Про стриманість язика? 9 страница

Каллікл. Без сумніву.

Сократ. Отже, якщо учитель усуває названу причину, тобто несправед­ливість, то для нього вже не існує небезпеки зіткнутися з несправедливим поводженням учня; навпаки, саме такі послуги він єдиний і може надавати, не вимагаючи за них грошей, якщо, звичайно, йому до снаги робити людей кращими. Так чи ні?

Каллікл. Так.

Сократ. Тож очевидно, що всі інші поради давати за гроші, наприклад, коли мова йде про будівництво чи про інші ремесла та види мистецтв, — аж ніяк не ганебно?

Каллікл. Здається, так.

Сократ. Що ж до того, в який спосіб жити найправедніше і як найкра­ще господарювати у своєму домі або в державі, то вважається ганьбою, як­що хтось заявить, що не буде давати стосовно цього порад, коли йому за це не заплатять. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. І, очевидно, причина в тому, що з усіх послуг лиш ця одна при­зводить до того, що той, хто спізнав добро, прагне взаємно відповісти доб­ром, тож, напевно, це добрий знак, коли людина, яка сподіяла добру спра­ву, дістає потім належну віддяку. Коли ж не дістає, то доброго тут нічого нема. Правда?

Каллікл. Авжеж.

Сократ. Тож до якої державної діяльності ти мене закликаєш, скажи ме­ні? Чи боротися з афінянами, щоб вони стали якомога кращими, як це ро­бить лікар, чи прислуговувати і догоджати задля їхньої прихильності? Ска­жи мені правду, Каллікле! Як почав відверто говорити зі мною, так і викла­дай до кінця усе, що думаєш, і це буде цілком справедливо. Отже, й тепер відповідай чесно і щиро.

Каллікл. Чому ж, скажу: потрібно прислуговувати.

Сократ. Таким чином, мій благородний друже, ти заохочуєш мене до під­лабузнювання?

Каллікл. Авжеж, коли тобі більш до вподоби мізійця називати мізійцем, бо якщо того не зробиш...

Сократ. Тільки не повторюй уже вкотре, що мене може вбити перший зустрічний, аби я тобі знову не відповідав, що негідна людина погубить гідну. Також не кажи, що перший-ліпший відбере в мене майно, щоб мені знову не довелось заперечувати тобі, бо хто відбере, не матиме з відібраного ніякої ко-

ІПСі

ристі, тому що як несправедливо відібрав, так несправедливо й використову­ватиме, а якщо несправедливо — то й ганебно, а якщо ганебно — то погано.

Каллікл. Як мені здається, Сократе, ти зовсім не боїшся, що тебе може зачепити та чи інша біда, ніби ти живеш далеко звідси й тобі не загрожує можливість опинитися перед судом через позов якого-небудь викінченого негідника!

Сократ. Я був би й справді несповна розуму, Каллікле, якби не вірив, що в нашому місті таке могло б статися із ким завгодно. Але я добре знаю одне: як­що коли-небудь я стану перед судом, остерігаючись того, про що ти, власне, сказав, то звинувачувати мене буде котрийсь негідник. Тому що жодна чесна й порядна людина не притягла б до суду невинного. І не було б нічого дивного, коли б мені винесли смертний вирок. Може, хочеш, щоб я пояснив чому?

Каллікл. Обов'язково!

Сократ. Мені видається, що я — один із тих небагатьох афінян (щоб не сказати навіть — єдиний), які по-справжньому займаються політичним мис­тецтвом, і з них усіх сьогодні — єдиний добрий політик. І оскільки ніколи не виголошую таких промов, щоб комусь сподобатися, а завжди, коли розмов­ляю, маю на оці найвище добро, а не усолодження слуху співрозмовника, і оскільки не хочу прислухатися до твоїх порад і вдаватися до хитромудрих викрутасів, то, звичайно, ж, не знатиму, як боронитися на суді. Чомусь мені спадають на гадку слова, що я сказав Полові: судитимуть мене так, як суди­ли б діти лікаря, на якого подав би позов кухар. Подумай, що міг би відпо­вісти обвинувачуваний, ставши перед судом, якби позивач заявив: «Діти, цей чоловік завдав багато зла і вам самим, і наймолодшим із вас, бо ріже під­опічних ножем і припікає вогнем, виснажує вас, душить і доводить до відчаю, приписуючи щонайгірші ліки — напої, змушуючи терпіти голод і спрагу, — зовсім не так, як я, бо ж я догоджаю вам стількома різноманітними ласоща­ми!» І що, на твою думку, міг би відповісти лікар, потрапивши в таку хале­пу? Чи, коли б сказав правду: «Я ж роблю те все заради вашого здоров'я, ді­ти!» — ти можеш уявити, який би галас здійняли ті судді? Чи не можеш?

Каллікл. Можу. Коїлося б щось неймовірне.

Сократ. Отож, на твою думку, він потрапив би в нелегке становище, бо не міг би належно зосередитися для відповіді?

Каллікл. Звичайно.

Сократ. Впевнений, що те саме сталося б і зі мною, коли б я опинився в суді. Бо ж я не можу назвати жодної втіхи, яку б вони від мене не дістали (а в тому, на їхню думку, саме й полягає призначення послуг і добродіянь).

Адже я не заздрю ані тим, хто догоджає, ані тим, кому догоджають. І якщо хтось закине мені, буцім я псую молодь, роблячи її ні до чого не здатною, буцім прикрими словами ображаю старих — чи в домашньому колі, чи на На­родних зборах, — то я не зможу відповісти правду, що робив усе те задля справедливості й згідно з вашими бажаннями, високошановні судді, й нічого іншого не робив. Отож знай: хоч би що випало на мою долю, все витерплю.

Каллгкл. То, може, тобі, Сократе, здається, що людині, котра потрапляє в таке становище і не може собі нічим допомогти, добре у своїй державі?

Сократ. За умови, Каллікле, коли вона володіє захистом, який ти неодно­разово визнавав, тобто коли вона оборонила себе тим, що ані про людей, ані про богів жодного поганого слова не сказала й жодного несправедливого вчинку супроти них не вчинила. І ми з тобою часто погоджувались, що ця допомога — найкраща з усіх, які людина може надати сама собі. Але якби ти довів мені, що я не можу допомогти ні собі, ні комусь іншому, мені було б соромно — незалежно від того, чи зганьбили б мене на велелюдних зібран­нях чи на малих, ба навіть віч-на-віч, — і якби мене засудили через оте без­силля, то я відчував би велике обурення. Але коли б причиною моєї загибелі стало невміння користуватися підлабузницькою риторикою, то я певен, що ти побачив би на власні очі, з якою легкістю я зустрічаю смерть. Тому що са­мої смерті ніхто не боїться — окрім тих, звичайно, нерозважних і малодуш­них, кого лякає скоєна несправедливість. Бо ж лихом із лих є для душі прий­ти до Аїду переповненою гріхами багатьох несправедливих учинків. Якщо маєш бажання переконатися, що це справді так, послухай-но мою розповідь.

Каллгкл. Гаразд, якщо ти з усім іншим уже покінчив, то йди до кінця й тут.

Сократ. Слухай же, як кажуть, прекрасну оповідь, що тобі, либонь, ви­
дасться міфом, а я маю її за щиру правду. Тому й розповідатиму так, як роз­
повідають про те, що справді було. Отож, як твердить Гомер, Зевс, Посей­
дон і Плутон розділили між собою владу, яку успадкували від свого батька.
А за Кроноса побутував закон про людей, яким і по сьогодні користуються
боги, що той із людей, хто справедливо, й побожно прожив своє життя, ко­
ли вмирає, відходить на острови Блаженних і там проживає у повному щасті,
вільний від щонайменшого лиха, а той, хто жив неправедно й грішно, по­
трапляє до місця покути й кари, до в'язниці, яку називають Тартаром. Суд­
дями ж за владарювання Кроноса, та ще й недавно, на початку панування
Зевса, були живі, які вершили суд над живими того дня, коли підсудні мали
померти. Але суди погано справлялися із своїми обов'язками. І ось Плутон
та наглядачі з островів Блаженних прийшли до Зевса й поскаржились, що і
26 0-319 401

