Середні століття називають «темними», «похмурими». Ставлення до середньовічної культури амбівалентне: від визнання її грубою і нелюдської до прославлення за її релігійно-містичні пориви. «Чи могло середньовіччя взагалі бути суцільним пеклом, у якому людство пробуло тисячу років і з якого це бідне людство витягнув Ренесанс?» - Задавався питанням академік М. І. Конрад. І відповідав: «Думати так - означає перш за все недооцінювати людини. Готична архітектура, промениста поезія трубадурів, лицарський роман, життєрадісні народні фарси, захоплюючі видовища - містерії і міраклі... Середньовіччя - одна з великих епох в історії людства».
В історичній науці період середньовіччя в Західній Європі датують V-ХV ст. Однак по відношенню до філософії така датування не зовсім коректна.Середньовічна європейська філософія - це християнська філософія. Християнська ж філософія почала складатися набагато раніше. Перші християнські філософи розробляли свої ідеї у II ст. н. е.. Філософія раннього християнства називалася апологетикою, а її представники - апологетами, оскільки їхні твори були спрямовані на захист і виправдання християнського віровчення.
Межі між античністю і середніми століттями розмиті і нечіткі. Тому, як це не парадоксально, середньовічна філософія почалася раніше, ніж завершилася антична. Кілька століть паралельно існували два способи філософствування, взаємно впливали один на одного.
Особливості стилю філософського мислення середньовіччя:
1. Якщо античне світогляд був космоцентрічним, то середньовічне - теоцентрично. Реальністю, яка визначає все суще в світі, для християнства є не природа,космос, а Бог. Бог є особистістю, яка існує над цим світом.
2. Своєрідність філософського мислення середньовіччя полягало в його тісному зв'язку з релігією. Церковна догма була вихідним пунктом і основою філософського мислення. Зміст філософської думки набуло релігійну форму.
3. Подання про реальне існування надприродного начала (Бога) змушує дивитися під особливим кутом зору на світ, сенс історії, людські потреби й цінності. В основі середньовічного світогляду лежить ідея творення (вчення про створення світу Богом з нічого - креаціонізм).
Християнство принесло у філософську середу ідею лінійності історії. Історія рухається вперед до Судного Дня. Історія розуміється як прояв волі Бога, якздійснення заздалегідь передбаченого божественного плану порятунку людини (провіденціалізм).
Християнська філософія прагне осмислити внутрішні особистісні механізми оцінки - совість, релігійний мотив, самосвідомість. Орієнтація всього життя людинина порятунок душі - це нова, проповідую християнством цінність.
4. Філософське мислення середніх віків було ретроспективним, зверненим у минуле. Для середньовічної свідомості «чим давнє, тим достовірніше, ніж довше, тим сьогодення».
5. Стиль філософського мислення середньовіччя відрізнявся традиціоналізмом. Для середньовічного філософа будь-яка форма новаторства вважалася ознакою гордині, тому, максимально виключаючи суб'єктивність з творчого процесу, він повинен був дотримуватися встановленого зразка, канону, традиції. Цінувалося не творчість і оригінальність думки, а ерудиція та відданість традиціям.
6. Філософське мислення середньовіччя було авторитарним, сподіваючись на авторитети. Найавторитетніший джерело - Біблія. Середньовічний філософ звертається за підтвердженням своєї думки до біблійного авторитету.
7. Філософія середньовіччя - коментаторська філософія. У формі коментаря написана значна частина середньовічних творів. Коментувалося головним чином Святе Письмо. Перевага, що віддається в релігії авторитету, висловом, освяченому традицією, перед думкою, викладеним від свого обличчя, спонукало до аналогічного поведінки і в сфері філософського творчості. Провідним жанром філософської літератури в середні віки був жанр коментарів.
8. Як особливість слід відзначити екзегетичних характер середньовічного філософствування. Для середньовічного мислителя вихідним пунктом теоретизування стає текст Святого Письма. Цей текст є джерелом істини і кінцевої пояснювальній інстанцією. Мислитель ставить своїм завданням не аналіз і критику тексту, а тільки його тлумачення. Текст, освячений традицією, в якому не можна змінити ні слова, деспотично править думкою філософа, установлює їй межа і міру. Томухристиянське філософствування може бути зрозуміле як філософська екзегеза (тлумачення) священного тексту. Філософія середніх віків - це філософія тексту.
9. Стиль філософського мислення середньовіччя відрізняє прагнення до безособовості. Багато творів цієї епохи дійшли до нас анонімними. Середньовічнийфілософ не говорить від власного імені, він міркує від імені «християнської філософії».
10. Філософського мислення середньовіччя був притаманний дидактизм (учительство, повчальність). Майже всі відомі мислителі того часу були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл. Звідси, як правило, «учительський», повчальний характер філософських систем.
11. Середньовічна філософія, на відміну від античної, виділяє:
- Буття (існування) - екзистенцію;
- Сутність - есенцію.
Екзистенція (буття, існування) показує, чи є річ взагалі (тобто існує чи не існує). Есенція (сутність) характеризує річ.
Якщо античні філософи бачили сутність і існування в нерозривній єдності, то, відповідно до християнської філософії, сутність може мати місце і без буття (без існування). Щоб стати існуючим (буттям), сутність повинна бути створена Богом.
Середньовічна філософська думка пройшла у своєму розвитку три етапи:
1. Патристика (лат. pater - батько) - твори отців церкви.
Спочатку «батьком церкви» іменувався духовний наставник, що володіє визнаним вчительським авторитетом. Пізніше це поняття було уточнено і стало включати в себе чотири ознаки: 1) святість життя, 2) старовину, 3) ортодоксальність навчання; 4) офіційне визнання церкви.
У творах, написаних батьками церкви, були закладені основи християнських догматів. Справжня філософія з точки зору батьків церкви тотожна теології, віра завжди першенствує над розумом, а істина - це істина Одкровення. Патристику з тієї ролі, яку вона грала в суспільстві, ділять на апологетичну і систематичну. За мовною критерієм - на грецьку і латинську, або (що дещо умовно) на західну і східну. На Сході переважала систематика, на Заході - апологетика.
Вершина латинської патристики - творчість Аврелія Августина, класику грецької патристики представляють Василь Великий, Григорій Назіанзін і Григорій Ніський.
2. Схоластика - тип релігійної філософії, характеризується принциповим підпорядкуванням примату теології, з'єднанням догматичних передумов з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики.
Найбільшим схоластом західноєвропейської філософії був Фома Аквінський. Схоластичним по суті був, наприклад, суперечка Фоми Аквінського і Альберта Великого у дворику Паризького університету на тему «Чи є у крота очі"? Кілька годин тривав цей словесний турнір - і все безрезультатно. Кожен стояв на своєму, ревно й непорушно. Але тут якби садівник, ненавмисно підслуховує цей учений диспут, візьми та й запропонуй свої послуги. «Хочете, - каже він, - я вам цього ж мить принесу справжнього живого крота. На тому і вирішиться ваш суперечка». «У жодному випадку. Ніколи! Адже ми сперечаємося в принципі: чи є у принципового крота принципові очі».
Під схоластикою розуміється (це очевидно з наведеного прикладу) також формальне знання, безплідне розумування, відірване від життя, від практики. Звідси і відбувається вираз «схоластичне теоретизування». Зразком схоластичного мислення можуть бути питання такого роду: чи може Бог створити такий камінь, який сам не може підняти? Або: що з'явилося раніше - курка чи яйце? Скільки чортів може вміститися на вістрі однієї голки? (Останнє питання звучить особливо актуально сьогодні, під час розгулу наркоманії).
3. Містика - філософія, осмислюється релігійну практику єднання людини з Богом, занурення споглядає духу в океан божественного світла. Якщо в схоластиці переважав спекулятивно-логічний аспект, то в містику - споглядальний. Всі містичні вчення тяжіють до ірраціоналізму, інтуїтивізму, навмисній парадоксальності, вони виражають себе не стільки на мові понять, скільки на мові символів. Яскравим представником містики пізнього середньовіччя в Західній Європі був німецький мислитель Мейстер Екхарт.
Патристика. Формування теоцентричного типу філософствування. Перш ніж християнство завоювало людські уми, їх треба було очистити від язичницьких уявлень, а також розробити та обгрунтувати нове віровчення, що й зробили основоположники християнського світогляду, яких називають його батьками. У грецькій мові батько - це "патер", тому їх філософська діяльність отримала назву патристики, яка датується першими століттями нашої ери і може бути названа початковим періодом середньовічної філософії, її становленням і формуванням.
