Тема 1.1 Финансовый менеджмент как система управления: сущность и характеристика, органы управления

Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?

Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним.

Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”?

2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.

3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.

Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання.

Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток. Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності.

4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

 

 

3)Наукове і позанаукове знання.

Наукові знання підтверджуються будь-якими фактами, законами і т.д., а позанаукові знання, навпаки, не формалізується і не описується законами і не має точних роз'яснень.

У самому загальному сенсі наукове пізнання - це процес отримання об'єктивного, дійсного знання. Наукове пізнання має трояке завдання, пов'язану з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Коли розмежовують наукове, засноване на раціональності, і позанаукові знання, то важливо зрозуміти, що позанаукові знання не є чиєюсь вигадкою чи фікцією. Воно проводиться у певних інтелектуальних спільнотах, у відповідності з іншими (відмінними від раціоналістичних) нормами, еталонами, має власні джерела і засоби пізнання.

4)Співвідношення філософії, науки і релігії (Б. Рассел).

Рассел говорив, що «філософія — це нічийна земля між наукою та релігією». Філософія містить в собі риси як науки, так і релігії, але завжди залишається самодостатньою, унікальною сферою духовної діяльності людини.

Подібність філософії та науки— в їх універсалізмі. Наука теж прагне описати всю різноманітність, явищ природи і життя суспільства в кількох теоріях і формулах, а для релігії Бог виступає абсолютним, вічним, ідеальним первинним початком світу, в пошуках якого бачить свою найпершу задачу філософія.

Різниця між філософією та релігією полягає в тому, що перша заснована на знаннях, завжди критична до власних інтелектуальних здобутків, а друга спирається на релігійну віру, тобто на прийняття істини без жодних раціональних підстав.

Відносини між філософією, релігією та наукою змінювалися зі змінами культурних епох в історії людської цивілізації.

У сучасному світі стверджується модель співпраці між філософією, наукою та релігією як однаково потрібних людині та суспільству для задоволення різних духовних потреб.

5) Б. Рассел про співвідношення наукового, релігійного і філософського знання.

6)Ознаки релігійного знання, як то надточне знання, догматичне, роль віри у релігійному

житті, вплив Авторитету, різка обмеженість критики і свободи.

Релігійне знання обумовлено безпосередньо емоційної формою ставлення людей до пануючим над ними земних сил (природних і соціальних). Для нього характерне поєднання емоційного ставлення до світу з вірою в надприродне.Особливості релігійного знання визначаються тим, що воно грунтується на релігійній вірі, яка припускає не докази, а одкровення, авторитет догматів і традицій.

Віра є джерелом та осередком всього релігійного життя. Людина повинна відповідати на задум, що здійснюється Богом у часі. Першим батьком усіх віруючих був Авраам Вершителем віри став Ісус Христос, Який вимагає від нас цей дар Божий якнайпильніше зберігати і захищати.

Поняття авторитету пов'язане з поняттям віри. Думки, оцінки, рішення авторитетного суб'єкта не викликають заперечень і сприймаються як істина. В цьому сенсі авторитет є найважливішим джерелом знань для будь-якої людини. Людина впродовж свого життя не має можливості перевірити на власному досвіді всі твердження, які вона отримує з книг та інших джерел інформації. Тому більшість її знань обґрунтовані посиланнями на авторитет. Таким чином, авторитет виступає практичним критерієм істини.

7)Ознаки наукового знання: доказовість, експліцитність, валентність, референціальність,

рефлективність, системність, загальнозначущість знання, відкритість,

повторюваність експериментів, наукова віра.

Наукове пізнання має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від буденного та інших форм знання і пізнання:

1.Головне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про' природні, соціальні явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, істотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій.

2. Процесу наукового пізнання притаманні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здобування знань від суб'єкта, що пізнає.

3. Наукове пізнання, а отже, і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків.

4. Об'єктами наукового пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об'єктів.

5. У науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки.

6. На відміну від інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін. Для науки, більш аніж для інших форм пізнання, характерне використання у дослідженні ідеальних заходів і засобів: сучасної логіки, математичних методів, системного, синергетичного, кібернетичного, еволюційного та інших загальнонаукових методів.

8)Особливості філософського знання: трудність у визначенні предмета філософії, здатність філософії змінювати свій предмет, філософія як засіб обґрунтування знання, «Скандал» (за визначенням І.Канта) у філософії.