в Тартар, і на острови Блаженних приходять люди, яким там не місце. І Зевс відповів: «Я нарешті покладу тому край! Тепер суди судять погано. Але ж чому? Та тому, — каже, — що людей судять одягнутими Тому, що судять їх живими. Багато з них, — каже, — мають погані душі, але вбрані у прекрасні тіла, в благородне походження, в багатство, і коли розглядається їхня спра­ва, сходиться багато свідків, щоб засвідчити, що ті прожили своє життя у згоді із справедливістю. Судді від того всього розгублюються, до того ж і самі вони одягнуті — душа їхня прикрита очима, вухами та й узагалі усім тілом. Усе це їм стоїть на заваді — і власні одіння, і вбрання підсудних. От­же, насамперед, — каже Зевс, — треба так зробити, щоб людям більш не провіщали смерті, як нині, коли вони знають про її день заздалегідь. Тому я вже звелів Прометеєві, щоб він цьому поклав кінець. Потім необхідно, щоб людей судили роздягненими. Тому судити їх треба лише після смерті. І суд­дя повинен бути роздягнений, тобто померлий, аби лише душею вдивлявся в душу кожного небіжчика — душу, яка знагла позбулася всіх близьких і за­лишила на Землі всі свої прикраси, — і лиш тоді суд буде справедливий. Я знав про це ще до того, як ви мені поскаржились, і тому настановив суд­дями своїх синів: двох від Азії — Міноса й Радаманта, і одного від Євро­пи — Еака. Коли вони помруть, то судитимуть на лузі біля роздоріжжя, звідки ведуть дороги — одна до островів Блаженних, а друга — до Тарта­ру. І тих, що прибуватимуть із Азії, судитиме Радамант, а тих, що з Євро­пи, — Еак. Міносові ж дам право вирішального голосу на той випадок, ко­ли котрийсь із двох суддів завагається, — аби присуд, на яку дорогу стати, був справедливий». Цю розповідь, Каллікле, я чув на власні вуха її вірю в її правдивість. А з неї, на мою думку, випливає ось що. Смерть, видається мені, є нічим іншим, як розділенням двох речей: душі й тіла. І коли вони відділя­ються одна від одної, кожне з них зберігає той стан, який мало й за життя людини, наприклад, тіло — свою природу, всі властивості й прикмети, які впадали в око. Отже, якщо чиєсь тіло було велике за життя — чи від при­роди, чи від надміру їжі, чи від обох причин відразу, — то великим воно зо­станеться й після смерті, а якщо товсте — то так і залишиться товстим, і так далі. І коли хтось старанно доглядав своє волосся, то і в небіжчика воно бу­де розкішним, а якщо хтось був негідником і за життя мав сліди від пока­рань — рубці на тілі від батога чи від якихось інших пошкоджень, — то й після смерті їх можна побачити на небіжчику. І якщо за життя у когось бу­ли поламані чи вивихнуті члени тіла, то це видно й на мертвому тілі. Одне слово, який хто був тілом за життя, таким він зостанеться і в смерті: всі або

майже всі характерні ознаки можна буде побачити упродовж певного часу й на неживій плоті. На мою думку, те саме стосується й душі, Каллікле. Ко­ли вона вивільняється від тіла, у ній видно все: і її природні властивості, й сліди, які залишає в людині кожна з її справ. Отже, коли померлі приходять до судді, ті, що з Азії — до Радаманта, то Радамант, поставивши їх перед собою, розглядає душу кожного, не знаючи, кому вона належить, але часто, дивлячись на перського царя або на якого-небудь іншого володаря чи пове­лителя, бачить, що нічого здорового в тій душі немає, що вся вона знівече­на, повна струпів від брехливих присяг і несправедливих учинків, тобто всі діяння людини закарбувалися на її душі, і викривлена та душа брехнею і за­розумілістю, і немає в ній нічого правдивого, тому що виховували її, забув­ши про правду. А ще він бачить, що душа та через свавілля переповнена роз­пустою, пихатістю, розгнузданістю й гидотністю. Роздивившись усе це, він з ганьбою відсилає ту душу мерщій до в'язниці, де вона повинна зазнати страждань, яких заслужила.