Одним з основних питань патристики була проблема співвідношення віри і знання, релігії та філософії. Зрозуміло, що знання - це прийняття чого-небудь в силу обгрунтування і докази, тобто - опосередковано і за потребою, в той час як віра - це прийняття чого-небудь крім будь-яких обгрунтувань і доказів, тобто - безпосередньо і вільно. Вірити і знати - зовсім різні речі. Релігія спирається на віру, філософія - на знання, і тому різниця між ними також очевидна. Оскільки Середні століття - це епоха безумовного ідейного панування в Європі християнства, проблема полягала в можливості застосування філософського знання до релігійної віри. Ні про яке пріоритеті філософії не могло бути й мови, так як верховенство релігії було самим собою зрозумілим. Тому слід було всього лише з'ясувати - чи може бути філософія хоч в якійсь мірі сумісна з релігією і тому слід її залишити, зробивши підпорою віри, "служницею богослов'я" або ж, навпаки, необхідно відкинути зовсім будь філософствування, як заняття шкідливе і богопротивне.
Так, наприклад, один з перших представників патристики Климент Олександрійський вважав, що філософія не суперечить релігії і є підготовкою до неї, сходинкою на шляху до більш досконалого способу пізнання - вірі. Бог призначив людям філософствувати, говорить Климент, щоб підготувати їх до вищого - релігійному - етапу духовного життя. Інший відомий християнський автор Тертулліан вважав, що філософське знання і релігійна віра несумісні і виключають одне одного. Основні положення віри, вважав він, є в принципі незрозумілими і знаходяться поза всяким розуміння, тому в них можна і неодмінно має тільки вірити з трепетом і благоговінням, ні в якому разі не намагаючись їх зрозуміти, усвідомити або обгрунтувати, бо будь-яка така спроба призведе тільки до непорозуміння і обернеться абсурдом. Тертулліану приписують знамениту формулу: "Вірую, бо абсурдно (Credo, quia absurdum)", тобто слід тільки вірити, хоча сліпа віра безглузда і абсурдна з точки зору розуму і знання; слід тільки вірити, тому що безглуздо або абсурдно намагатися зрозуміти що- або в сверхразумни і в принципі недоступних усвідомлення положеннях віри. Або, інакше кажучи, Тертулліан стверджує, що чим абсурдніше предмет віри з точки зору розуму, тим більше у нас упевненості в тому, що він надрозумного, надприродного походження і, отже, тим більше у нас рішучості та натхнення вірити в нього. Філософія, що спирається на знання, тому повинна бути всіляко істребляема як діяльність, зловмисно відводить людську душу від щирої і чистої віри.
Якщо Тертуліан вважав неможливим застосувати логічне розуміння до релігійних предметів, то інший представник патристики Оріген, вважав це здійсненним. Цілком з позицій розуму він міркує так: людина була створена Богом, але порушивши заборону, відпав він від нього і був покараний; з тих пір весь рід людський грішний, але серед людей є небагато праведні, які рятуються в раю, в той час як грішники мучаться в пеклі. Але ж людина, яким би він не був згодом, спочатку вийшов з рук всеблагого Творця, а значить, по великому рахунку, все ж таки є хорошим, і тому коли-небудь він все одно повернеться до Бога, то є всі спасуться, а пекла зовсім не буде. Крім того, говорить Оріген, перші люди, що поклали своїм непослух початок гріха, не цілком і винні: навіщо їм була надана свободавибрати - порушити заборону або не порушити, адже заборонений плід завжди солодкий і зрозуміло, що вони його повинні були скуштувати, використовувати свою свободу в бік зла, тобто їх гріх був у якійсь мірі зумовлений. А коли так, то за що перших людей жорстоко і навічно карати? Тому цілком можливо їх, а разом з ними і весь людський рід, врешті-решт, пробачити, виправдати і врятувати в раю.
Найвидатнішим представником патристики був Аврелій Августин, єпископ Гиппонский.
Аврелій Августин: синтез християнства і платонізму. Августин жив у перехідний час (354-430 рр..) Між античністю і середніми століттями. Народився в м. Тагасте на півночі Африки в сім'ї римського чиновника. Від батька успадкував гарячий темперамент, вразливість, екзальтованість і спрагу повнокровного життя. Августин почав своє життя з того, що скуштував задоволень «тілесного життя», і тільки потім, відчувши незадоволеність цим життям, і подався на пошуки вищої істини. За його власним визнанням, він пройшов через «пучину мерзоти», «безодню пороків», «крутизну пристрастей». Віддав шану усім захопленням, властивим молодості. Пізніше у своємулітературному шедеврі «Сповідь» Августин нещадно бичувати себе за прихильність до плотських задоволень.
Духовна еволюція Августина складна, він пройшов звивистий шлях духовних шукань: язичництво маніхейство-скептицизм-неоплатонізм-християнство.Любов до мудрості, яка по-грецьки називається філософією, запалив у ньому Цицерон. Августин познайомився з його твором «Гортензій», насолоджувався цією книгою, і саме вона «напучувала» його любить мудрість і «міцно пригорнутися до неї». Філософія Августина являє собою синтез античного культурної спадщини з християнськими цінностями. Августин виявився одним з перших великих теологів, які зв'язали античність і християнське час. Аврелій Августин - класик патристики. Стрижень августинівського світосприйняття - любов, благодать, віра. Філософія Августина відрізняється небувалим психологізмом. У своїй теорії особистості Августин вперше показав, що життя людської душі є щось неймовірно складне і навряд чи до кінця визначити. На думку Августина, не світ - загадка, а людина. «Що ж за таємниця - людина!». Кульмінацією його міркувань про людину можна вважати визнання: «Велика глибина - сама людина, волосся його легше перелічити, ніж його почуття і рух його серця». Августин був тонким спостерігачем душевних станів людини. Новою рисою мислення Августина була увага до динаміки людської особистості.
Психологізм Августина виявляється і в його вченні про час як кореляти пам'ятає, споглядає і що очікує душі. Душа чекає, слухає, пам'ятає. У Августина ми знаходимо блискучий аналіз проблеми часу. «Що ж таке час?» - Запитує Августин «Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, ніскільки не важко, але як скоро хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут. Тим часом цілком усвідомлюю, що якщо б нічого не приходило, то не було б минулого, і якщо б нічого не проходило, то не було б майбутнього, і якщо б нічого не було дійсно існуючого, то не було б і теперішнього часу. Але в чому полягає сутність перших двох часів, тобто минулого і майбутнього, коли і минулого вже немає, і майбутнього ще немає? Що ж стосується до сьогодення, то якби воно завжди залишалося справжнім і ніколи не переходило з майбутнього в минуле, тоді воно не було б часом, а вічністю. А якщо справжнє залишається дійсним часом при тому тільки умови, що через нього переходить майбутнє в минуле, то як ми можемо приписати йому дійсну сутність, засновуючи її на тому, чого немає? Хіба в тому тільки відношенні, що воно постійно прагне до небуття, кожну мить перестаючи існувати».
Августину належить ідея троїстості часу, оригінальна думка про одночасність трьох модусів часу: «Тепер ясно стає для мене, що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне і майбутнє, а було б точніше, здається, виражатися так: сьогодення минулого, сьогодення майбутнього.
Що ж являє собою час? Як розуміти «тривалість» або «стислість» часу, де вони існують? У минулому, але його вже немає. У майбутньому? Але його ще немає. Значить, в сьогоденні. Але якщо ми візьмемо відрізок цього часу будь-якої довжини - у сто років, в рік, місяць, день, годину і т. д., то побачимо, що він складається ніби з трьох інтервалів. Один з них знаходиться в минулому, інший ще в майбутньому і третій - найкоротший, неподільний вже далі на дрібні частини мить і складає власне даний час. Він так коротко, що тривалості в ньому немає. Якщо б він тривав, в ньому можна було б відокремити минуле від майбутнього; сьогодення не продовжується. Але як же тоді ми можемо вимірювати час, порівнювати тимчасові відрізки і т. п.?
Тільки у душі нашій є відповідні того три форми сприйняття, а не де-небудь інде (тобто не в предметній дійсності). Так, для цього минулих предметів є в нас пам'ять або спогад; для цього справжніх предметів є у нас погляд, погляд, споглядання, а для справжнього майбутніх предметів є у нас сподівання, надія, надія». Генетичне і субстанціальное початок усього, для Августина, - Бог. Буття Бога, за Августином, можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини.
Проблема містично осмисленої діалектики історії представлена в августинівського трактаті «Про град Божий». Два граду створені двома видами любові: земний - любов'ю до себе аж до зневаги Богом, і град Божий, який заснований на любові до Бога, доведеній до презирства до себе. Подібно до того, як кожна людська душа є полем битви між Богом і дияволом, так і історія - поле битви благого і гріховного царства. Хід історії, життя суспільства - це боротьба двох протилежних царств - Земної (грішного) і Божественного.
Віра, за Августином, володіє вищим авторитетом, вона «первее» знання. Віра визначає людину не тільки в інтелектуальному плані, але й у моральному. Віра - джерело істини і спасіння.
Августин з'явився одним з перших в історії духовної культури творцем цілісної естетичної системи. Деякі його ідеї (вчення про механізм естетичного сприйняття і судження, окремі положення його знаковою теорії, його міркування про структурні закономірності краси і мистецтва, зокрема, закон контрасту) зберегли цінність до наших днів.