трудність у визначенні предмета філософії, Філософія є наука про загальні закономірності, яким підкорено буття, тобто природа і суспільство та мислення людини, процес пізнання. Філософська проблема — це утруднення, в яке потрапляє людина, що спостерігає і осмислює життя, проблема не суто розумова або теоретична, а життєва, або, як ще кажуть: екзистенціальна. Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину повністю, її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія — зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Бог, Природа, суспільство — це головні проблеми філософії. предметом розуміння філософії є Людина, Природа, суспільство в усіх іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку предметом філософії її дослідження стала Людина, її ставлення до природного і суспільного світу.

здатність філософії змінювати свій предмет, Концепція «відбруньковування» мала своєї історичною передумовою формування питання про взаємовідносини загального і приватного знання як проблеми і виявлення недостатності натурфілософських побудов. Її основи закладалися в XVIII в., А своє оформлення вона отримала, ймовірно, не пізніше першої половини XIX в. в працях засновника позитивізму О. Конта.

Вловивши дійсний криза натурфілософії і зростання автономності частнонаучного знання, О. Конт розвинув вчення про три стадії людського мислення: теологічної, метафізичної і позитивною. Всю традиційну («доконтовскую») філософію він ототожнив з метафізичної стадією. Філософія як метафізика зіграла, з його точки зору, історично корисну роль, але потім перетворилася на анахронізм. Предмет філософії став змінюватися. Поява приватних наук постійно звужувало рамки філософії. Зрештою «предмет» філософії повинен «распочковаться». Як стверджував його прихильник В. В. Лесевич, зміст філософії «розібрано по частинах окремими науками», філософія «розпалася, розклалася» (Повне соч. Т. 2. Статті з філософії. М., 1915. С. 5-8). Те ж положення виражено В. Виндельбандом: «Філософія подібна королю Ліру, який роздав своїм дітям все своє майно і якого слідом потім, як жебрака, викинули на вулицю» («Прелюдії. Філософські статті й??мови». СПб., 1904. С. 16). Внаслідок такого розуміння предмета філософії в класифікації наук О. Конта не знайшлося місця філософії, яка, на його думку, не може мати власного предмета пізнання, а тому і бути самостійною наукою. Якщо О. Конт і визнавав якусь «філософію», то саме таку, яка розчинена у позитивному знанні, виступає вченням про науку взагалі і про методи приватних наук, тобто не виходить за межі сукупного приватного знання.

філософія як засіб обґрунтування знання, Філософія, її ідеї і принципи обґрунтовують норми, зразки та ідеали науки, забезпечують взаємозв'язок науки зі всією культурою.

Наука потребує інтерпретації, асиміляції суспільством і обґрунтування знову отриманих знань. Нерідко філософські ідеї відіграють важливу евристичну роль в наукових дослідженнях і навіть набагато випереджають свій час (наприклад, ідея атомізму). У такому випадку говорять про прогностичну функцію філософії. Значення філософії як методології наукового пізнання зростає у зв'язку з тим, що наївно-реалістичні уявлення, що працювали в колишні часи, вже не працюють в тих областях, в яких зараз відбувається деяке тупцювання на місці. Як відомо, надії фізиків на швидке опанування енергії термоядерної реакції не збулись, як не збулися надії на побудову єдиної теорії поля і загальної теорії елементарних часток. З іншого боку, гуманітарні науки також не можуть дати точних, конкретних алгоритмів досягнення необхідних результатів. Таким чином здійснюються різноманітні непрямі зв'язки філософії та науки.

Однак є і безпосередні зв'язки:

♦ філософія — це основа світогляду дослідника;

♦ філософія виконує методологічну функцію, розробляючи засоби пізнання, аналізуючи і виробляючи поняття;

♦ філософія аналізує проблемні ситуації та орієнтує у новій ситуації;

♦ філософія бере участь у вирішенні проблем етики ученого в світі, де його діяльність пов'язана із смисложиттєвими проблемами або ж може бути небезпечною для людства;

♦ філософія стає найважливішим способом усвідомлення наукою самої себе. Багато одержуючи від науки, філософія і багато дає. Такий симбіоз взаємовигідний і необхідний. Особливо це стосується взаємозв'язку філософії та медицини.

«Скандал» (за визначенням І. Канта) у філософії. Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: “докритичний”, коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Розроблена ним концепція походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однією з фундаментальних наукових ідей в астрономії. Своїми природничонауковими роботами Кант пробив перший пролом в метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будови Всесвіту, але й до історії його виникнення і

– період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790). Він здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, а суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює справжній стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства загалом.