Кожному, хто підданий покаранню, якщо його покарали справедливо, на­лежить або самому стати кращим і мати з того певну користь, або послужи­ти прикладом для інших, щоб вони, бачачи страждання, які він терпить, сповнилися страхом і змінилися на краще. Котрі зазнали покари від богів і людей, заслуговують на порятунок, бо скоєні ними гріхи можна виправити спокутою. Але шлях до їхнього порятунку лежить тільки через страждання та біль і на Землі, і в Аїді. Інакше-бо неможливо очиститися від неправед­них учинків. А котрі у своїх злочинствах дійшли до краю й припустилися не­вигойних гріхів, ті правлять за взірець; і хоч самі з того не мають ані най­меншої користі (бо ж невиліковні!), зате інші мають, споглядаючи їхні довіч­ні найбільші, найгіркіші й найтяжчі муки, — наочний взірець, виставлений у підземній в'язниці для огляду й повчання усім, хто туди прибуває. Одним із них, я переконаний, буде і Архелай, якщо Пол каже правду, і всякий інший, хто є подібним до нього тираном. Гадаю також, що найбільше тих прикладів виявиться серед тиранів, царів, володарів і державних правителів. Саме во­ни через своє свавілля вдаються до найтяжчих і найбезбожніших учинків. Про це свідчить і Гомер. Він описує царів та володарів, навічно покараних у Аїді: тут і Тантал, і Сизиф, і Титій. А Терсита, як і будь-котрого іншого не­справедливого чоловіка з простих смертних, ніхто не зображає у вигляді не­виправного грішника, обтяженого справедливою покарою. Причина ж, га­даю, та, що в нього не було влади. Тому він був щасливіший, ніж ті, хто міг свавільно нею користуватись. Отож, Каллікле, з-поміж могутніх володарів

багато вийшло дуже поганих людей. Але це, звичайно, не означає, що й між них не можуть з'явитися достойні мужі, які варті нашого великого пошану­вання. Тому що дуже важко, Каллікле, і на велику похвалу це заслуговує, — володіючи безмежними можливостями для лиходійств, усе ж прожити своє життя справедливо. І таких небагато. Проте якщо вони є — і тут, і де інде — то, гадаю, і будуть — гарні й порядні люди, чесноти яких полягатимуть у то­му, щоб справедливо вершити справу, яку їм довірили. Один із них найбіль­ше уславився серед еллінів — це Аристід, син Лісимаха. І все ж, мій друже, більшість володарів — лихі люди.

Отож, як я уже сказав, коли Радамант дістане під свою владу такого не­біжчика, він нічого про нього не знає: ані хто він, ані якого роду, бачить ли­шень одне, що той — негідник. І тому відсилає його до Тартару, зазначивши, виліковним він йому здається чи безнадійним. А грішник, прибувши туди, терпить покару, на яку заслужив. Часом же суддя бачить іншу душу, яка про­жила життя без гріха й дотримуючись правди, — душу людини простої або якої-небудь іншої, найчастіше, я думаю, Каллікле, філософа, який за життя займався своїми справами і не втручався в чужі, — тоді Радамант тішиться і відсилає його на острови Блаженних. Так само робить і Еак. Кожен із них судить, тримаючи в руці скіпетр. А Мінос, наглядаючи за ними, сидить один, маючи золоте берло, як розповідає гомерівський Одіссей, що його бачив:

Був там прекрасний Мінос, що Зевсу доводиться сином, З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він.

