В сутністній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об’єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, що постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет – це, по суті, головне протиріччя (колізійне, або соціально-правове), заради розв’язання якого конфліктуючі суб’єкти вступають у боротьбу. В реальності це може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки; тощо.

Об’єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в іншій соціальній сфері – це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи духовну цінність, якою прагнуть володіти або користуватися конфліктуючі сторони. Щоб стати об’єктом юридичного конфлікту, дана цінність (ресурс) повинні знаходитись в позиції перехрещення інтересів різних соціальних суб’єктів права, тобто лежати у площин особистих, групових, громадських, державних зазихань. Об’єкту юридичного конфлікту не обов’язково мати правові ознаки (як, наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі. Об’єкт юридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає, в такому випадку, або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур сумісного володіння (користування) об’єктом. Врешті, юридичний конфлікт може і не мати об’єкту, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового сперечання (когнітивний юридичний конфлікт), або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово набуває правові ознаки.

10.2. Класифікація юридичних конфліктів

Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу із множиною різнобічних об’єктів. До засад класифікації юридичних конфліктів можна застосувати, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхевіорістичний, аксіологічний або інші підходи.

Так, будь-яка система (в т.ч. правова) постійно відчуває на собі деструктивний вплив, який є результатом її внутрішньої протирічливості: компонент і система в цілому; безперервне і приривчасте; інтеграція та дезінтеграція; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація і дезорганізація; різномаїття й одноманітність – все це й інше є протиріччями – підставами, що породжують конфлікти, які можуть мати і юридичний характер (див. роботи Т.Парсонса). Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, які виникають як наслідок протиріч і напруги у соціальній структурі, Р.Мертон виокремлює п’ять типів пристосування індивідів у суспільстві – конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, м’ятеж (бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричинює неминучий конфлікт, до того ж, часто, юридичного характеру.

В.М. Кудрявцев та колектив авторів, що розробляли проект “Юридична конфліктологія” (1993-1995 рр., Москва, РАН)[167] надійшли висновку, що доцільно виділяти саме “чистий” юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані або перехідні юридичні конфлікти (у широкому тлумаченні).

Під “чистим” юридичним конфліктом слід визнавати суперечку з приводу права, яка може, у свою чергу, мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія завжди характеризує конфлікт із позицій права. Саме юридичні конфлікти В.М.Кудрявцев класифікує таким чином:

а) конфлікт, породжений протиріччями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять протирічливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини стануть неминучими між державними органами і правозастосовчими інстанціями, особливо тими, що здійснюють правонагляд;

б) конфлікт, спричинений протиріччями між нормою права і правозастосовчою практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;

в) конфлікт, який виникає внаслідок протиріччя між двома або декількома правозастосовчими актами. Типовий випадок – протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанції, які породжують новий або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії;

Г) врешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права, в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб’єктами права.

Змішані або перехідні юридичні конфлікти починаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так, значна більшість економічних конфліктів набуває правовий характер, якщо їх об’єкт (власність, майно чи предмет наслідування, купівля-продаж, відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки. Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб’єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси розв’язання завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і, навіть, сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і неправові елементи, чи можуть скінчитися юридичною процедурою, слід кваліфікувати змішаними або перехідними юридичними конфліктами.

Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, а скоріше пов’язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема такого конфлікту неминуче підштовхує його до появи на певних стадіях правових елементів різної інтенсивності, таким чином, здійснюється юридизація (набуття юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів) соціальних конфліктів. Виходячи з цього, юридичним можна визнати будь-який конфлікт, в якому суперечки певним чином пов’язані з правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об’єкт і мотивація конфліктної поведінки суб’єктів та її наслідки мають правові ознаки.

Слід відмітити, що найменш сприйнятливим до юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні, психологічні – внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами буває нелегко, а частіше – неможливо.

В той же час конфліктологічна наука доводить про існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має, зазвичай, теоретико-правовий характер бо відбиває глибокі протиріччя методологічного характеру між вченими-дослідниками, викладачами, юристами-практиками тощо тлумачення того чи іншого правоположення. Ця суперечка з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна, ідейна та інша мотивація.

Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, дуже важливо з’ясувати, що може виникнути і так званий “помилковий” юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки змісту проблеми, скільки відсутності юридичного характеру і форми. Цей юридичний конфлікт виникає внаслідок помилки (або скривдженої уяви) однієї (чи всіх) сторін, що очікують проти себе агресивних, неправомірних або інших небажаних, дій. Як правило, “помилковий” юридичний конфлікт відтворює чотири типові ситуації: 1) сторона конфлікту вважає, що знаходиться з протилежною стороною (особою) у певних правовідносинах, яких насправді не існує; 2) навпаки, сторона (сторони) конфлікту не усвідомлюють правовідносин, що між ними існують; 3) сторона конфлікту помилково вважає дії супротивника незаконними; 4) або, навпаки, вчинки суперника розцінюються правомірними, але це – ілюзорно.

Деякі дослідники, наприклад, професор ИГП РАН Поляніна С.І., пропонують сприймати конфліктологію не як новий напрямок у юриспруденції, а особливим, конфліктаційним зрізом суспільних відносин, що природньо виникають у разі відхилень чи соціальних криз. Така позиція цілком дозволяє застосовувати до типології юридичних конфліктів загально-працюючі в конфліктології критерії та підходи. Так, юридичні конфлікти, як інші, можна поділяти на глобальні, регіональні і локальні (за масштабом); на групові та міжособистні (за суб’єктами-носіями); на ситуаційні та позиційні (за схемою розгортання подій); на конфлікти інтересів, цінностей, потреб, норм і знань (за рушійними силами); на гострі, повільнотекучі й ті, що поновлюю (за характером протікання) тощо.

10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.

Специфіка юридичних конфліктів полягає в особливих критеріях, на засаді яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних засад слід віднести:

- галузь права, у межах якої виник конфлікт;

- конфлікти нормотворчості та правозастосування;

- природу й структуру норми, що полягає у мотивації конфлікту;

- різновид правозастосовчої установи (інститут, орган), з якою пов’язана конфліктна ситуація.

Під кутом зору розподілу по галузях права, конфлікти рівнозначно можливі в кожній з них, найбільш природньо юридичні конфлікти (як “чисті” так і змішані) виникають у зв’язку з питаннями цивільного, трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного, житлового права; досить гучним і складним є державно-правові або політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного, конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними лишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального, кримінально-процесуального й виправничо-трудового законодавства; зрештою, особливу групу складають міжнародні та міжнаціональні конфлікти, які мають врегульовуватися нормами міжнародного, міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами й договорами держав і внутрішнім конституційним законодавством.

Відмітимо, що галузь матеріального права, до якої віднесено конфлікт, не визначає обов’язково якими саме процесуальними засобами він може бути розв’язаний: так, цивільні справи, що побудовані на підставі відповідного юридичного конфлікту, можуть розглядатися судом чи арбітражем, але припустима і адміністративна процедура (наприклад, скасування шлюбу в органах ЗАГСу).

Якщо типологізувати конфлікти в залежності від природи відповідної норми права (уповноважуючої, зобов’язуючої чи забороняючої), то в їх сутності має виявлятися відмінне розуміння, тлумачення або наявне недотримання (порушення) будь-якої правової норми. Характер норми відбивається не стільки у кількості повторень конфліктів, скільки у правовому статусі його суб’єктів (фізична чи юридична особа, уповноважений юридично суб’єкт чи приватна громадянська особа).

В процесі нормотворчості та правозастосування виникає актуальна проблема “конфлікти і закон”. Конфлікти здатні супроводжувати всі етапи життєвого циклу законів: від утворення до скасування. Згруповуючи їх, можливо виділити юридичні конфлікти, що виникають – у процесі створення законів; в ході їх реалізації чи застосування; під час вдосконалення, внесення змін чи поправок; врешті скасування тих чи інших нормативних актів.

Важливо підкреслити ієрархічний зв’язок, що має місце між означеними конфліктами. Так, конфлікт на стадії утворення закону, за яким в багатьох випадках стоять протиріччя інтересів окремих соціально-економічних прошарків, політичних угруповань, етно-культурних верств населення тощо, в разі не розв’язання його правочинним шляхом неминуче потягне за собою конфлікти на наступних етапах реалізації закону. В свою чергу, конфлікти на стадії виконання нормативного акту (наприклад, ігнорування судового рішення щодо скасування заборгованості по заробітній платні у зв’язку з фінансово-економічними труднощами) здатні знищити цінність та збочити гуманний зміст навіть найдосконалішого за параметрами закону.

