Понятие статистики. Предмет и метод статистикиІсторично склалося так, що українська філософія не набула світового визнання, але все ж має ряд особливостей, що роблять її неповторною та унікальною. У розвитку і становленні філософії в Україні виділяють три періоди: 1. період докласичної філософії (від К.Русі до Просвітництва включаючи філософію в К-М академії). 2. класичний період (від філософії Г.Сковороди до університетської філософії 19 ст. 3. період новітньої української філософії (Франко, Драгоманов, Міхновський, Липинський, Донцов). У першому періоді філософія ще не виділилася у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія Х-ХІ ст. і основна її проблема – Людина-Бог. Другий період – 16-18 ст. і охоплює діяльність братств, Острозької та Києво-Могилянської академій, період культури т.зв. українського бароко, коли вже сформувалися характерні риси філософії в Україні, і у її центрі проблема Людина-Всесвіт. Третій період – 19-перша половина 20 ст. – філософія культури романтизму з основною проблемою Людина-нація. Отже, три типи української культури: греко-слов’янський, бароко та романтизм – зумовили своєрідність періодів історії філософії в Україні. Витоки української філософії: 1) культура давніх слов’ян; 2) грецький вплив (давньогрецькі поселення існували в Півн. Причорномор’ї з VII ст. до н.е. по III ст. н.е.); 3) етнічні особливості філософії – провідні риси українського менталітету: а) ідея необмеженої свободи (історичний взірець – козацтво); б) творчий індивідуалізм (особиста незалежність і шанування свободи іншої людини); в) емоційність (сердечне ставлення до природи, Батьківщини); г) культ Землі; д) романтичність; е) надмірний естетизм (схильність до пишнот і прикрашання всього); є) кордоцентризм („філософія серця” – елементи української культури, такі як послання, молитви, повчання, настанови „йшли” від серця а не від мислення, діяльності розуму); ж) сентиментальність. Отже, українська філософія має такі особливості: o постає внутрішнім явищем української культури o ніколи не виявляла схильностей до абстрактних суджень o схильна до моральних настанов та життєвого повчання o сильно споріднена з літературою, політичною та історичною думкою o обернена у минуле (ідеалізація минулого)
36. Філософія мислення доби Київської Русі. Становлення української філософської думки починається з духовної культури Київської Русі. Філософія була занесена на наші землі разом із християнством, з Візантії. У філософії того часу склався своєрідний тип мислення, позбавлений абстрактних, відірваних від життя теоретичних ідей: філософія мала практичне, моральне спрямування. Можна сказати, що у філософії К.Русі застосовувався сократівський морально-практичний метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Філософській культурі К.Русі властива „етизація: все у світі, що потрапляє до орбіти філософського мислення, співвідноситься з конфліктом добра і зла. Основні твори філософського спрямування: „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, у якому прославляється князь Володимир за те, що охрестив Русь, руська земля і народ („Київ – місто, яке сяє величністю”, „руський народ – цивілізований і рівноправний серед інших”); „Повість минулих літ” Нестора - літописця, основна ідея якого – заклик до єдності руських земель і припинення міжусобних війн між князями: „Чого ви чвари маєте між собою, погани ж гублять землю Руську. Помиріться оба і підіть проти них!”; „Повчання Мономаха дітям”, у якому Мономах закликає дітей творити добро, допомагати бідним і вбогим, а також примиритися князів заради єдності Русі; „Моління” Даниїла Заточника, у якому автор розглядає добро і зло у їх діалектичному зв’язку з досвідом: „Зла не бачивши, добра не осягнеш, лиха земні не терпівши, тепла не відчуєш”; „Слово о полку Ігоревім”, у якому помітна єдність людини з природою (природа повідомляє про небезпеку затемненням сонця), зображується язичницька міфологія слов’ян (згадуються Дажбог, Стрибог, Хорс), але найголовніша ідея твору – ідея єдності та переживання за долю Русі.(Руська земля, на думку автора твору, має стати єдиною і сильною на чолі з київським князем). Цей твір відображено у Київському літописі, у якому також вперше згадується термін „Україна” (1187). Отже, філософському мисленню Київської Русі притаманні, по-перше, морально-філософсько-теологічні ознаки, по-друге, інтегративні ознаки, що проявлялися у прагненні до єдності руських земель. 37.Філософія Г.