Отож я, Каллікле, у ті розповіді вірю й пильную того, аби душа моя по­стала перед суддею якомога здоровішою. Збайдужівши до почестей, за яки­ми так ганяються люди, зважаючи лише на істину, я справді намагаюся ста­ти якомога кращим і так жити, а коли випаде смертна година, то так і по­мерти. Я намовляю і всіх інших людей, наскільки це в моїх силах, а надто ж тебе заохочую — у відповідь на твій заклик — до того життя й до тієї бо­ротьби, якій віддаю першість перед усіма земними змаганнями, й докоряю тобі за те, що ти не зможеш сам собі допомогти, коли надійде час твого су­ду й присуду, про що, власне, я вже згадував, бо ж, прийшовши до судді, сина Егіни, який схопить тебе своєю рукою, ти тільки заціпеніло роззявиш рота й перелякаєшся там не менше, ніж я тут, і, ймовірно, з великою гань­бою надають тобі ляпасів і всіляко принизять багатьма способами. Цілком можливо, що моя розповідь видається тобі байкою, наче оповідкою для ді­тей, і ти слухаєш її із зневагою. І не дивиною було б зневажати, якби, шу-

каючи, ми дійшли до чогось кращого й правдивішого за те, що ти почув. А тепер бачиш сам, що ви троє, наймудріші серед нинішніх еллінів — ти, Пол і Горгій, — не можете довести, що жити треба якимось інакшим життям, ніж те, яке й на тому світі приносить користь. А з-поміж усіх доказів, які запере­чували один одного, лише один зостався незахитаним: що треба більше осте­рігатися скоєння несправедливості, ніж несправедливого терпіння, й що лю­дина повинна не здаватися доброю, а бути такою насправді, як у домашньо­му колі, так і на людях. І якщо хтось під будь-яким оглядом стане поганою людиною, то повинен зазнати кари. І коли погодимось, що бути справедли­вим — це перше добро, то друге — це стати справедливим через покарання і віддання себе в руки справедливості. Всілякого ж підлабузнювання — і до себе самого, й до інших людей, окремих чи багатьох, — слід уникати, а крас­номовством треба користуватися лише задля справедливості, втім, як і кож­ним іншим заняттям.

Отже, послухавши мене, рушай до мети, осягнувши яку, будеш щасливий І за життя, й після смерті, як і повчає ця оповідь. І нехай хтось зневажає те­бе, як нерозумного, і ганьбить, коли заманеться, але ти, заради Зевса, муж­ньо витерпи ті підступні удари. Бо нічого страшного не зазнаєш, коли ти до­стойна й добра людина, віддана добродіянню. Лише потім, коли ми обидва набудемо в цьому вправності, і, коли після того вважатимемо за потрібне, візьмемося за державні справи, й зможемо дати ту чи ту пораду, бувши тоді значно кращими порадниками, ніж тепер. Бо соромно нам, отакими, як ми є, сьогодні чванитися, ніби ми чогось варті, і в той же час постійно зміню­вати свою думку, та ще й про особливо важливі речі. Ось до якого невігла­ства ми докотилися! Тож як поводирем скористаймось щойно почутою роз­повіддю, яка повчає нас, що цей спосіб життя — найкращий: стверджуючись у справедливості та в інших чеснотах, жити і вмирати. Прислухаймося й інших заохочуймо до цього заклику, а не до того, до якого ти прихилився сам і мене намовляєш так зробити. Він цілковито безвартісний, КаллІкле!

V. МАРГАРИТ

Стародавні українські риторики

Я світла слава й розумна сила.

Сказання про сім вільних мудрощів

Я — риторика добрословного й яснозрящого разума, мной грамматика исполняется и диалектика украшается.

Наречение

...якою повина бути та сила, котрій міг би підкоритися дух? Напевне такою (силою) є красномовство.

Багато благ як громадських, так і приватних, а також божественних, вигід людського життя походять з красномовства.

Феофан Прокопович

Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність, будь добрим з другом, не зло­пам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємніс­тю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки мо­жеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозумілості; не засуджуй за малозна­чаще, ніби сам ти суворий праведник...

Василь Великий

Сказання про сім вільних мудрощів

(фрагменти)

Риторика:

Бачать мене багато хто, та не слухають мене, але я, як благий і мудрий друг, усіх з добротою люблю і усіх в красу бажання мого закликаю. Але ви мене, чесної науки, віддаляєтесь і звикнути до мене не бажаєте...

