Проблема людини в філософії екзистенціалізму ХХ ст.

Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.

М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.

За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.

В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».

А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».

Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.

Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».

З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.

Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

36. Філософське розуміння світу і буття. Основні форми буття.

Буття (лат. esse - бути, є, існувати) одне із центральних понять філософії, введене у філософію давньогрецьким філософом Парменідом (VI-V ст. до н.е.).

Загальною тенденцією в осмисленні проблеми буття було і залишається питання про існування світу «тут і тепер», про його вічність і нескінченність. І якщо констатація того, що світ є, існує«тут і зараз», тобто наявне в просторі і часі, спирається на очеви-дні передумови, факти людського життя, то ідея про неминущий,що не має кордонів, світ не випливає з безпосередніх спостере-жень, з конкретного досвіду людей. Звідси можна зробити висно-вок, що перший аспект проблеми буття пов'язаний з усвідомлен-ням суперечливої єдності неминущого і минущого буття речей,станів природи, суспільства, людини.

Другий аспект проблеми буття пов'язаний з питанням про єд-ність світу. Існування світу як цілого є невіддільним від існуван-ня у світі усього того, що існує. Світ у своєму існуванні утворюєнерозривну цілісність, деяку єдність.

Третій аспект проблеми буття зводиться до усвідомлення то-го, що світ є об'єктивна реальність. Ця реальність виступає яксукупною (нерозчленованою) цілісністю, єдиним буттям, що маєвласну логіку існування і розвитку. Частиною цієї реальності є життєдіяльність людей.

Слід зазначити, що не тільки природне, але й духовне, ідеальне варто розглядати як наявне, дане, таке що має характер особливої, суб'єктивної реальності.

Буття - це існування чого-небудь взагалі. Воно містить у собі всі види матерії, з усіма видами ідей, поглядів, почуттів, установок. Отже, за способом існування буття є двома видами реальності:об'єктивною (матеріальною) реальністю і реальністю суб'єктивною (психічною), тобто світом свідомості. Буття як всеохоплююче поняття має певну структуру. Невдаючись до її докладного аналізу, відзначимо основні форми буття.

Буття речей, процесів і станів природи. Воно підрозділяється на стани природи, що: а) виникли й існували до людини - на «першу природу»; б) на «другу природу» - речі зроблені людиною.

Буття людини. Яким би унікальним не було існування людини у світі речей і власне людське буття, воно має спільне збудь-якою річчю природи. Людина з'являється як річ серед речей. У той же час ідентифікація людини зі світом речей не зводить її сутність до фізіологічних процесів, що відбуваються у людському організмі. Власне, людське буття містить у собі природно-біологічний, психологічний і соціально-історичний компоненти.

Буття духовне містить у собі існування індивідуалізованого й об'єктивованого духовного. Індивідуалізоване духовне – це насамперед самосвідомість, специфіка яка полягає в тому, що вона є невіддільною від природно-біологічних процесів, але не зводиться до них, будучи за своєю суттю ідеальним (духовним). Духовне буття реалізується через форми суспільної свідомості, зокрема через філософію, мораль, політику. Окремі фрагменти духовного буття - ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови і т.ін. - здатні зберігатися, удосконалюватися і вільно переміщуватися в соціальному просторі і часі.

Буття соціальне містить у собі існування окремої людини в суспільстві й існування суспільства. Тут переплетені матеріальне й ідеальне, перша і друга природа. Віртуальне буття пов'язане з існуванням віртуальної реальності, яка є штучним, синтетичним середовищем, що виникає в результаті взаємодії новітньої технології (комп'ютера) і відповідної інформації. Це можливий, створений людською творчістю світ, у якому люди здійснюють неймовірні перетворення, не турбуючись про наслідки своїх вчинків.

37. Дух як філософська категорія. Філософські способи трактування духовного. Форми ідеалізму.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

Філософія духу" є третьою, завершальною частиною (після "Логіки" і "Філософії природи"). У "філософії духу" описується "повернення" духу з його природного інобуття "до себе". Ця частина філософії Гегеля складається з вчення про суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух.

Дух - проходить етапи суб'єктивного духу, об'єктивного духу і абсолютного духу, реалізовуючи остаточне з'єднання одиничного із загальним (абстрактного з конкретним) і утілюючи повноту Абсолютної ідеї.

Суб'єктивний дух є етапом становлення відчуженого існування абсолютної ідеї в природі, коли долається протиріччя духовного змісту, що "дрімає в природі", і природної форми, тобто буття поза ідеєю, і створюється дух, тобто людина і людство як носії ідеї. Суб'єктивний дух, або індивідуальна душа, розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропологія розкриває душу як субстанцію тіла, що відчуває; феноменологія досліджує перетворення душі на свідомість по східцях: свідомість - самосвідомість - розум; психологія показує теоретичні і практичні здібності духу. В ході свого розвитку Суб'єктивний дух активно засвоює "даний" йому зміст, усвідомлює себе як субстанцію свого тіла і переживань і, нарешті, як розумний дух, що мають вільну волю. Розумна воля - суб'єктивно вільна, але обмежена іншими духовними і тілесними сутями (живими істотами, особами), - переходить до вільної діяльності, що створює право, мораль, моральність і державу, стаючи тим самим об'єктивним духом (об'єктивуючись).

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм, прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм, екзистенціалізм та інші. Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуіцією.