Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи

Вчені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу,які, за традицією, називають віками: кам'яний, мідно-бронзовий, залізний.

Кам'яний вік — найдовший період часу в історії людства. Він тривав від появи людини до початку поширення перших металів — міді, бронзи та ін. Палеоліт поділяється на три основні відрізки часу — палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.

Через нерівномірність історичного розвитку початок кам'яного віку, як і окремих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі.Якщо в Африці людина з'явилася понад 2 млн років тому, то в Європі — близько1 млн років тому. Кам'яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н. е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV — середина XVII ст.).

Палеоліт, у свою чергу, поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт складає дві археологічні культури: шельську та ашельську. Середній палеоліт відповідає мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Homohabilis (людина уміла), пітекантроп та синантроп. За мустьєрської епохи з'являється новий тип людини — неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають оріньякська, солютрейська та мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу — кроманьйонець та гримальді.

Шельська культура ( 300 тис. років тому) — виділена й названа в 60-ті pp.XIX ст. за знахідками кам'яних виробів біля м. Шель поблизу Парижа. Пам'ятки шельскої культури поширені на території Африки, Південної Європи; Південної,Південно-Східної та Середньої Азії, Закавказзя. На території України вони були знайдені біля селища Королеве на Закарпатті. Носії шельської культури, застосовуючи примітивні кам'яні рубила та інші знаряддя праці, займалися збиральницт-вом, полюванням, вели кочовий спосіб життя, жили у відкритих поселеннях і вприродних печерах, користувалися вогнем. Суспільною організацією був первісно-общинний лад на стадії «первісного людського стада». Фізичний тип людей цієїкультури — архантропи.

Ашельська культура (близько 400—100 тис. років тому). Назва її походить відоколиці м. Ам'єна (Сент-Ашель) на Півночі Франції. Носії цієї культури жили у пе-черах та інших захищених місцях, займалися мисливством і збиральництвом, на-вчилися користуватися вогнем. Для неї характерні кам'яні двобічнооброблені ручнірубила, сокироподібні знаряддя, масивні відщепи й нуклеуси. Пам'ятки ашельськоїкультури були відкриті в Азербайджані, Вірменії, Грузії й Молдові. В Україні — цеКоролеве й Рокосів на Закарпатті, Житомирська стоянка та Лука-Врубловецька.

Мустьєрська культура (близько 100 (150) — 40 (35) тис. років тому). Назва їїпоходить від печерної стоянки Ле-Мустьє в Північній Франції. Ця культура булапоширена в Європі, Азії та Африці. Для неї характерні гостроконечні скребла, ви-готовлені з каменю. Носії цієї культури — палеонтропи, жили в природних пече-рах, споруджували заслони і примітивні житла в річкових долинах, добували во-гонь. Пам'ятки мустьєрської культури знайдені у Середній Азії (Тешик-Таш), наКавказі, на Волзі (Волгоградська стоянка). На території України вона представленапам'ятками Молодовських стоянок (селище Молодове Сокирянського району Чер-нівецької області), Антонівськими стоянками на Донеччині, а також стоянками Кі-Їк-Коба, Чокурча, Старосіллівська, Шайтан-Коба і Заскальницька у Криму.

Оріньякська культура (близько 20—30 тис. років тому). Назва її походить відстоянки, знайденої у печері Оріньяк у Франції. Культура поширена у південних ра-йонах Західної Європи, куди населення прийшло зі Сходу. Носії цієї культури жили в природних печерах і спеціально споруджених довгочасних житлах, займалися по-люванням і збиральництвом. Для оріньякської культури характерні пластини-ножі,різці, скребки, вістря, проколки. Носіями культури були люди сучасного фізичноготипу, що належали до так званих гримальдійців, що жили на ранньому етапі матріа-рхату. До цієї культури відносяться нижні шари Тельманської стоянки на Дону по-близу Воронежа. В Україні це Радомишльська стоянка на Житомирщині, Пушка-рівська I в околицях села Пушкарів Новгород-Сіверського району Чернігівськоїобласті, Сюрень Бахчисарайського району в Криму.

