Філософські ідеї Г.С. Сковороди.

Григорій Сковорода (1722 – 1794) – найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Він є творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки, він прагнув створити філософію життя, тяжіючи до ідей Платона. Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані – людина і духовне начало в ній. Сковорода створив універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.

Антитетика – метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного тощо.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Він поділяв усе суще на три специфічні види буття – «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Основний об'єкт його філософування – духовний світ людини, проблема її щасливого буття. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом.

31. Вчення В.І. Вернадського про біосферу, ноосферу та космічну функцію людини.

Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки.

Його методологія вирізнялася вражаючою широтою підходу до проблем люд­ства. Він закликав і інших учених не лише порівнювати науковий світогляд різних епох, а й вивчати структуру науки вкупі з іншими формами суспільної свідомості — філософії, релігії, мистецтва, навіть з матеріальною практикою і соціальними умовами життя населення тієї епохи. Мислитель написав блискучі статті про творчість Ломоносова, Канта, а в наукових працях цитував найвидатніших учених світу. Науковий метод розглядався ним як важливий, але не єдиний метод пізнання реальності.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу. Відповідно до його визначення середовище, що оточує сучасну людину, можна умовно розділити на природну — біосферу і штучну — ноосферу, тобто знову створену (або перетворену) людиною (господарське освоєння території, підприємства, населені пункти і т.д.)

Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, «... йдуть далеко за межі біосфери... вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий грунт питання про космічність живої речовини»,— писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

В 20-х рр. минулого століття в працях Вернадського було розроблено уявлення про біосферу як глобальну єдину систему Землі, де весь основний хід геохімічних та енергетичних перетворень визначається життям. Біосфера, на думку вченого, складається із семи взаємопов’язаних речовин: живого, біогенного, косного, біокосного, радіоактивного, космічного, розсіяних атомів. Скрізь в її межах зустрічаються або сама жива речовина, або сліди її біохімічної діяльності. Атмосфера, вода, нафта, вугілля, вапняки, глини та їх похідні створені живою речовиною планети. Існуючі верхні шари земної кори в інші геологічні епохи були перероблені живими організмами

В. І. Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:

- людство має стати єдиним в економічному та інформаційному відношеннях;

- ноосфера — явище всепланетне, тому людство повинне прийти до цілковитої рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри й інших відмінностей;

- ноосфера не може бути створена до припинення війн між народами.

1944 року вийшла праця В. І. Вернадського «Декілька слів про ноосферу» Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери.

32. Зародження позитивізму. Перший та другий позитивізм.

Наступну тенденцію розвитку некласичної філософії другої половини XIX- поч. XX ст. виражав так званий позитивізм – вчення, що оголосило єдиним джерелом істинного, дійсного знання, яке заперечувало пізнавальну цінність філософського дослідження. Виникнення позитивізму було своєрідною реакцією на нездатність спекулятивної філософії (наприклад, німецького класичного ідеалізму), як її називали представники позитивізму, вирішувати філософські проблеми, які висувалися розвитком наук.

Приступаючи до розгляду позитивістських вчень, слід зазначити, що позитивізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів і набув конкретних форм. У філософській літературі прийнято виділяти: “Перший позитивізм” – позитивізм мислителів Канта і Міля; “Другий позитивізм” – відомий також під іменем “Магізм” і “Ененіріокритицизм”, найбільш відомими представниками якого були Мах і Авіаріус.

Кант прийшов до висновку, що в науці принципово неможливе пояснення. За Контом, завдання науки не “пояснювати”, не досліджувати “сутність” або “причину” явищ, а тільки вивести із основних явищ вторинні явища. Категорії причини і сутності він розглядає як пережитки донаукових уявлень. Кант стверджує, що будь-яка наукова істина відносно неповна. Але з цього наголошення він робить суб’єктивістські і агностичні висновки про неможливість принципового розмежування об’єктивного і суб’єктивного в пізнанні, про наявність того, що взагалі пізнати неможливо. Пізнання законів і явищ робить можливим передбачення їх майбутньої дії. Мета знання – “бачити, щоб передбачити” і спираючись на передбачення, активно втручатись в хід подій. Підсумовуючи сказане, Кант робить висновок, що предметом “позитивної” філософії повинно стати дослідження відносин між спеціальними науками, їх зв’язки.

У кінці XIX ст. Позитивізм Конта – Міля - Спенсера поступово сходить зі сцени. З’являється нова, друга форма позитивізму, яка поглибила суб’єктивний ідеалізм і агностицизм своїх попередників. Її головними представниками були Ернст Мах (1838-1896)- творець так званого емпіріокритицизму.

Мах зводить філософію до “психології пізнання” і вслід за Кантом стверджує, що пізнанню доступна не сутність речей, а тільки їх явища. Але, на відміну від Канта, Мах заперечує існування “речей в собі”, тобто об’єктивної реальності. Від канта Мах іде назад до суб’єктивного ідеалізму Берклі і Юма, які зводили оточуючий світ до почуттів суб’єкта.

33. Неопозитивізм і постпозитивізм ХХ ст. як теорія і методологія науки.

На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від без смислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік <1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».

З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

34. Фрейдизм та неофрейдизм.

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939 Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій

Своєрідними і неоднозначними є уявлення 3.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero).

Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільняти-ся "Я".

"Я", як вважав Фрейд, – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".

Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" – індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" – це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900–1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини – психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.

Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування.