Учасники юридичного конфлікту: соціально-рольова і поведінкова характеристикаДо аналізу проблеми учасників конфлікту доцільно застосувати структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з’ясувати соціальну структуру учасників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове різномаїття членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конфліктної поведінки. Учасники юридичного конфлікту – це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень суб’єктів – конкретні особи; рівень групового, класового, соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи) передбачає в якості учасників – соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум в цілому. Суб’єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило, суверенні держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів. Отже, тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та установи. Але, навіть, якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно опосередковуються через «людський фактор» – конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо. Соціологічний, психологічний, політологічний і геополітичний підходи оперують саме цими поняттями, вказуючи на соціальний статус і характер учасників (суб’єктів) конфлікту. Крім того, конфліктологія задіяла до свого операційного апарату категорію “конфліктна сторона” чи “сторона, що протидіє”. Сутнісно це поняття співпадає з безпосереднім суб’єктом конфлікту і містить всю його складну соціально-рольову й функціональну структуру. У конфлікті зазвичай декілька сторін, але не менше двох, і кожна із своїми цілями та завданнями. Сторона, що протидіє – це остов конфлікту, якщо одна з них з якихось причин руйнується, конфлікт губить сенс і припиняється. Але слід пам’ятати, що до складу конфліктуючої сторони входять не всі взагалі, а лише ті учасники конфлікту, що безпосередньо здійснюють активні (наступальні чи оборонні дії) проти супротивника. Деякі пасивні учасники конфліктної ситуації – посібники, пасивні свідки, посередники, очевидці тощо, як правило, не входить до складу конфліктуючих сторін. До важливіших характеристик сторін, що протидіють, відносяться їх фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можливості та вміння, які значним чином визначають завершення конфлікту. Соціальні відмінності протидіючих сторін пов’язані не тільки з їх рівнем чи державним рангом, але й з широтою соціальних зв’язків, масштабами суспільної або групової підтримки. Інтелект і досвід ведення боротьби є суттєвим важелем у будь-яких юридичних конфліктах – від наукової суперечки, дипломатичного “торгу” до озброєного зіткнення. Для прямих фізичних зіткнень, збройних конфліктів особливо вагомі є “деструктивні потенціали” супротивників. До них включають (залежно від масштабу конфлікту) фізичну силу, наявність зброї, кількість збройних сил і характер озброєння, ефективність військово-промислового комплексу. Врешті, слід враховувати, що конфліктуючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт починається не стільки з первинної агресивної дії, скільки після протидії у відповідь. Це досить наявно ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриман, конфлікт між ним і органами правосуддя щє має латентний характер; відколи органи слідства, дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність – протидіючі сторони конфлікту вже виявились; коли підозрюваний затриман і активізувалась процесуальна діяльність з розкриття злочину й покарання винного – конфлікт отримує свої конкретні необхідні риси. З позиції правового підходу в юридичному конфлікті можна виокремити дві групи суб’єктів: фізичні та юридичні особи. В.М.Кудрявцев вважає, що якщо мова йде про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, тому що між цими суб’єктами формуються (або вже існують) правові відносини, і розв’язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом1. Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є суб’єктом певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на їх поведінку в конфлікті. Учасник юридичного конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами права, пам’ятати, що за умов певного розвитку подій ним можуть “зацікавитись” правоохоронні органи, або він може стати учасником цивільного, адміністративного чи кримінального процесу в якості позивача, відповідача, потерпілого, обвинувачуваного чи свідка. В окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто має відношення не до всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя). Соціологія права розробила досить предметно і яскраво систему соціальних ролей, що виконують учасники конфлікту, використовуючи значною мірою юридичну термінологію. Рольове різномаїття учасників практично притаманне будь-якому конфлікту (в т.ч. юридичному). В соціально-правовому конфлікті (рівнем не нижче групового) завжди можна виокремити “лідерів”, “ідеологів”, “активістів” і “керованих виконавців” – це, найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції. Крім того, соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг у складі протидіючої сторони, міру задіяності та відповідальності за конфліктні події. Підбурювач (інколи, провокатор) – це особа, організація чи держава (у міжнародно-правовому конфлікті), що навмисно підштовхує іншого учасника до конфлікту. Сам підбурювач може й не брати активної участі у конфлікті, його рольове завдання – спровокувати зіткнення і розв’язати конфлікт. Посібник – особа, група, держава, що сприяє тій чи іншій конфліктуючій стороні порадами, матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній політиці посібництво агресору, який розв’язує збройний конфлікт, оцінюється як серйозний злочин проти миру. Пасивні свідки, очевидці – це, як правило, мало значні та епізодійні ролі, носії яких не входять до складу протидіючих сторін. Організатор – особа (група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і забезпечення заради досягнення бажаної мети. Він виконує часто функції керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони, і може також уособлювати її самостійно чи виступати окремою фігурою. Організатор юридичного конфлікту, як правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові дії та вчинки. Посередники та судді (в т.