Сковороди. Григорій Сковорода (1722-1794) Народився на Полтавщині, вступив до К-М академії, в якій навчався з трьома перервами. З 1769 р. розпочинає мандрівне життя. Помер і похований в селі Пан-Іванівці (зараз – Сковородинівка Харківської обл.). На його могилі викарбуваний напис згідно його заповіту: „Світ ловив мене, та не впіймав”. Основна ідея філософії Сковороди – самопізнання людини, тому його порівнюють з давньогрецьким філософом Сократом. Філософії Сковороди притаманні пошук істини, зневага до слави і багатства, обстоювання духовної свободи та морального самовдосконалення, прагнення безпосередньо втілити своє вчення у життя. Як і грецькі філософи, він вказує, що поведінка більшості людей не відповідає їх прагненню до щастя, тому він намагається виробити принципи, які допомогли б уникнути згубного шляху і відкрили б істинний шлях до щастя. Першим основоположним принципом філософії Сковороди є вчення про дві натури: зовнішню (видиму) і внутрішню (невидиму). Видима натура – речовинна, матеріальна – несправжнє буття, а невидима – внутрішня, світла – справжнє буття. Видимий світ – це тінь невидимого світу, бо є мінливим як тінь: то виникає, то зникає. Ці два світи існують нерозривно, як яблуня і її тінь. Так само і людина складається з двох натур – видимої (тіло) і невидимої (дух). Становлення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли вона осягає, пізнає свою суть, свій невидимий світ. Тому лише через самопізнання людина пізнає свою суть, свій невидимий світ, а також Бога. Процес самопізнання йде не від розуму, а від серця – духовної субстанції людини. Другим основоположним принципом філософії Сковороди є ідея трьох світів. Спираючись на античну традицію, він поділив світ на макрокосм (великий світ), мікрокосм (людина) та світ символів (Біблія), призначений для пізнання невидимої натури (Бога). Бога він порівнює з компасом на кораблі, що визначає його правильний шлях. Сковорода зазначає, що мудреці, які писали Біблію, передавали свої думки не буквально, а символічно (сонце - істина, якір - утвердження, лелека - шанування Бога, зерно, насіння – думка, тощо). Буквальне розуміння Біблії він називає нісенітницею, оскільки, книжники, які без кінця читають її, часто вбачають у ній лише зовнішню сторону, яка не дає побачити невидимий світ. Третім основоположним принципом філософії Сковороди є етичний ідеал „нерівної рівності” та концепція „спорідненої праці”. Сенс першої полягає в тому, що всі люди, як „тіні” дійсної Людини (Бога) є рівні перед Ним, але разом з тим усі вони різні. (образ фонтану, який заповнює водою різний за об’ємом посуд, розставлений навколо нього: об’єм води різний, але їх однаковість у тому, що усі вони заповнені водою). Сенс другої полягає у тому, що у кожної людини, каже, Сковорода, – своя природа, яку не можна змінити, а можливо, лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду не наслідками, чи славою, а самим своїм процесом. Саме в спорідненій праці Сковорода вбачає джерело щастя людини. Як відрізнити споріднені нахили людини від неспоріднених? Поняття „потрібне” співвідноситься з поняттям „легке”, а „непотрібне” з „важкодоступним”, тобто справді природна потреба легко досяжна, тоді як труднодоступні задоволення – це фальшиві блага.
38.Філософські погляди І.Франка. Іван Франко – один з найвидатніших українських філософів. Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, згодом у Відні, де і захистив докторську дисертацію. Його світогляду притаманна позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес і регрес, але провідною тенденцією є все ж прогрес. Піддає нищівній критиці суспільство, яке поділене на багатих і бідних, вказуючи, що таке розшарування неодмінно веде до його знищення. На ранньому етапі своєї творчості (70-80-і рр. ХІХ ст.) Франко захоплювався соціалістичними ідеями, хоча його розуміння соціалізму кардинально відрізнялося від класичних (Маркс, Енгельс) соціалістичних вчень. Зокрема, по-перше, тодішні марксисти нав’язували „науковий соціалізм” для більшості країн Європи, а Франко вказує, що соціалізм можна втілити лише відповідно до соціально-економічних умов кожної держави; по-друге, соціалізм у Франка ототожнюється зі справедливістю, по-третє, до робітничого класу Франко відносить не лише промислових робітників, як марксисти, а весь „робучий люд” – дрібних власників, вчителів, письменників, тощо; по-четверте, шляхом до справедливого соціалістичного устрою суспільства має стати поступовий шлях, „великий ряд культурних, наукових і політичних змін”, в основі яких має лежати освіта і наука. (тодішні марксисти наголошували на необхідності раптових, революційних змін). На пізньому етапі творчості (90-і рр. ХІХ- поч.ХХ ст.) Франко повністю відмовляється від будь яких „ізмів”, вказуючи, що „державний соціалізм”, який пропонують марксисти, є гальмом історичного поступу. Він закликає у одній зі своїх статей не піддаватися спокусі примарної досконалості у пропонованій соціалістичній державі, тому що насправді така держава обезвладнить продуктивні сили та інтелектуальне життя, що зробить неможливим її нормальний економічний та духовний розвиток, а також „пожере” її мільйонами функціонерів. На цьому етапі творчості Франко закликає до об’єднання української нації в єдиний організм, здатний до самостійного культурного, економічного і політичного життя, а також до засвоювання загальнолюдських здобутків у різних сферах. На перший план Франко висунув „ідеал державної самостійності”, який, на його думку, поки що для нас є „поза межами можливого” (зважаючи на тодішні обставини), але існує тисяча стежок, які ведуть до його здійснення, треба лише невтомно слідувати до нього. 