Солютрейська культура (близько 20—15 тис. років тому). Назва її походитьвід печерної стоянки Солютре у Франції. Серед крем'яних знарядь цієї культуризнайдені наконечники дротиків листоподібної форми, ножі, крем'яні різці, скребки,проколки і вістря, кістяні наконечники, голки, випрямлювачі, твори первісного ми-стецтва. Населення належало до людей сучасного типу — кроманьйонців. Вони по-лювали на мамонтів, північних оленів, диких коней та інших тварин, споруджувалидовгочасні житла. До пам'яток Солютрейської культури відносяться Костьонки І іГагарінська стоянки на Дону, Авдеєво на Сеймі, Бердиж на Сожі, Молодове V наСередньому Дністрі (Україна) та ін.

Мадленська культура (понад 10 тис. років тому) була поширена на територіїІспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини. Носії цієї культури займалися по-люванням, збиральництвом, рибальством. Знаряддя праці виготовлялися з креме-ню, кістки й рогу. За часів існування культури значного розвитку набуло образот-ворче мистецтво: скульптура, представлена фігурками з кістки, каменю та бур-штину, графіка у вигляді зображень на кістках та виробах з них, а також живопис,твори якого становили розписи фарбами на стінах і стелях печер та великих кісткахмамонтів. Люди мадленської культури жили на етапі ранньої матріархальної родо-вої організації. Пам'ятки її на території України становлять Молодове V, Кирилів-ська стоянка у Києві, Добраничівська стоянка у Яготинському районі Київської об-ласті, Межиріцька стоянка у Канівському районі Черкаської області та Мізинськастоянка на Чернігівщині.

 

Епоха мезоліту (10—7 тис. років тому) характеризується появою макролітів імікролітів, з'являються лук і стріли, перші кам'яні сокири. Людина приручила со-баку. Мезоліту в Європі відповідають Азільська й Тарденуазька культури.

Азільська культура (10 тис. років тому). Назва культури походить від печерної стоя-нки Мас-д'Азіль у Південно-Західній Франції. її носії займалися полюванням, риболовс-твом та збиральництвом, почали використовувати лук і стріли, приручили собаку. Поряд із знаряддям, характерним для попереднього часу, використовували дрібні кам'яні виро-би — мікроліти, а також невеликі гарпуни з рогу оленя. На території України до цієїкультури відносять пам'ятки Криму, Придніпров'я та Сіверського Донцю.

Тарденуазька культура (7—4 тис. до н. е.). Назва культури походить від стоя-нок поблизу містечка Фер-ан-Тарденуа в Північній Франції. Для неї характерні мі-кроліти, що застосовувалися як вкладки в кістяних і дерев'яних гарпунах, наконеч-никах списів, стріл, дротиків і ножів. Носії цієї культури полювали на тварин іптахів, застосовуючи лук і стріли, займалися рибальством і збиральництвом. У по-шуку засобів для життя вони часто переселялися з місця на місце. Суспільнийустрій існував у вигляді матріархату, існували невеликі парні сім'ї. Пам'ятки тар-денуазької культури поширені у лісостепових зонах країн Старого світу, особливо уСередземноморському басейні. Вони також відомі на Північному Кавказі, у Закав-каззі, у Криму (Мурзак-Коба, Фатьма-Коба та ін.), Нижньому Придністров'ї (Гре-бенникова стоянка) і Дніпровському Надпоріжжі (Василевські могильники).

Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8—7 тис. до н. е. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис. до н. е. у Європі.

Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства(полювання, рибальство, збиральництво) до відтворюючого (скотарство, землероб-ство). У період часу від 40 до 35 тис. років до н. е. зароджується людина сучасноготипу Homo sapiens. З'являється глиняний посуд, у техніці обробки кам'яних зна-рядь починають застосовуватися нові прийоми — шліфування, розпилювання йсвердління. З'являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселеннярозташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалокбули зазвичай, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен —більш тривалими. Інколи житла будували на палях на воді. В культурах ПередньогоСходу з'явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Хююк в Малій Азії імисливсько-рибальські культури — Кампінійська, Ертебелле в Західній Європі,культура ямково-гребінцевої кераміки у лісовій смузі Східної Європи, зокрема натериторії північно-східної частини Лівобережної України, та ін. Крім того, в Украї-ні відомо кількасот неолітичних стоянок, а також Маріупольський та Деріївськиймогильники.

Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату.Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Ми-стецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамі-кою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.

Мідний вік або енеоліт (5 тис. до н. е.) став періодом виникнення та розвиткуметалургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцюбули примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вониз'явилися на Передньому та Близькому Сході ще у часи неоліту. Початок енеоліту вЄвропі пов'язаний з розвитком гірничо-рудної справи, відливанням металу та ви-робництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами зкаменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні май-стри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканськогопівострова надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливківабо готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв у райони, що не ма-ли власної сировини.