ч. третійські) – у широкому контексті це теж учасники конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у причинах і обставинах протистояння та намагаються своїми діями попередити чи припинити конфлікт, використовуючи власний авторитет переконання, пошук консенсусу. Третійські судді фактично також виконують посередницькі функції – це строго нейтральні особи, які допомагають конфліктуючим сторонам досягнути згоди шляхом переговорів. Ні посередники, а ні судді категорично не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна – узгодити позиції суперників та зняти конфліктне протиріччя по можливості ненасильницьким шляхом. Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних конфліктах, цивілізовані держави (в т.ч. України) заклали у чинне законодавство відповідні норми про третійський суд. Отже, рольове різномаїття в конфлікті досить чітко визначено, але інколи можна зіткнутися з явищем “свідомої імітації” окремих конфліктних ролей, це притаманно або надконфліктним особам, емоційно неврівноваженим і надамбітним, або в разі штучного затягування конфліктних протидій окремою стороною. Суб’єктивна складова будь-якого конфлікту досить детально і глибоко характеризує психологію його учасників. Взагалі, це окрема і специфічна проблема, яку необхідно вивчати в межах біхевіористичного аналізу. До складу суб’єктивної сторони конфлікту включають аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам’ять, соціальні настанови і ціннісні орієнтації, внутрішні нормативні механізми тощо. Але соціологію юридичного конфлікту найбільше цікавить поведінка учасників – це особливий різновид індивідуальної, групової або масової активності, що потребує особливої функціональної та емоційної орієнтації суб’єктів конфлікту. Поведінка в конфлікті часто пов’язана із розміром фрустації, афектації, стреса, що виникають внаслідок дій протилежної сторони, це накладає помітний відбиток на формування суб’єктивних уявлень і характер дій учасників. Юридичний конфлікт часто торкається життєво важливих інтересів суб’єктів, що вимагає мобілізувати всі його внутрішні ресурси. В малих групах, соціальних спільнотах і державах за таких умов зазвичай встановлюють відповідний порядок і особливі норми поведінки (умови надзвичайної ситуації). Вибір суб’єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох чинників, здебільше психологічних: емоційних, вольових, інтелектуальних, а також від сукупності зовнішніх (в т.ч. зовсім випадкових) обставин. Слід враховувати, що певні типи поведінки не одразу проявляють у всіх без виключень учасників конфлікту і в процесі розвитку подій, вони можуть змінюватись. Конфліктологія розробила три основні стереотипізовані моделі, які відбивають певний стійкий стиль поведінки людей (чи держав, організацій) в різних конфліктних ситуаціях. 1. Деструктивний тип. За поведінкою, це суб’єкт, який схильний до розв’язання конфлікту та його посилення аж до повного знищення супротивника, ним використовуються найболючі, руйнівні й жорсткі засоби боротьби. Деструктивний тип поведінки часто зустрічається у кримінально-правових, в міжнародних конфліктах; на міжнародній арені – це агресивні мілітаристські держави, організації, що не тільки провокують війни, але й постійно блокують будь-які мирні ініціативи Практично завжди до такого типу поведінки схильні терористи – особливо небезпечні фігури юридичних конфліктів. Західні дослідники, детально аналізуючи тероризм, виокремлюють два головних типи мотивацій поведінки терористів: особистісний, в якому наочні емоційні, невротично-психопатологічні й корисні мотиви; та політико-ідеологічний, що притаманний терористичним групам чи банд-формуванням. З певною обумовленістю до суб’єктів деструктивної поведінки можна віднести також осіб, громадські, релігійні та державні утворення авторитарного складу, оскільки вони перш за все керуються метою домінування, встановлення й поширення своєї влади, підкори собі чужих інтересів. Ці суб’єкти, захоплені ідеєю надпереваги, схильні до руйнування чужих ціннісних та нормативних систем, що спричинює роздрайки та війни. 2. Конформний тип. Суб’єкти конфлікту, що обрали таку поведінку – певним чином протилежні попереднім, їх позиція “доповнює” деструктивну. Конформні суб’єкти скоріше схильні поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Ця модель поведінки шкідлива і досить небезпечна тим, що об’єктивно сприяє чужим агресивним намірам. Позитивну роль вона здатна зіграти, якщо конфлікт виник через дрібницю, в такому випадку компромісна лінія поведінки – найкращий засіб припинити сутичку. 