В літературі “конфлікти законів” досить часто пояснюються крізь призму юридичного аспекту даної проблеми. В цьому випадку виокремлюють: конфлікти національного законодавства з нормами міжнародного права, протиріччя чинного законодавства з Конституцією, й розбіжності підзаконних актів із законами. Цей підхід, на наш погляд, має свої вади, які полягають в тому, що поняття конфлікту у цьому випадку підмінюється протиріччям, яке його спричинює (найчастіше це – юридична колізія). Так, за думкою Ю.А.Тихомірова, юридичні конфлікти – це протиріччя між чинними правовими нормами, актами й існуючими інститутами права, зазіханнями, діями по їх зміні, порушенню, відчуженню тощо. Мова йде про: а) праворозуміння і тлумачення; б) процедуру розгляду конфліктів, що передбачена законом; в) використання і оцінку доказів; г) наявність органів та установ, які уповноважені розв’язати конфлікти; д) визнання обов’язкової сили рішення щодо спору; є) компенсацію ушкодувань та відновлення минулого юридичного стану, бо формування нового стану1.

Погодитись цілком з такою трактовкою неможливо. Адже конфлікт – це не просто протиріччя між нормами, актами й інститутами, це – зіткнення між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних юридичних поглядів, позицій, які діаметрально протилежні та потребують конфліктної взаємодії з метою досягнення урівноваженості. Юридична ж колізія, як протиріччя, безумовно полягає у підгрунті конфлікту, але не може підмінити всієї його суті, структури і механізмів розвитку.

Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовчих чи правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і, як слід, корисна громадянам, щоб отримати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція досить чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, арбітражу, прокуратури, міліції тощо), але, якщо конфлікти виникають у зв’язку з діями інших державних установ – міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів тощо, ще нерідко провокується адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях і таке інше. Лише порівняно недавно введений порядок оскарження незаконних дій посадових осіб та державних установ через суд надає можливості скоротити ці юридичні конфлікти, запобігаючи активно даним негативним явищам.

Конфліктологічний підхід дозволяє виключно цікаво інтерпретувати зміст професії юриста. По-перше, предметно-об’єктний зміст та спрямованість професійної діяльності юриста безпосередньо пов’язані з розв’язанням (або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових, державно-правових, міжнародно-правових та інших чисельних юридичних конфліктів, що складають “поле” юридичної науки і практики. По-друге, виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних обов’язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних, трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності, зрілості та інтелектуального рівню) обумовлюють природність виникнення багатьох різнопланових конфліктів. В них цей фахівець може виступати як організатор (у тому числі співпадаючи з конфліктуючою стороною), як рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту), або буде виконувати певну роль в реальному чи “імітованому” конфлікті (наприклад, як у “відрежисованому” законом процесуальному конфлікті).

Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і розв’язання міжособистістних, внутрішньоособистісних та соціально-професійних протиріч, які виникають в процесі виконання ним фахових функцій, а також під час колегіально-адміністративної комунікації. Виходячи з рушійних сил, що обумовлюють динаміку подій у цих юридичних конфліктах, можна говорити про специфіку трудової діяльності фахівця-юриста, в якій відбивається принципове неспівпадання цілей і засобів їх досягнення з боку, наприклад, правозастосовника і правопорушника, або про протиборство моральних, духовних, когнітивних чи інших психологічних цінностей та орієнтацій різних фахівців - юристів (в міжособистісному, етично-правовому чи інтелектуальному конфлікті).

Різноманіття конфліктних ситуацій, які виникають в професійній галузі практичної і аналітичної юриспруденції, настільки велике, що доцільно їх певним чином впорядкувати, зосередившись більше на особливостях діяльності юриста-правозастосовника (бо правник у якості політика, адміністратора, менеджера, викладача, науковця тощо є більше пов’язаним зі специфікою конфліктів тієї галузі, де він працює).

Конфліктологічна наука надає досить багато методологічних засад щодо можливості класифікувати конфлікти у професійній юридичній сфері.

Цікавою, в певній мірі, є типологія конфліктів, запропонована О.Я.Баєвим щодо діяльності слідчого1. Конфлікти різного характеру і форми вирізнюються тут на підставі окремих критеріїв:

Внаслідок виникнення діалектичного протиріччя, що сприйняло форму протиборства, виникають зовнішні (міжособистісні) та внутрішні (особистісні) конфлікти.