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється із загальністю й необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. У структурі людського мислення Кант виділив три здатності: чуттєвість – це вроджена здатність людини, яка має дві форми – простір і час. Простір і час у нього – це не форми буття самих речей, а, навпаки, це суб’єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Причому простір є зовнішньою формою чуттєвості, а час – внутрішньо.

9)Умови переходу проблеми з філософії в науку і навпаки.

Філосо́фія нау́ки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки. Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики, філософія біології, філософія фізики тощо.

Як напрямок філософія науки представлена оригінальними концепціями, які пропонують різні моделі розвитку науки та епістемології. Вона зосереджена на виявленні ролі і значимості науки, характеристик когнітивної, теоретичної діяльності.

Як філософська дисципліна філософія науки поряд з філософією історії, логікою, методологією, культурологією виникла як необхідність осмислити соціокультурні функції науки в умовах НТР. Ця молода дисципліна заявила про себе тільки у другій половині XX ст. У той же час, напрямок «філософія науки» виник на сто років раніше.

Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання, як особливої діяльності по творенню нових наукових знань, взятих у їх історичному розвитку і розглядуваних у історично змінному соціокультурному контексті.

Позитивізм

Позитивізм у своєму розвитку проходить ряд стадій — перший позитивізм, другий позитивізм (емпіріокритицизм) і третій позитивізм (логічний позитивізм, неопозитивізм). Загальна їх риса — емпіризм, який виходить від Френсіса Бекона, та неприйняття метафізики, під якою позитивісти розуміють класичну філософію Нового часу — від Декарта до Гегеля).

Кумулятивна модель розвитку науки

Кумулятивізм — уважає, що розвиток знань іде шляхом поступового накопичення знань. Такий підхід абсолютизує кількісні зміни і виключає можливість якісних змін, революції в науці. Прихильники кумулятивізму уявляють розвиток науки як просте поступове примноження кількості накопичених фактів і збільшення рівня узагальнень. Так, Г. Спенсер розглядав механізм розвитку знань за аналогією з біологічним механізмом спадковості. Такий погляд домінував у класичній науці та філософії. Антикумулятивізм — навпаки уважає, що в процесі розвитку не існує будь-яких постійних, безперервних компонентів. Перехід від одного етапу еволюції в науці до іншого пов'язаний з переглядом фундаментальних ідей і принципів.

Постпозитивізм

Постпозитивізм — збірна назва багатьох різних концепцій, у чомусь близьких, а в чомусь протилежних. Всі вони виникли як спроби покращити позитивізм.

10)Виникнення науки і її розвиток.

Історія науки — це дослідження феномену науки в його історії. Наука, зокрема, являє собою сукупність емпіричних, теоретичних і практичних знань про навколишній світ, отриманих науковим співтовариством.

Античність

Наука виникла з практичних потреб людей, пов'язаних з розвитком землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел. Вже в античну епоху:

• Складаються перші системи знання в галузі геометрії, механіки, астрономії (Евклід, Архімед);

• розвивається натурфілософська концепція атомізму (Демокріт, Епікур);

• робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення (Арістотель, Платон, Геродот).

Середньовіччя

За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського сходу, єврейської громади Кордови й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії та інших наукових дисциплін. У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку елементів математики і дослідного природознавства (Роджер Бекон, Альберт Великий та ін.). На високому рівні були наукові знання в Київській Русі.

Наукова революція

Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання науки вже в епоху Відродження. Наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі). Справжній переворот відбувається в астрономії (Микола Коперник,Галілео Галілей).

У XVII—XVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне й інтегральне числення, аналітична геометрія, система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (Ісаак Ньютон, Г. В. Лейбніц, Рене Декарт, Джон Дальтон, Карл Лінней, М. В. Ломоносов та ін.). В цей же час відбувається дальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури.

Промислова революція

У зв'язку з промисловим переворотом кінця XVIII століття почався новий етап у розвитку науки. В XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни, створюються еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж. К. Максвелл, М. Фарадей,Ж. Б. Ламарк, Ч. Дарвін, Т. Шванн, М. Шлейден та ін.).

Наука в Україні

З першої половини XVIII століття починається піднесення науки й в Україні. працює Київська академія. В XIX столітті визнаними науковими центрами стали Харківський і Київський університети та Новоросійський університет в Одесі, де успішно працювали видатні російські вчені І. М. Сєченов,І. І. Мечников, М. І. Пирогов, О. О. Ковалевський та інші, а також відомі українські вчені М. О. Максимович, В. О. Бец,, А. О. Потебня та інші.

Діалектико-матеріалізм

Подальшого розвитку в XIX столітті набули й суспільні науки.. Закономірним наслідком революційної класової боротьби трудящих стало виникнення марксизму Карла Маркса і Фрідріха Енгельса.

XX століття

На рубежі XIX—XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське випромінювання, радіоактивність тощо). У XX значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі техічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'явилась кібернетика. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям.

Наука в СРСР

На науковій основі здійснювалось планове господарство і перетворення суспільних відносин. СРСР давав близько 1/3 наукової продукції всього світу. В країні працювало 1,5 млн наукових працівників, більш ніж де у світі. Радянська наука завдячує своєму розвитку таким вченим, як В. І. Вернадський,С. І. Вавилов, О. О. Богомолець, Д. К. Заболотний, М. Д. Зелінський, О. П. Карпінський, В. Л. Комаров, І. В. Курчатов, С. П. Корольов, І. П. Павлов, В. І. Липський, П. І. Кравчук, Д. М. Прянишников, М. М. Покровський, Б. Д. Греков, та ін.

У космосі слідом за польотом першого у світі супутника Землі і першого у світі космічного польоту людини, здійсненого Ю. О. Гагаріним, почали працювати штучні супутники, станції з космонавтамина борту, розроблялися шляхи мирного використання термоядерної енергії.

Наука в УРСР

Багато розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників. В УРСР налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP

Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

11)Чинники, що роблять вплив на формування науки.

Чинниками виникнення науки стали: твердження у Європі капіталізму та гостра потреба у зростання її продуктивних сил, що було без залучення знань; підрив панування релігії, і схоластично-умозрительного стилю мислення; нарощування кількості фактів, які підлягали опису, систематизації і теоретичного узагальнення. Самостійними галузями знання стали астрономія, механіка, фізика, хімія та інші приватні науки. Найвидатнішими природознавцями, математиками і водночас філософами в XVI - XVII ст. були Д. Бруно, М. Коперник, Р. Галілей, І. Ньютон, Ф. Бекон, Р. Декарт, Д. Локк, Р. Ляйбніц та інших.

12)Методологічна функція філософії.

Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід підкреслити її роль у дослідженні самого пізнавального процесу. Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання, даючи тим самим у руки науки могутній інструмент для подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон, говорячи про роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по дорозі, обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших основ самої науки. Адже наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні своєї природи і можливостей. Сьогодні це ще більш очевидно, ніж коли-небудь раніше. І зрозуміти науці саму себе значною мірою допомагає філософія.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізн. та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу ф-фії на інші науки? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням ф-фії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та завдань. Дійсно, теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що ф-фія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут ф-фія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової ф-фії, до досягнень різних ф-фських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, с-много методів мислення.

13)Знання і пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Знання - найважливіший засіб перетворення дійсності. Вони являють собою динамічну, швидко розвивається систему, зростання якої в сучасних умовах за темпами випереджає зростання якої іншої системи. Використання знань у практичній перетворювальної діяльності людей передбачає наявність особливої??групи правил, що показують, яким чином, в яких ситуаціях, за допомогою яких засобів і для досягнення яких цілей можуть застосовуватися ті чи інші знання. Так, знання про математичні функціях, наприклад про логарифмічною, або знання про властивості цементу і розташуванні небесних світил виявляються корисними і можуть бути використані людиною тільки за умови, якщо ми знаємо правила обчислення логарифмічної функції, знаємо правила виготовлення цементуючих розчинів, вміємо прокладати маршрут корабля по розташуванню небесних світил. Правила, що показують, як на основі даних знань здійснити ту чи іншу діяльність, називаються правилами діяльності.

14) Види знання.

Сучасна гносеологія особливу увагу приділяє факту існування поряд з науковим знанням (яке довгий час вважалося вершиною будь-якого знання) інших видів знання - ненаукового і позанаукового.

Наукове знання є об'єктивним, доказовим і обґрунтованим знанням про речі і речові відносини, про об'єктивний світ явищ природної та соціальної реальності. Наукове знання є таким, що не терпить «домішків» суб'єктивності, людських сенсів і значень у власному змісті. І хоча абсолютно вилучити з наукового знання суб'єктивний момент неможливо, особливо із соціального знання, загальна настанова науки - отримання об'єктивного, незалежного від людської позиції знання.

Донаукове знання - це повсякденний досвід людства, «житейські знання». Донаукове знання має переважно безписемний характер. Донаукове знання є єдністю чуттєвого, раціонального і мовного досвіду людства. Одним із найхарактерніших виявів донаукового знання є так званий «здоровий глузд» і народна мудрість.