3. Конструктивний тип. Ця модель поведінки повністю контрастує з деструктивною. Якщо деструктивний тип прагне перш за все задовольнити власні інтереси і заради цього готовий “роздувати” протиборство, то конструктивний - намагається загасити конфлікт таким чином, щоб знайдене рішення було сприйнятливим для обох сторін. Він шукає інваріантні версії примирення, підбирає посередників, вживає заходів по зняттю конфліктної напруги, щоб зняти предмет роздраю і врегулювати конфлікт. Сучасна конфліктологія до аналізу конфлікту та його суб’єктивної складової успішно застосовує “теорію ігор”, що надає можливості передбачити деякою мірою раціональні, випадкові і навіть нетрадиційні ходи і рішення супротивників. Це здійснюється завдяки рефлексії – відбиттю у свідомості суб’єкта власної і чужої поведінки та, отже, в якійсь мірі уяві про психологію і плани супротивника. Головна ідея “рефлективних ігор” – це імітація роздумів і вчинків одного супротивника іншим, аж до складних форм – прогнозування і моделювання запитань суддів, відповідей свідків, роздумів присяжних, сцен примирення тощо. Рефлексивна гра має декілька елементів, які часто та ефективно використовуються у практиці змішаних юридичних конфліктів політичного і міжнародного характеру: а) рефлексивне управління – це спроба передати супротивнику засади для прийняття такого рішення, яке було б вигідним самому опоненту. Перш за все, тут використовується дезінформація (розповсюдження у військовій та міжнародній практиці). Іншим характерним засобом рефлексивного управління є передача супротивнику істинної інформації про свої наміри, яку той має сприйняти як неправдиву. Ця тонка гра на недовірі часто застосовується у детективних сюжетах; б) рефлексивний прогноз – полягає в тому, щоб здійснити спробу прогнозування поведінки протилежної сторони і, таким чином, посісти вигідну для себе позицію. Так, якщо у ході процесуального “змагання” (імітований конфлікт) захисник зуміє передбачити найвагоміші аргументи прокурора-обвинувача, він буде мати шанс їх послабити, або розбити; в) рефлексивний захист – мова йде про упереджуючу підготовку до відступу на менш вигідні позиції, але такі, що не дають програти. Сутність рефлексії тут полягає в тому, щоб виявити розміри поступок, на які може погодитись супротивник, якщо конфлікт дуже сильно затягнеться. Отже, при рефлексивному захисті опрацьовуються не наступальні, а захисні варіанти, що само по собі є одним з варіантів руху до розв’язання конфлікту. Таким чином, теорія ігор та технології рефлексії є непересічним інструментом конфліктного протиборства і управління конфліктом.
10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби
Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально - обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти. Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів: 1) виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками; 2) усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі; 3) усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи позицій); 4) одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру. Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри); по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете, конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або підштовхуючи його). Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною “ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію. Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все, інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом “дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і, відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення. Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту, коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових методів. В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин. Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують: - латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості); - демонстраційна форма – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо); - агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це досить тривала стадія, вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо; - фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла). Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза). Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного (правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція (наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша державна установа, з якою конфліктуючі сторони пов’язані відповідними правовідносинами. Відома також точка зору, що будь-які правовідносини є трьохсторонніми, тобто, окрім безпосередніх учасників, в них присутня і публічна влада, яка регулює події або шляхом відповідного контролю, чи, в разі необхідності, владно втручається у відносини сторін (дана конструкція безсумнівно має місце в кримінальному і цивільному судочинстві, де окрім позивача і відповідача, потерпілого і звинувачуваного діє державний інститут судочинства). Спрямованість розвитку юридичного конфлікту часто залежить від задіяності в ньому державних правозастосовчих органів, це забезпечує закінчення конфліктних стосунків у межах закону і у відповідності з ним. В той же час застосування в юридичному конфлікті насильницьких, примусових заходів, що є по суті “легітимним примусом”, не є чимось екстраординарним чи неприпустимим, якщо вони йдуть від уповноважених осіб, адекватні закону та не перетворюються у безладдя будь-яких осіб. Окремо слід визначити специфіку розвитку юридичного конфлікту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний аспект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється по мірі інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту – безумовно позитивний процес, що надає можливість задіяти ефективні правові процедури і механізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає проблема (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити, вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по конституційним чи іншим «юридичним рільсам». Досвід свідчить, що розв’язання юридичного конфлікту само по собі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок, і якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, адміністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення. Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії – це чередування взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кожної сторони та обмеження інтересів супротивника. Погроза ж – це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конфліктолог М.Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнтовані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опонентів. В міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, в разі невиконання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення переговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосування погроз – руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна деструктивній моделі поведінки у конфлікті. Зовнішні дії суттєво обумовленні часом та місцем протікання подій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть привести до небажаного, або протилежного результату. Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж –грають підлеглу роль, забезпечуючи виконання головних дій. За характером боротьби, зовнішні дії поділяються на дві групи: наступальні та оборонні. Наступальні дії складаються з навали на супротивника, руйнування його власності, ізолювання, захоплення об’єкту суперечки, вигнання або полонення ворога та і інші акти, які наносять пряму шкоду протилежній стороні. Оборонні дії – це, утримання об’єкту суперечки, самозахист, захист від знищення або ушкодження матеріальних цінностей і ресурсів, різні превентивні вчинки тощо. Поділ між цими типами дій достатньо умовний, адже відомо, що “наступ – це найкращий вид оборони”, і, зокрема, у процесуальній тактиці, що входить до динаміки юридичного конфлікту, цей принцип ефективно використовується. Врешті, виходячи з цієї логіки, можливо передбачити ще і третій різновид дій – це відступ, втрата позицій, об’єктивна (повна або часткова) відмова від своєї мети та інтересів. Тимчасовий відступ у конфлікті – це часто пастка, щоб накопичити сили для майбутнього наступу. Серед головних зовнішніх дій у конфлікті треба виокремити такі: а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання об’єкту (під час них у соціально-правовому конфлікті саме і з’являються правовідносини); б) створення перешкод та завдання опосередкованої шкоди – ці дії більш притаманні безоб’єктному конфлікту, коли прагнуть заблокувати діяльність іншої сторони (часто застосовують у ході слідства з метою затримання злочинців); в) слова і вчинки, що ображають, зачіпляють: образити чи скривдити можливо не тільки у міжособистісній сутичці. Негативні жести, образливі вислови, дискримінаційні заходи на адресу громадян іншої країни, іншої культури, релігії, норм життя – все це дії, притаманні змішаним юридичним конфліктам; г) підкорення і захват суб’єкту. Ці дії мають відношення до прояви влади та суттєвого обмеження волі інших суб’єктів, застосування форм диктату, жорсткий контроль, колонізація, взяття до полону, обмеження суверенітету тощо; д) завдання безпосередньої фізичної шкоди (насильство). Ці дії природньо мають місце у багатьох кримінальних конфліктах, вони завжди пов’язані з руйнуванням головних фізичних ресурсів протилежної сторони: завданням болю й тілесних ушкоджень, руйнуванням і розоренням держав і міст; знищенням груп і зв’язків, що їх поєднували; знущаннями та вбивствами. Насильство – найнебезпечніша форма конфліктної поведінки. Соціологи права стверджують, що на так звану “готовність” людини (групи) до насильства впливає ціла сума чинників: затягнутий стан соціально-економічної депривації, постійна конфліктогенність середовища перебування, багатолітнє психологічне відчуження, трагічний досвід знущань і насильства у дитинстві, а також – узаконена чи усталена насильницька поведінка влади, її інститутів та персональних носіїв, що в цілому створює хибні уяви про «ефективність» впливу жорстких крайніх заходів. 10.7. Механізми розв’язання і попередження юридичних конфліктів Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв’язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі: - припинення конфлікту в наслідок взаємного примирення сторін, або його тимчасова зупинка з можливістю поновлення; - розв’язання (“виграш – виграш” або “програш – програш”); - закінчення конфлікту, але за асиметричною скасування конфлікту шляхом симетричного його формулою розв’язання (“виграш – програш”); - переростання конфлікту в інше протиборство; - поступове загасання конфлікту. В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин. Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують: - латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості); - демонстраційна фаза – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо); - агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інстанцією. Це досить тривала стадія, вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передачу звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо; - фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла). Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза). Отже конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільше такими категоріями як “загасання”, “розв’язання”, “врегулювання” чи “скасування” конфлікту. Загасання – це, як правило, тимчасове припинення протидій, але за збереження головних ознак конфлікту, тобто протиріччя і напружливих стосунків. Розв’язання конфлікту є спільною діяльністю його учасників, яка спрямована на вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Врегулювання тим відрізняється від розв’язання, що зняти протиріччя між опонентами допомагає “третя сторона”. Під скасуванням конфлікту розуміють вживання таких дій щодо нього, які ліквідують головні структурні елементи й ознаки конфлікту. Зрештою, можливо й переростання в інший конфлікт, коли у відносинах сторін виникає нове, більш гостре протиріччя і відбувається зміна предмету й об’єкту протиборства. Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися у будь-який з цих “сценаріїв”, але щодо засобів їх розв’язання, то слід передбачити три – насильство, роз’єднання чи примирення. Застосування насильства є характерним для багатьох юридичних (особливо, кримінальних) конфліктів, його вживають у разі, коли протилежна сторона наявно слабкіша і тому з’являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага даного шляху, адже стратегічно силове розв’язання конфлікту частіше за все є малоефективним. Виняток складає лише застосування “легітимного насильства” уповноваженими органами держави. що закріплено у законі, але вони беруть участь у конфлікті як т.з. “третя сторона” і їх дії спрямовані на відтворення правопорядку, справедливості й миру. Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже розгромлена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) засудженню. Роз’єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя; скасування угоди, договору). У практиці конфліктів роз’єднання сторін може здійснитисяв тому разі, коли вони обидві кидають “поле бійки” (відмовившись від зазіхань на об’єкт), чи тоді, коли одна із сторін (більш слабка) тікає від боротьби, щоб уникнути насильства, або коли т.з. “третя сторона”, застосувавши силу або авторитет, буквально розвела конфліктуючих по різних “кутках” за непересічні межі. Роз’єднання конфліктантів, як і вживання насильства, на жаль, не є абсолютною панацеєю для можливого приборкання конфліктних стосунків. Шлях примирення, тобто мирного (політичного, чи правового) злагодження суперечок, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими, або за участю “третьої сторони”. Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв’язання конфліктів (серед юридичних – їх найбільш часто застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах). Стратегія і тактика розв’язання юридичних конфліктів є багатоступеневим процесом, який містить: аналіз та оцінку ситуації; вибір засобів та методів врегулювання конфлікту; формування плану заходів та їх реалізацію; прогнозування наслідків; оцінку ефективності вчинених дій. Врахування та задіяння вказаних елементів (кроків) по розв’язанню конфлікту підводить нас до суб’єктів цього процесу. Це, по-перше, можуть бути безпосередньо самі опоненти; і, по-друге – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання. Щоб збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом треба враховувати і активно використовувати деякі об’єктивні чинники: - інституційний – існування в суспільстві та державі механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємовигідних рішень, перш за все, механізмів у структурі законодавчої, судової ті виконавчої влади (конституційний суд, арбітраж, суди загальної юрисдикції), а також інституцій неюридичного посередництва (медіаторингу); - консенсуальний – наявність згоди між конфліктуючими сторонами з приводу того, яким повинно бути рішення щодо примирення, готовність їх піти на компроміс; - історико-прецедентний – використання минулого досвіду, прикладів та прецедентів щодо розв’язання схожих конфліктних ситуацій; - кумулятивний фактор, що не дозволяє конфлікту поширюватись за рахунок нових проблем і учасників; - чинник юридичної формалізації, який надає правової форми, ознак, функцій тощо майже всім елементам конфлікту з метою їх кращої керованості та ефективного врегулювання. Конфліктуючі сторони самостійно, або за поданням посередників, можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства (в залежності від суб’єктивних настанов і об’єктивних ресурсів): суперництво; співробітництво, компроміс; пристосування; ухід від розв’язання проблеми. Практично в будь-якому юридичному конфлікті ці стратегії можуть вживатися. Найбільш наочний правовий характер і форму мають технології і засоби врегулювання конфліктів за участю “третьої сторони”. В ролі “третьої сторони” при врегулюванні конфліктів виступають – одна людина (медіатор); рідше – група з двох або кількох професіоналів; інколи установи, організації, держави. Посередницька функція в конфлікті, яку здійснює медіатор з метою припинити зіткнення, може бути офіційно формалізована, а може лишитися неофіційним інститутом, що немає юридичних ознак і повноважень. Природно, що до розв’язання юридичних конфліктів слід залучати офіційних медіаторів. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ та ін.); 2) окремі держави як посередники; 3) державні правові інститути (уряд, Президент, Конституційний Суд, арбітражні суди, Верховний Суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що утворюються для вирішення конфліктних органів; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії по розв’язанню трудових суперечок і конфліктів, профспілки і т.і.); 8) професійні медіатори-конфліктологи, офіційний статус яких закріплено у чинному законодавстві країни. Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє втручання “третьої сторони”: державного правозастос
|
