Натурфілософія Стародавньої Греції. Мілетська школа, Геракліт, Анаксагор та Емпедокл.

Натурфілосо́фія (лат. natura — «природа») — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 роки до н. е.).

Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Цей термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни у світі через боротьбу протилежностей.

Одним з найбільш відомих філософських учень ранньогрецької філософії є учення Геракліта Ефесського. Його твір „Про природу” в якості першопричини усього називає вогонь. Світ за Гераклітом – це упорядкований Космос. Він вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, завжди був, є і буде вічно живим вогнем.

Усі зміни світобудови за Гераклітом відбуваються в певній закономірності, підкоряючись долі, яка ототожнюється з необхідністю – Логосом. „Логос” у перекладі – це слово, але це одночасно й розум, закон.

Світ за Гераклітом – це упорядкована система – Космос. А утворення Космосу відбувається на підставі загальної зміни явищ. „Все течет, все изменяется, нет ничего неподвижного ибо на каждого входящего текут новые воды” (Геракліт)

Загалом натурфілософія розмірковувала над такими проблемами:

· Що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (одиничне та загальне, єдине і множинне);

· Як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

· Як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій або за допомогою основних знань природних наук.

Таким чином в ранньогрецькій філософії ми бачимо поєднання філософського і фізичного (природно-наукового) підходу до пояснення першопочатку світу. З одного боку, вони чітко здійснюють субстанціоно-містський підхід, з іншого боку, першооснова ототожнюється з конкретною стихією, явищем природи. Ця стихія набула значення метафори і в образній формі давала уявлення про першопочаток усього сущого.