 

Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, роз-вивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уяв-лення. Складнішою стала суспільна організація — виділилася племінна верхівка.Окремі племена, пов'язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадилизначні багатства. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об'єднань. Унаслідок просування частини населення у Пруто-Дністровське межи-річчя тут виникла знаменита трипільська культура, яка згодом поширилася на всютериторію Молдови та Правобережної України. Носії трипільської культури під-тримували тісні зв'язки зі спорідненими племенами Балкан і Подунав'я, постачаю-чи одержаний від них метал племенам середньостогівської культури, неолітичної дніпродонецької культури та ін.

У 4 тис. до н. е., після приручення коня, розпочався процес освоєння скотарсь-кими племенами широкої смуги євразійських степів. У Північному Причорномор'ї,на Півдні і Сході від трипільців, мешкали різні групи населення мідного віку, прощо свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам'яткитипу нижнього шару Михайлівського поселення у Херсонській області. У Криму й прилеглих районах степу розвивалася кеміобинська культура. В середині 3 тис. до н. е. всю євразійську степову смугу займали племена ямної культури та афанась-євської культури. У той же час на території Північного Причорномор'я відчувавсявплив кавказьких культур ранньої пори бронзового віку.

Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи, тобто сплаву міді змиш'яком, оловом, рідше — із свинцем та цинком. Перехід від міді до бронзи обу-мовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Винайденнябронзи й поширення виробів з неї у різних частинах земної кулі відбувалося не од-ночасно: в 4 тис. до н. е. бронза вже була відома на території Ірану, Месопотамії,Малої Азії, в Єгипті, в 3 тис. до н. е. — у Середземномор'ї, Індії, протягом 2 тис. дон. е. — у всій Європі та Азії. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів звиготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію іприскорили процес другого великого поділу праці — відокремлення ремесла відскотарства і землеробства. Поширення виробів з бронзи призвело до розвиткуобміну, що покликало вдосконалення засобів пересування — суден на веслах і з ві-трилами та колісних візків. Виникнення нових знарядь праці сприяло, у свою чергу,подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства. Нагромадженняцінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступовогорозпаду первіснообщинного ладу.

За часів бронзового віку у Месопотамії та Єгипті виникають перші міста і дер-жави, формуються ранньокласові суспільства. На островах Егейського моря та при-леглих територіях Балканського півострова і Малої Азії з'явилася високорозвиненакрито-мікенська (егейська) культура.

На території сучасної України бронзовий вік тривав близько 1 тисячі років. Ос-новним заняттям жителів території степового півдня України, починаючи з XIX ст.до н. е., було орне землеробство. Існувало також місцеве високорозвинена бронзо-ливарне виробництво, яке базувалося на руді з копалин поблизу сучасного Арте-мівська. В кінці 2 — на початку 1 тис. до н. е. на Чорноморському узбережжі жиликіммерійці, які, ймовірно, були носіями культур пізнього періоду бронзового віку.

Залізний вік характеризується розвитком добування заліза та виготовленням ізнього основних знарядь виробництва і зброї. Абсолютна хронологія початку залізно-го віку у різних країнах неоднакова. У зв'язку з тим, що археологічна класифікація нетотожна історичній, він не збігається з якою-небудь однією суспільно-економічноюформацією, оскільки відображає лише певний рівень розвитку продуктивних сил: уМесопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї він розпочався в умовах рабовлас-ницького ладу, в більшості країн Європи, Азії й Африки припадає на той час, колитам існував ще первіснообщинний лад або відбувався процес його розкладу, а в Аме-риці, Австралії й Океанії його початок поклали прибулі європейці.

 

У багатьох племен залізного віку уже відбулося виокремлення ремесла. Із зрос-танням продуктивності праці виникло товарне виробництво безпосередньо для об-міну й розширилася внутрішньоплемінна й міжплемінна торгівля. Замкненість пат-ріархально-родових колективів була порушена, зміцнювалася приватна власність івлада племінної аристократії, поглиблювалося майнове розшарування між членамигромади. Соціальна неоднорідність призводить до внутрішніх і зовнішніх конфлік-тів та воєнних сутичок. Унаслідок цього відбувається виникнення укріплених посе-лень — городищ, що стають центрами ремісничого виробництва та обміну, а най-важливіші з них — політичними центрами. За нових історичних умов утворилисявеликі союзи племен, що відіграли значну роль у формуванні народностей. На те-риторії багатьох країн у цей час відбувався остаточний розклад первісного ладу,формувалося класове суспільство й держава.