На підставі якості та відповідності виконання слідчим притаманних йому професійних ролей і рольових функцій, – конфлікти поділяються на внутрішньорольові та міжрольові.

Згідно з цілями кримінального судочинства виникають конфлікти у зв’язку – з забезпеченням неминучості справедливого покарання; з гарантуванням презумпції невинності; з необхідністю досягнення головних правових цілей судочинства.

Згідно з виробничими завданнями кримінального судочинства виникають конфлікти пов’язані – із засобами викриття обвинувачених; з необхідністю швидкого і найповнішого розкриття злочину й у зв’язку з забезпеченням виключно правильного застосування закону.

На підставі засобу розв’язання, конфлікти поділяються – на такі, що потребують активного використання слідчим своїх професійних і людських ресурсів; і такі, що не потребують таких значних зусиль.

Але дана типологія не є досить вичерпною (повною), щоб відповідати будь-якому різновиду правозастосовчої діяльності.

Оскільки правозастосовник найчастіше зіткається в своїй діяльності з конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського (зокрема, субординаційного) і чисто психологічного характеру, то до їх вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб’єктний критерій. У такому випадку професійно-юридичні конфлікти лягають у схему:

- конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;

- конфлікт між юристом і його професійним колективом;

- конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

- внутрішній морально-правовий конфлікт (всередині особистості), що пов’язаний з протиріччями в розумінні та застосуванні норми права.

Використовуючи методику Д.Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних протиріч в акті відтворення свободи професійного вибору:

- між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акту, рішення);

- між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її досягнення (коли засоби не правомірні);

- між потребами та інтересами юриста, які зростають, і можливостями суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);

- між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинка юриста;

- між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;

- між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами – інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).

Таким чином, розглянувши досить широке коло конфліктів, які виникають у професійній діяльності правозастосовника та спричинені різними чинниками, можна зробити підсумок – професійно-юридичний конфлікт, як ситуація і форма взаємодії, ціннісно пов’язаний з юридичною етикою, свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність дезінтегруючих її протиріч.

Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти, оскільки вони пов’язані зі складом суб’єктів цих конфліктів (народ, владні структури, регіони, політичні партії та інші); з особливими об’єктами конфліктів (суверенітет держави, територія, розподіл владних повноважень, дії владних структур тощо); із суттєвими наслідками розв’язання (або ні) конфліктів, оскільки вони торкаються інтересів досить великих груп населення; з вирішенням принципових питань державотворення.

Виходячи з цих важелів, акад. В.Я.Тацій та проф. Ю.М.Тодика цілком слушно надійшли висновку, що державно-правові конфлікти, як це свідчить політико-правова практика СНД та інших посткомуністичних країн, проявляються: у відчуженні громадян від влади; у масових порушеннях конституційного поточного законодавства різними суб’єктами державно-правових відносин; у поширенні правового нігілізму, неповаги до Конституції; у незаконних страйках, мітингах, демонстраціях; у вимогах зміни нелегітимними засобами політичного і економічного курсу держави; у відвертих виступах населення проти влади, чи окремих її гілок:; у формуванні альтернативних владних структур (аж до неконституційних центрів влади); у незаконному наділенні тими чи іншими повноваженнями громадських об’єднань, національних конгресів чи зборів; у масових порушеннях прав людини і громадянина; у зіткненнях на міжетнічній та релігійній основах1. Це досить яскраво в останні роки виявилось в Югославії, Грузії, Російській Федерації (особливо у Чечні та Дагестані), в Азербайджані, Вірменії та, деякою мірою, в Україні.

Державно-правова сфера, особливо у перехідні етапи суспільного розвитку, не може бути безконфліктною. Безконфліктність, яку пропагувала як модель розвитку ортодоксальна марксистсько-ленінська наука 30-70-х років, веде до стагнації, застою політичного життя і конституційно-правових відносин. Конфлікти в політико – правовій та державно-правовій сфері мають місце не тільки у країнах «транзиції», але й у державах з розвитою демократичною традицією та усталеною політичною системою, особливо між гілками влади. Отже, виникнення протиріччя між законодавчою і виконавчою владою, як слушно зауважує акад. М.В.Цвік, є нормальним явищем2.