжується, але вона прагне вже до життя вічного. Ісус Христос є надією Церкви. Не вірити у «відкуплення нашого тіла» (Рим., 8:23), у воскресіння з мертвих – це значить бути такими ж, що«надії не мають» (1 Сол., 4:13; 1 Кор., 15:19). Християнин повинен надіятися всупереч будь-чому в силу своєї віри в обітування (Рим., 4:18-25), яке вже є реальністю, тому що хто є хрещеним, той вже воскреслий (Рим., 6:1-7) у Дусі. Бог дарував благодать виправдання людям, що затягнуті Адамом у смерть, тим більш їх єднання з Сином Його приведе їх до життя. Це – сповнена надії любов, а християнська надія є полум’яним бажанням любові, жадання присутності Господа.

Думаю, що після ознайомлення із змістом всієї статті універсально-культурне насичення цього поняття, розкритого як Надії на Спасіння, постає перед читачем настільки прозоро, що виділяти тут курсивом окремі понятійні втілення КГП та кодів культури особливої потреби вже не було.