Культура на ранніх етапах розвитку як історичний тип розвивалася в умовахпервіснообщинного ладу, який охоплює період часу близько 2 млн років тому до6—4 тис. до н. е. Первіснообщинний лад був першою в історії людства суспільно-економічною формацією, що ґрунтувалася на колективній власності окремих об-щин на засоби виробництва при зрівняльному розподілі продукції. Історія первіс-ного суспільства поділяється на два періоди: дикість і варварство.

Дикість, якій у сучасній археологічній періодизації відповідають палеоліт і ме-золіт, характеризується поступовим виділенням людини з тваринного світу, при-власненням готових продуктів природи, створенням перших найпростіших знарядьпраці, добуванням вогню. Вона починається з появою людини і закінчується вини-кненням гончарства. У цей період виникає перша форма суспільно-економічнихвідносин — «первісне людське стадо», що мешкає на певній території і являє со-бою невелику групу людей без професійних та соціальних відмінностей.

Варварство починається з виникненням гончарства і закінчується виготовленнямлуку і стріл, зародженням писемності. Основним осередком суспільства тих часів буврід, що об'єднував групу людей — кровних родичів, тому другою формою суспіль-но-економічних відносин був родовий лад. Кілька родів становили плем'я.

Період родового ладу пройшов через два етапи розвитку — матріархат і патрі-архат. Матріархат, або материнська родова община, — це форма суспільного уст-рою, яка характеризується переважним становищем жінки у суспільстві. Осеред-ком материнського суспільства була материнська сім'я — велика група близькихродичів по жіночій лінії. З цих сімей, які водночас становили і господарські оди-ниці, складався материнський рід, на чолі якого стояла старша жінка старшої у роді сім'ї. Шлюбні стосунки в межах свого роду заборонялися, тому рід бувзв'язаний шлюбними відносинами з іншим родом, що називалося дуальною орга-нізацією. Згодом дуальна організація переросла у фратріальну, за якої кожне плем'я ділилося на дві половини — фратрії, що складали декілька родів. Шлюбнівідносини між фратріями були заборонені. Спочатку, коли чоловік і жінка жили усвоєму роді, існував груповий шлюб, де чоловіки однієї групи могли вступати ушлюбні стосунки з усіма жінками іншої шлюбної групи. З подальшим розвитком материнського роду дислокальний шлюб, коли чоловіки та їхні дружини прожи-вали у своїх споріднених групах, змінився на матрилокальний, коли чоловік пере-ходив до родової громади дружини.

Патріархат, або батьківська родова община, знаменував собою останній періодісторії первіснообщинного ладу і поклав початок класовому суспільству. Патріар-хат існував в часи мідного та бронзового віку, раннього періоду залізного віку. Вінприйшов на зміну матріархату і передував класовому суспільству.

Перехід до патріархату відбувся у результаті значного розвитку продуктивнихсил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства й ремесла, особливообробки металів, створив умови для економічного життя кількісно менших, ніж ро-дова община, колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнськійлінії змінився батьківським, матрилокальний шлюб — патрилокальним. Дружинатепер переходила жити у родину чоловіка. Материнський рід змінив батьківський,його основним економічним осередком стала патріархальна сім'я, тобто сімейнагромада або родинний колектив нащадків одного батька, що ґрунтувався на спіль-ному виробництві та споживанні. У патріархальній сім'ї з'явилися зародки приват-ної власності. Патріархальній сім'ї, що відома в історії як давньоримська familia,південнослов'янська задруга, російське печище або українське дворище, прийшлана зміну індивідуальна або мала сім'я.

Основою виробничих відносин первіснообщинного ладу була суспільна влас-ність на засоби виробництва у нерозвинутому вигляді, колективний труд, що базу-вався не на поділі праці, а на об'єднанні колективних зусиль усієї громади у здобу-ванні засобів для життя. Головна мета первіснообщинного виробництва полягала не в задоволенні потреб окремих членів общини, а в забезпеченні умов існування всіх.

Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючо-го типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство,до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що при-звело до першого суспільного поділу праці — виділення пастуших племен. Це взначній мірі підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для ви-робництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільнимподілом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню за-собів праці та підвищенню її продуктивності. Нові засоби праці, мотика й плуг, бу-ли розраховані не на колективне, а на індивідуальне використання. З розвитком ін-дивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватнегосподарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що всту-пає в новий етап свого розвитку.

Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.

Кіммерійці – перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела, щоправда не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків.

Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота.

Загадковими та незбагненними видавалися мешканці причорноморських степів грецьким авторам.

Гомер, зокрема, називав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких одвіку «хмарами й млою вповита».

Справжніми рисами сповнені ассирійські та вавилонські свідчення про кіммерійців, позаяк народам Близького Сходу довелося пережити їхню навалу.

Скіфи: розселення та заняття

У причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство.

Так само мали вони досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю.

Як і кіммерійці, були іраномовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій швидко стали одним народом.

Позаяк скіфи були кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани.

Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного.

Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. У глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, що їх називають катакомбами.

Небіжчика клали туди, вбраного в найошатніший одяг, котрий він мав за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю, поряд ставили посуд із наїдками та напоями.

Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні, раби.

Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою.

Бідніших скіфів ховали без значних почестей у звичайних ямах.

Скіфів вважають винахідниками складного далекобійного лука, стрілу з якого вправний воїн міг відправити на відстань понад 500 м. Саме такими луками користувалися кочові народи Євразії впродовж 1-го тис. до н. е.

У 3 ст. до н. е. скіфів у причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів.

Як вони називали самі себе, науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни.

Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем».

Варто пам’ятати, що поряд із етнонімом «сармати» античні автори вживали й інші; це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо.

Життя і побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість.

Це свідчення, до того ж, недвозначно вказує на участь сарматів у тогочасних європейських подіях.

Як активна військова сила вони були залучені, зокрема, до війн проти Риму. Не гребували нападати їхні племена й на менш заможних мешканців Лісостепу: від 1 ст. до н. е. в похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я – полонених і перетворених на рабів.

Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена готів і навала нових кочовиків – тюркомовних гунів.

5.Язичництво: питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі

Язичництво — первісна релігія східних слов'ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків. Єдиним найвищим богом "богом громовиком», був Перун. Уособленням неба взагалі був Сварог. Інші вищі боги вважалися його синами — Сварожичами: сонце і вогонь — Дажбог і Хоре, Велес — «скотій бог». У волинян найвищим богом вважався ще Святовит — Триглав. Імена цих богів дійшли до нас із фольклору — народних казок і пісень, сутність яких зводиться до боротьби світлих сил природи з темними: родючості з неродючістю (безплідністю), літа із зимою, життя зі смертю. Східні слов'яни (русини) уявляли собі весь кругообіг пір року як безперервну боротьбу й чергування перемог світлих і темних сил природи. Висхідним пунктом цього кругообігу є новий рік — народження нового сонця (Ярила); відзначали також початок весни й літнє сонцестояння (Купала). Із цими уявленнями тісно пов'язані уявлення про потойбічне життя й культ предків. Вважалося, що душі померлих перебувають у країні, де знаходиться сонце. В цю країну померлого потрібно споряджати, що й виявлялося в належному обряді поховання. Якщо ж належного обряду не здійснено, душа небіжчика нібито приречена на вічне поневіряння (напр., душі дівчатутоплениць — русалки, мавки). Щоб полегшити померлому шлях до країни вічного спочину, вдавалися до обряду спалення: вогонь очищав душу, відокремлював її від тіла. Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогнища, сім'ї й роду (Род, Чур, Діддомовик).

У слов'ян не було вироблено чітких форм культу, не було громадських кумирів, храмів, жерців. Жертви родовим і небесним богам приносили старійшини родових громад. Лише під впливом варягів почали споруджувати або зображати ідолів. Князь Володимир уперше поставив у Києві над Дніпром ідоли Перуна, Хора й Дажбога. Є згадки, що Володимир побудував і перший храм, у якому приносили жертви богам.

Із запровадженням християнства язичницький культ на Русі занепадає, хоч християнство ще тривалий час не могло витіснити залишки язичницьких вірувань. Деякі язичницькі обряди були об'єднані з християнськими святами (свято Різдва Христового з Колядою. Воскресіння з Великоднем та ін.).