...Всюди й завжди, коли пишете або говорите, то все це мною здійснюєте й прикрашаєте...

...Коли що у письменах, або у віршах, чи в посланнях, або у якихось бе­сідах і розмовах без моєї риторичної пристрасті створюється, тоді ви і самі не можете зрозуміти сказаного, оскільки зневажаєте мене, свою мудрість — риторику, яка може вас краще єлею умастити, й краще червлениці прикра­сити, і краще рослинних квіток і благовонних ароматів здивувати ваш розум моїм вченням.

Бо мною Демостен, давньогрецький чесний філософ, прославився, оскіль­ки перший мене знайшов і здобув, а після нього — й інші ритори, які з'яви­лися людям чудовим розумом і були главами «хитромовленню» (красномов­ству), — вони ж мене риторикою і назвали, бо «риси» по-еллінськи значить мовлення або говоріння, а той, хто у мені вправляється, називається ритор.

...Бо я є чесна й велика вільна мудрість, риторикою прозиваюсь, тобто джерело красномовства. А тому прийміть мене з любовним бажанням, я ж дамся вам із швидким світломовленням, бо я — мудрість солодкомовного го­воріння, я — солодощі чудового й стрункого сказання, я — доброта не змен­шуваного багатства, я — скарб неокраденої корисливості, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я — від людей ворогування темне відгоню і замість ньо­го світлу любов в них вселю. Я гнів відганяю й лайку відкидаю, благостиню ж ввожу й посаду складаю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, ле­стощі відсікаю, а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила.

Хто шукає мене, не стомиться, а хто знайшов, скоро без печалі буде. Бо я молодих навчаю й старих умудряю... оскільки у всі думки порядок слова ¹ Спафарий Николай. Эстетические трактаты.—■ Л., 1978.— С. 144—145.

виливаю, щоб знали й уміли у всіх практичних і духовних справах і на су­дах — за звичаями й законами держави, де хто народився, ясно розповіда­ти й до всякої промови світлості словесної додавати, наповнити промову со­лодощами й здивувати всіх слухачів жвавістю суджень...

' РИТОРИКА¹ '

(1620 p., автор невідомий, фрагменти)

Риторика єсть яже (та, что) научает пути правого и жития полезнаго до-брословия.

...Сию науку называют также сладкогласие и краснословие, поскольку она учит красиво и удобно говорить и писать.

«Про винайдення справ»

(фрагменти)

Рисис по-грецькому означає мовлення або висловлювання, грецькі ж муд­реці називають риторикою течію слів. Латинські мудреці також називають цю науку риторикою, а від неї почав йменуватися ритор, тобто вчитель бла-гословія. Ця наука була чудовим способом прикрашена мистецьким у про­мовах грецьким ритором Демосфеном і главою латинського красномовства («начальником латинського хитрословія») Марком Туллієм Цицероном. І то­му цією наукою ніхто з філософів не нехтував, через те що від неї виникав незліченний розум.

Ритор... досить мистецький у науці мовлення... (вміє говорити) доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї дер­жави, де народився (добирає) необхідні слова до усякої справи... безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі спра­ви стислими словами... (щоб були присутні) світлість й сяяння словесне...

Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а та­кож літописів — для зміцнення розуму мовця й слухача.

Гласомірна промова (мовлення) буває поширеною чи стислою: в одних випадках вона подібна до того, як приховуване світлом на середину винес­ли й виявили, а других же — за ревністю ораторів, мовлення розгорається, ¹ Див.: Аннушкин В. И. Первая русская «Риторика»,— М.: Знание, 1989.

наче світлоповітряне полум'я від іскри; інша промова (мовлення) пливе, на­че корабель морем; або — виливається, наче якесь джерело чи солодкопив-на ріка; або — наче мед, усолоджує і світлорозумно просвіщає; і то розши­рюється, то скорочується і багато мисленого розуміється.

Скільки є родів справ?

Чотири: навчальний, судовий, дорадчий, показовий.

Навчальний рід («научающий») описує способи й прийоми навчання, чо­го також діалектика вчить... навчальний рід промов є метод (спосіб) навчан­ня чи тлумачення простих питань і цілих фраз, чого навчає діалектика.

Рід судовий описує суперечки чи спірні промови двох суперників на суді.

Рід дорадчий («рассуждающий») вчить дбати й радити комусь у справах, а також відмовляти від протилежного, щоб чогось недоброго й недоречного не вийшло.

Рід показовий («показующий») має похвальні справи чи хулу.

Що є збудження? Збудження є показ обставин справи, які збуджують ми­лосердя чи гнів або якесь інше почуття. Збудження виникає від різних ба­жаних місць: від честі, користі, безчестя, шкоди або благі й корисні люди до­магаються милості й любові, безчесних же і огидних за природою, неспра­ведливих і шкідливих люди ненавидять і гребують. Милосердя ж збуджують злидні, бідність, доля, важка не по літах і не відповідна походженню, звер­нення до доброчинностей.

«Про прикрашання слова»

(фрагменти)

Прикрашена промова представляє й показує справи ясно, зрозуміло й со­лодкомовно... створюється на трьох речах: 1) на мовленні граматичному; 2) на фігурах мовлення («воображениях»); 3) на примноженні речі й справ (лат.: ампліфікація).

Граматичне мовлення знаходиться у словах необхідних і цілком узвичає­них, яким слід бути з'єднаними необхідним способом за правилами грамати­ки — за подобою до тих риторів, які говорили латинською мовою гарно, пра­вильно й недокучно. Такими були Теренцій, Цицерон, Цезар, Лівій та інші.

...Фігури мовлення... — щось нове, вигадкою й мистецтвом створений ви­раз у мовленні.

Три роди мовлення («глаголания»):

«смиренний» рід, який не повстає над звичаєм повсякденного мовлення;

«високий» рід,., прикрашений метафорами й порівняннями, розмножений від далеких речей...

«мерний» рід (середній)... у примноженні (ампліфікації) будь-якої промо­ви його не можна обминути... це Овідіуш (Овідій — Г. С), і листи, грамоти і глаголи (промови) Кикеронові (Цицеронові — Г. С).

«Наречение»

(російський оригінал)

Я — риторика добрословного й яснозрящего разума, мной грамматика исполняется и диалектика украшается. Связуясь с этими ученнями, я научаю витийской мудрости й вразумляю, как ясно составлять благие речи.

Мною пространное рассуждение сокращается, скрытое говорится ясно, а ясное или явное может быть сказано сокрыто. От меня многие риторы и ви­тии называются и наставляются к высокому разумению, поскольку каждое разумение (мысль) разделять и разделенное собирать научаю, многоразлич­ное соединяю и в соединении показываю многое разумение (смысл).

Я подаю словесним мужам большую силу в речи и украшаю их светлоре-чием, умудряю притчами и различными предложениями, указываю много­мудрыми рассуждениями на признаки и обстоятельства разбираемого дела, на познание истины и ей противоположного и наилучшее понимание дела.

Оттого многие тщетно пытаются понять мои пределы, поскольку в кос­ных и нерадивых едва вмещаются мои высокие указания, разделения и со­единения.

Києво-Печерський патерик¹

(фрагменти)

«...Факт залишається фактом. Не «Слово о полку Ігоревім», не «Закон і благодать», не «Літопис», а «Патерик» став тим вічно відновлюваним, по­ширюваним, а з початком нашого друкарства — безупинно передруковува­ним твором старого нашого письменства, «золотою книгою» українського письменного люду...²»

¹ Києво-Печерський патерик.— К.: Час, 1991.— С 278.

¹ Грушевський М. Історія української літератури.— Т. 3.— С 113—114.

З післямови «Золота книга українського письменного люду» В. І. Крекотеня¹

«Києво-Печерський патерик» —■ видатний твір письменства Київської Ру­сі і його спадкоємців — давніх письменств братніх східнослов'янських наро­дів. За жанром він належить до макрожанрів, жанрів-циклів, жанрів-ансамб-лів агіографічної літератури (від грецьких слів «агюс» — святий і «графо» — пишу), себто творів, які описують житія святих.

