Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді.Емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв´язок її з наукою.
Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Всупереч дедуктивному методу, який був головним у вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Дедукція — це хід думки від загального (поняття, аксіоми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки, від одиничного до загального. Наприклад, фіксуючи, що кожний конкретний метал (залізо, мідь та ін.) — електропровідник, можна дійти висновку, що «всі метали — електропровідники». Недолік індукції полягає в тому, що вона рідко буває повною. Як правило, висновок робиться на основі переліку обмеженої кількості предметів даного класу, що породжує курйози типу: «всі лебеді білі».
Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда, раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз´єднання чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. При цьому він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою. На основі теорії знаків Гоббс різко критикував реалізм. («Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом».)
Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об´єкта (природи) до суб´єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції. Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань. Всі ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній — чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній — самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам´яті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії — діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий «внутрішній досвід» не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова. Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. Їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали людську суб´єктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І сама ця суб´єктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса)