Позанаукове знання - це філософське знання (хоча воно і є спорідненим з науковим, але не тотожне йому), художнє (мистецтво, наприклад, безумовно є і формою пізнання в художніх образах), а також такі види знання, які називають паранормальними знаннями, псевдонаукою і девіантною наукою.

Паранормальне знання - це знання про деякі таємничі природні і психічні сили, можливість пізнання яких заперечується офіційною, загальноприйнятою наукою.

15)Наукове і позанаукове знання.

Наукові знання підтверджуються будь-якими фактами, законами і т.д., а позанаукові знання, навпаки, не формалізується і не описується законами і не має точних роз'яснень.

У самому загальному сенсі наукове пізнання - це процес отримання об'єктивного, дійсного знання. Наукове пізнання має трояке завдання, пов'язану з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Коли розмежовують наукове, засноване на раціональності, і позанаукові знання, то важливо зрозуміти, що позанаукові знання не є чиєюсь вигадкою чи фікцією. Воно проводиться у певних інтелектуальних спільнотах, у відповідності з іншими (відмінними від раціоналістичних) нормами, еталонами, має власні джерела і засоби пізнання.

16)Види позанаукового знання: ненаукове, донаукове, паранаукове, псевдонаукове,

квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове знання.

ненаукове, що розуміється як розрізнене, несистематичне знання, яке не формалізується і не описується законами, знаходиться у протиріччі з існуючою науковою картиною світу;

донаукове, що виступає прототипом, предпосилочной базою наукового;

паранаукове - як несумісне з наявним гносеологічним стандартом. Широкий клас паранаукового знання включає вчення або роздуми про феномени, пояснення яких не є переконливим з погляду критеріїв науковості;

антинаукове - як утопічні і свідомо спотворює уявлення про дійсність. Приставка "анти" звертає увагу на те, що предмет і способи дослідження протилежні науці. Це як би підхід з "протилежним знаком". З ним зв'язують одвічну потребу у виявленні загального легкодоступного "ліки від усіх хвороб".

псевдонаукове знання являє собою інтелектуальну активність, що спекулює на сукупності популярних теорій, наприклад, історії про стародавніх астронавтів, про снігову людину, про чудовисько з озера Лох-Несс.

квазінаукове знання шукає собі прихильників, спираючись на методи насильства і примусу. Воно, як правило, розцвітає в умовах жорстко іерархірованной науки, де неможлива критика можновладців, де жорстко проявлений ідеологічний режим. В історії нашої країни періоди "тріумфу квазінауки" добре відомі: лисенківщина, фіксизму як квазінауки в радянській геології 50-х рр.., шельмування кібернетики тощо.

17)Пізнання як процес накопичення і розвитку знання, постійне вдосконалення, розширення,

відтворення знання.

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю.

У пізнанні завжди міститься також впізнавання. Нове, не залежне від внутрішнього і зовнішнього досвіду пізнання може виникнути тільки як наслідок творчої фантазії.

18)Види пізнання: ігрове, міфологічне, художня форма пізнання,філософське, релігійне.

Міфологічне тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.

Філософське філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал.

Релігійне об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.

Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.

У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф.,5,8)

Тема 1.1 Финансовый менеджмент как система управления: сущность и характеристика, органы управления

1. Финансовый менеджмент - это…. наука управления финансами предприятия

2. Тактика – это… конкретные методы и приемы для достижения целей, за короткий период времени в определенных условиях

3. Стратегия – это… общее направление и способ использования средств, для достижения долгосрочных целей

4. На управление чем нацелен финансовый менеджмент? движением финансовых ресурсов и финансовыми отношениями

5. Из каких из двух подсистем состоит финансовый менеджмент? управляемой (объекта) и управляющей (субъекта)

6. Что является объектом управления? совокупность условий существования денежного оборота, круговорота стоимости, движение финансовых ресурсов и финансовых отношений в хозяйственном процессе.

7. Субъект управления – представлен… группой людей, выполняющих обязанности финансовой службы предприятия.

8. Что относится к функциям объекта? организация финансовой работы

9. Каковы функции субъекта? анализ финансового положения, по финансовой отчетности для корректировки существующих бизнес моделей

10. Цели финансового менеджмента состоят в … максимизация прибыли; рост курсовой стоимости акции; достижение устойчивой ликвидации активов и рост рентабельности собственного капитала

11. Финансовый менеджмент решает следующие задачи…. избежание банкротства и крупных финансовых неудач; выживание фирмы в условиях конкурентной борьбы; максимизация рыночной стоимости фирмы