Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство.
VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися ідеї: про п'ять першоелементів, з яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.
Перший китайський філософ, особа якого історично достовірна, Кун Фу-цзи — Учитель Куй, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і вже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася його філософська діяльність. У II ст. до н. е. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, — виражала ідею часового циклу — весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство семи найсильніших із них. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені — інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності — збереженні та відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи й астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Пань-Інь, що втратила владу і повалена в XII — XI ст. до н. е. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу — слабий — визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.
Глибока повага до традицій давнини і охоронців традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам — інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії.
Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень — носій давньої традиції — став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.
Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні й передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих — досконаломудрих (шен) правителів напівреальної-напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чен Тан, а також Вень Ван, У Ван і Чжоу гун. У період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих — творців китайської цивілізації. Так, царювання Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356 — 2256 до н. е.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність — вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками — інтелектуалами, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви дао. У «Лунь юй» Конфуцій дає визначення дао — це благий хід подій у Піднебесній і в людському житті. Дао залежить від визначення наперед окремої особистості, а його носії — індивід, держава, все людство. Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство — це Піднебесна. Отже, дао — це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.
Даосизм.
У IV — III ст. до н. е. в Китаї поряд з конфуціанством виступає даосизм — один з важливіших напрямків розвитку філософської думки. Даосизм зосереджує основну увагу на поняттях: природа, космос, людина і розкритті їх суті. Та джерела знань осягаються не раціонально (так робилося конфуціанством), а за допомогою прямого чуттєвого пізнання природи. Світ постійно змінюється і розвивається, живе і діє спонтанно, без будь-яких надприродних причин і обставин. Основоположником даосизму вважається відомий китайський філософ, сучасник Конфуція, Лао-цзи. Основний твір Лао-цзи — «Дао-де цзин», що став основою дальшого розвитку даосизму. Дао — фундаментальне поняття системи, за допомогою якого дається відповідь на питання про походження життя і людини; спосіб існування життя всього існуючого. Дао — це безіменне, безтілесне поняття, джерело усіх речей, що саме не має джерел і не буває самостійною субстанцією. Дао — існує завжди, всюди, але для нього характерна бездіяльність. Але що ж тоді є джерелом руху, розвитку світу? За вченням даосизму, усе в світі перебуває в русі та постійно змінюється завдяки вже відомим принципам інь та янь, що перебувають у діалектичній єдності.
Протилежну конфуціанству позицію займала школа Да-цзя. її представники заперечували існування надприродного світу і святенність неба, твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи велику роль у пізнанні істини мисленню, логіці. Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини стали не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість. Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа Мін-цзя, що своєрідно переробляла даоське вчення, абсолютизувала момент відносності в процесі пізнання. Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій дальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван-Чуна. Основний твір Ван-Чуна, «Критичні міркування», присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван-Чун відкидає вчення конфуціанства про святенність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту. Для Ван-Чуна характерна віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання віддавав належне мисленню.
У більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка тісно зв'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія і малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими галузями знань, які існували в Китаї, та за формою і методами постановки проблем філософія Китаю є широкомасштабним явищем, ціннісні значимою і гуманістичною.
МАТЕРІАЛІСТИЧНІ ШКОЛИ В КИТАЇ
Мо-цзи (Мо Ді, бл. 480-400 до н. е.) – видатний мислитель-матеріаліст і сенсуаліст. Висловив ряд глибоких здогадів про походження держави, підкреслював роль праці в житті суспільства, піддав критиці конфуціанську віру в непорушність законів Піднебесної. Мо-цзи відкидав консервативно-архаїчну систему конфуцианців, оскільки вони не сприяли створенню нових корисних і гарних речей, заважали руху суспільства вперед. Древні істинно мудрі правителі здійснюючи управління, визначали ступінь чесноти людини і поважали мудрість, тому піднімали часом і людей із простолюдинів. Зараз же це фактично припинилося, а тому суспільством часто правлять недоумки-спадкоємці.
Етичні погляди Мо-цзи спираються на вчення про загальну любов, взаємну вигоду і справедливість. Людинолюбство неодмінно полягає в тому, щоб приносити користь людям і долати зло в державі. Якщо ми будемо слідувати принципу загальної любові, то це принесе країні користь. Але якщо ми будемо слідувати принципу обмеженої любові, те це приведе до великих нещасть. «Обмежена любов помилкова, загальна любов істинна». Вищою цінністю Учитель називав справедливість, бо вона приносить простолюдинам користь. Хто робить добро, того слід прославляти; хто робить зло, того слід карати.
Гносеологія моїстів. У теорії пізнання вони виходили з того, що знання вимагає здібностей до нього, але здібності ще не знання. Знання – результат зіткнення із зовнішнім світом, з пізнаваними речами. Почуттєве знання з'являється внаслідок контакту органів почуттів з об'єктивно існуючими предметами. Моїсти підрозділяли знання на види. “Особисте знання” – це безпосередній досвід, що здобувається шляхом особистих контактів із предметами. “Почуте знання” – це знання, отримані непрямим шляхом від інших. “Знання, отримані від суджень” характеризуються здатністю давати назви тому, що ясно, і виправляти те, що невідомо, подібно тому як футом вимірюють невідому довжину.
Моїсти помітили обмеженість почуттєвого пізнання, а вже пізні моїсти вважали, що деякі види знань взагалі не можуть бути безпосередньо отримані за допомогою органів почуттів. Для пізнання часу мало лише відчувати, тому що недостатньо знань, отриманих лише за допомогою п'яти органів почуттів, але потрібне і осмислення в серці і суперечки в серці. Знання, отримані шляхом міркувань – це результат суперечок у серці, які допомагають уникнути емпіризму.
Моїсти усвідомлювали, що назва предметів – це копія або відображення сутності предметів. Вони підкреслювали необхідність відповідності назви і сутності: “Назва і сутність – пари, вони поєднані”. Це природно, тому що в пізнанні мало знати тільки назви, але треба знать і сутність явищ. Моїсти вважали, що для істинного і помилкового існує критерій. У дискусії завжди є переможець і переможений. У дискусії одні говорять істинне, інші – помилкове, але перемагає той, хто говорить правду. Критерієм для визначення переможця завжди є відповідність наведених аргументів істині.
Діалектика моїстів помітна переважно в міркуваннях про протилежні поняття: тотожність і розходження, ціле і частина, причина і наслідок, користь і шкода, збиток і прибуток, старожитнє і Всесвіт, нерухомість і безперервність, вичерпність і невичерпність, тощо. Важлива діалектична думка про те, що “тотожне і різне взаємно доповнюють одне одного”. Адже в попередній китайській філософії одна група філософів наполягала на важливості тотожності і не зважала на розходження, а інша бачила тільки розходження. Для моїстів істотно те, що в тотожному є різне, а в різному є тотожність. Уже вимір однорідних предметів починається для встановлення того, яких багато і яких мало. Мова йде про кількісні розходження при якісній тотожності предметів. Зерна проса – однакові, але між ними існують кількісні розходження.
Моїсти вбачають загальні властивості у різних окремих предметів. Якщо ж, порівнюючи різні речі, ми не виявляємо в них загальних властивостей, то очевидна відсутність “родової тотожності”. Наприклад, говориться: “Білий кінь є кінь; їхати на білому коні, значить їхати на коні. Вороний кінь є кінь; їхати на вороному коні, значить їхати на коні”. Отже, коні різних мастей (окреме) є конями, що мають загальні властивості, а тому всі вони коні. У цьому наявне діалектичне положення: окреме – це загальне.
Пізні моїсти також виявили зв'язок між причиною і наслідком, стверджуючи: “Причина – надбання того, що згодом приводить до результатів”. Причина – це дія, що викликає виникнення предмета, а результат – це наслідок. Причини поділяли на малі і великі, зважаючи на результат: “Мала причина – це те, що існуючи, не обов'язково призводить до результату, але при її відсутності результат неминуче буде не таким. Вона – частина тіла, начебто його початок. Велика причина – це те, що неминуче викликає результати. При її відсутності неминуче не буває результатів. Поява її тотожна появі результату”.
