Основы стандартизации.

Останнє десятиліття XX ст. в Україні стало періодом становлення нової пострадянської еліти. Головна особливість даного процесу - внутрішня суперечливість. З іншого боку, у надрах еліти до цих пір стабільно відтворюються зразки світогляду і поведінки, які були характерні для радянської номенклатури: прагнення виразити свій корпоративний інтерес, створити собі привілеї тощо. На відтворення попередніх стереотипів, як вважає більшість політологів, впливають традиції, що укорінилися у свідомості українців, спадкоємність об'єктивних проблем і генетична (кадрова) спорідненість з радянською елітою: за соціологічними дослідженнями, на кінець 90-х pp. XX ст. 75% політичної і 61% бізнес-еліти складали вихідці зі старої партійної, радянської, комсомольської і господарської номенклатури або ці люди знаходилися на посадах, що межували з номенклатурними: замісники керівників, начальники відділів. Ще більшою мірою вказана спадкоємність прослідковується на регіональному рівні. Тим самим підтверджується теза макіавеллістської школи елітології про те, що, не дивлячись на докорінну соціальну трансформацію, частина старої еліти переходить у нову еліту. Генетична спорідненість сучасної еліти з радянською є найбільш суттєвою її особливістю. Враховуючи той факт, що у старій ієрархії представники сучасної еліти займали далеко не перші ролі, а, як правило, знаходились у другому і третьому ранзі номенклатури, їх висування в 90-х pp. XX ст. багато хто схильний розглядати як "революцію замісників".

Але не дивлячись на факт тісного взаємозв'язку з радянським правлячим класом, найбільш загальні якісні характеристики зазнали в кінці 90-х pp. XX ст. - на початку третього тисячоліття достатньо суттєвих змін:

• відбулося її значне омолодження (у порівнянні з радянським періодом на сім-десять років). Середній вік представника еліти кінця 90-х pp. XX ст. - сорок п'ять років;
• значно знизилася частка вихідців з нижчих верств суспільства; населення продемонструвало чітко виражене небажання голосувати за робітників і селян, протягом десятиліття частка цих верств в елітарних колах скоротилася приблизно у два з половиною рази;
• збільшилася кількість осіб з вищою освітою: якщо в радянські часи рекрутування відбувалося з кола осіб з вищою технічною освітою, то тепер у пошані юридична і економічна освіта.

Змінилася й сама система рекрутування. У пострадянський період став можливим номенклатурний шлях наверх для субелітних груп. Суттєвою ознакою сучасної української еліти є її структурна неоднорідність. Вона проявляється на рівні ціннісних орієнтацій. Виділяються три основних типи еліти залежно від її ставлення до реформ, що проводяться: ліберальна, неконсервативна і соціалістична. Неоднорідність проявляється також і на рівні одвічних статусних позицій людей, що складають теперішню українську еліту.

Крім вихідців з кіл радянської номенклатури, в ній чітко прослідковуються групи:

• колишніх дисидентів - противників комуністичного режиму;
• представників бізнесу, що зробили кар'єру і становище в період перебудови і після неї;
• колишніх кадрових офіцерів;
• наукової і художньої інтелігенції;
• політиків, вільних від номенклатурного минулого, що заявили про себе як про лідерів нових партій і рухів.

Наслідком неоднорідності є слабкість внутрішніх корпоративних взаємозв'язків між окремими ланками еліти. Регіональна еліта у більшості випадків знаходиться в опозиції до центральної; в межах самої центральної еліти йде постійна боротьба за монопольне панування на політичній арені. Конфліктні взаємовідносини складаються між різними сегментами економічної еліти. Небезпека полягає в тому, що кожна з них намагається використати політичну владу для послаблення конкурентів.

Спеціалісти роблять висновок, що, починаючи з кінця 90-х pp. XX ст. проявилася тенденція до відособлення еліти від суспільства і прагнення до самоізоляції. Крім того, поєднання влади і власності сприяє розквіту різних фірм "апаратного" підприємництва, коли політики, використовуючи переваги свого становища, починають безпосередньо займатися бізнесом.

Таким чином, процес формування нової демократичної еліти в країні далекий до свого завершення, висування на головні політичні долі людей принципово іншої, ніж сучасна, генерацій політиків - справа швидше завтрашнього, а не сьогоднішнього дня.

 

Основы стандартизации.

Стандартизация – это деятельность по установлению норм, правил и характеристик в целях обеспечения:

1. Безопасности продукции, работ и услуг для окружающей среды, жизни, здоровья и имущества.

2. Технической и информационной совместимости, а также взаимозаменяемости продукции.

3. Качества продукции, работ и услуг в соответствии с уровнем развития науки, техники и технологии.

4. Единство измерений.

5. Экономии всех видов ресурсов.

6. Безопасности хозяйственных объектов с учётом риска возникновения ЧС.

7. Обороноспособности и мобилизационной готовности страны.

Новый федеральный закон о стандартизации введён 1993 г., 1996 г., 2002 г. Второй введён от 29 июня 15 года номер 162-фз "о стандартизации в РФ".