39.І.Франко. „Що таке поступ?”. "Що таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тішитися або, може журитися?". Це початок статті Івана Яковича Франка "Що таке поступ" (1903). Франко як соціолог невідомий широкому загалу. Франко відомий як поет і письменник, менше як культуролог, етнограф і перекладач. Ця стаття є несподіваним і приємним відкриттям світу соціологічних і філософських думок І. Франка Досліджуючи людський прогрес (в термінології автора - поступ), Франко - соціолог і науковець використовує силу письменницького слова, але наукове не замінює белетристикою. Стаття "Що таке поступ" є культурологічною, історичною і соціологічною водночас. П'ятдесят сторінок статті — результат впливу, переосмислення і синтезу ідей, які оточували європейця початку XX сторіччя: ідеї прогресу в суспільствознавстві, появи численних рухів і партій, поширення утопічних і радикальних ідеологій та суперечок щодо теоретичних моделей розвитку суспільства в майбутньому. Франко аналізує кілька таких найвпливовіших і взаємосуперечливих поглядів (органіцизм Спенсера, дарвінізм щодо пояснення процесу поступу, анархізм - як метод зробити всіх щасливим без примусу влади, ідеї Льва Толстого (непротивлення злу і християнські заповіти), соціалістичні утопії Т. Мора і Кампанелли, комунізм Енгельса і Маркса). В статті автор користується знаменитим виразом Аристотеля, про людину як суспільну істоту — "громадського звіра". Ідеями Гоббса щодо суспільного договору і Руссо про природне право. Франко порівнює пошуки цієї єдино вірної системи розподілу праці за якої усі були би щасливі, з пошуками ліків від усіх хвороб – панацеї. І жодна з теорій повністю не задовольнить всі вимоги, не стане панацею яка вилікує всі хвороби людства. На противагу згаданим вище теоріям, Франко бачить людський поступ в здруженні, єднанні, кооперації людей. Франко розумів, що поступ. - складний закономірний процес, який ніколи не стане завершеним. “Як буде виглядати будучий лад суспільства, - сього не можна нині сказати", І однозначних теорій -ліків від всіх соціальних хвороб(панацеї) не винайдено. Люди ніколи не будуть абсолютно щасливі, тому поступ буде тривати. Завершує статтю Франко словами Й.Гете про головні двигуни історії - голод і любов, і додає, що розум в цьому ланцюгу з'явиться нескоро. 40.Вчення про ноосферу В.Вернадського. Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, перший президент Української академії наук (1918-1921). Згодом читав лекції в університеті Сорбонна (Франція) про походження Землі та життя. Вернадський вказує, що за умов панування людини, загострилася ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів призведе до руйнування природних об’єктів і зробить неможливим життєдіяльність людини. Тому як можливий варіант вирішення цієї проблеми – штучне виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на створення яких природа затрачує тисячі років. Таким чином, він формулює ідею ноосфери (з гр. ”нус” – розум, „сфайра” – сфера) – сфера взаємодії природи і суспільства, новий стан біосфери, в якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її розвитку. Для ноосфери характерний зв’язок законів природи з законами мислення та соціально-економічними законами. Для того, щоб став можливим такий перехід від біосфери до ноосфери, повинно бути виконано цілий ряд умов, необхідних для її існування: 1) заселення всієї планети; 2) швидке вдосконалення засобів зв’язку між країнами; 3) рівність людей всіх рас і релігій; 4) відкриття нових джерел енергії; 5) вільність наукової думки від тиску політичних ідеологій; 6) вседоступна система освіти і підвищення добробуту людей; 7) уникнення воєн. Основною передумовою переходу біосфери в ноосферу є поширення наукової думки у все людство. Людина ноосфери – це вільна, незалежна від інших організмів. (сучасна людина гетеротрофна, тобто існує за рахунок рослин), а нова людина має стати автотрофною, тобто наука повинна забезпечити синтезування їжі, що врятує її від загибелі. Людський розум, - зазначає Вернадський,- створив би, таким чином, „велике геологічне явище”.
Понятие статистики. Предмет и метод статистики Статистика – это наука о количественных и качественных характеристиках жизнедеятельности человека, их изменениях, взаимосвязях и методах анализа. Предметом статистики является любой вид деятельности человека, который требует числового учета качественных показателей, их систематизации и анализа, с последующим прогнозом на перспективу. Методы статистики:
|