Назва походить від грецького слова «патер» — отець, застосовуваного до подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, які своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства й узвичаєним побутом пізньоан-тичного суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник став популярним народним героєм.

Термін «патерик» утвердився в грецькому словосполученні «патеріка біб-ліа» — «книга отців». Головною темою оповідань, що входили до такої кни­ги, були подвиги уславлених аскетів, а характерними особливостями — від­носна короткість, виразність із причинної послідовності життя героя, іміта­ція враження оповідача від побаченого і почутого — отже, умовно кажучи, новелістичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Легенда — суто христи­янський літературний жанр. Щоправда, в нові часи зміст самого терміна розширюється. Легендами стали називати оповідання фантастичного харак­теру, пов'язані з будь-якими релігійними віруваннями, оповіді про фантас­тично забарвлені народною уявою або просто не підтверджені документаль­но історичні події чи випадки з життя видатних людей.

Цей термін походить від новолатинського legandum — «уривок, призна­чений для читання». Форма ця первісно вживалася для позначення сукуп­ності уривків Святого Письма, «житій» та «страстей» святих, що їх зачиту­вали під час церковної відправи або монастирської трапези.

Згодом термін «легенда» стали використовувати для позначення корот­ких релігійно-дидактичних розповідей, що переказували окремі епізоди чудесних подій, які начебто відбувалися з небожителями або з людьми, тваринами, рослинами та неживими предметами з волі Бога, Богородиці, святих, добрих і лихих демонів чи під впливом магічної дії християнських емблем. ¹ Києво-Печерський патерик.— К.: Час, 1991.— С 274—278.

Слід сказати, що фантастичність подій, про які йшлося в легендах, є об'єктивною, суб'єктивно ж слухачі (читачі) сприймали ці події як реальні, історичні.

«Києво-Печерський патерик» як цільний твір і система легендарних но­вел, в основі яких лежать перекази XI—XII ст., склався на початку XIII ст. Цю систему оформили послання Києво-Печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі й Володимирі на Клязьмі (помер 22 трав­ня 1226 р.), та розповіді києво-печерського ченця Полікарпа, записані у 1223—1233 pp. Всі легенди об'єднані прагненням довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.

«Києво-Печерський патерик» упродовж віків залишається однією із най-популярніших книг давньої літератури східнослов'янських народів.

«Слово 38»

(уривок)

Милостию Божию и пречистыа его матере и помощію святых преподоб­ных отець наших Антоніа и Феодосіа Печерьскых написана бысть сіа книга, глаголемаа Патерикь, в дому пречистыа Богородица, еже есть лавра препо­добных отець наших Антоніа и Феодосіа, у манастыри Печерьском, у бого­спасаемом градв Киев-в, при державі великаго короля Жикгимонте Августе, при благородном князи Феодоре Глъбовичи Пронскомъ, въеводЬ Киевском, при митрополите Киевском и Галицком и всея руси кирЬ Макаріи, пречест-ном архимандрите Печерском кирЪ Иларионъ, поевлением и замислом стар­ца Печерскаго, инока Алексъя Вълынца. А написася в літо 7062, индикту 12, мЬсяца Марта, 2, рукою многагрЬшнаго и хужшаго во человьцЪх дьячка Не-стерца. Где сь буду, отьци свитии, описалъ, а хто будеть по ней говорити, и но Бога ради вседрьжителя и пречистая его матери мене за то не клените, но исправляй своим добрым разумом, а моєму безумию не поноси, бо есми грЬшный, мало умеенъ былъ. А хто будеть клясти, тому судить вседрьжи-тель милостивый Богь и пречистыа его мать, и преподобний Антоніеи Фео­досіє Печерскыи. А мнгЬ грЬшному по (мо)им злым делом и такъ будет му­читися съ душами грЪшными у муках вечных, есть ли не буду туне помило­вать от милостиваго вседрьжителя Бога, господа нашого Исусъ Христа. Но Бога ради исправляйте, а мене грішного не клинъте. А пысалъ дьячок Не-стерец с сокалья мЬский сынъ Лукьяновъ.