Громадівський рух.

Громадівський рух набрав загальнодержавного звучання у зв'язку із захистом попечителя Київського учбового округу Миколи Пирогова. Він всіляко підтримував культурно-освітні починання громадівців, ратував за свободу в школі, пресі, виступав проти національних і соціальних обмежень у науці й освіті, прагнув покласти край свавіллю в школі. У запроваджених ним у гімназіях «Правилах» обмежувалися тілесні покарання гімназистів. Надалі вони могли застосовуватися лише за рішеннями педрад, прийнятими таємним голосуванням. Проти Пирогова розгорнулася ціла кампанія з боку місцевих реакціонерів і ретроградів. У квітні 1861 р. з ініціативи генерал-губернатора Васильчикова Міністерство освіти відправило Пирогова у відставку «по розстроєному здоров'ю». Київ влаштував Пирогову два прощальні бенкети, на яких у запальних промовах говорилося про його прогресивну громадську й наукову роботу. Одну з них виголосив студент університету Михайло Драгоманов. Громадівці виступали на захист Пирогова від нападок Миколи Добролюбова, який звинувачував відставного попечителя в тому, що той залишив принцип тілесних покарань у школі. Проти Добролюбова зі статтями виступили кияни М. Розенгейм, Є. Судовщиков, М. Драгоманов. Вражений діями київських громадівців, Олександр Герцен у своєму «Колоколі» писав: «Раби (тільки чому раби?) Києва, що не мовчать, захистили Росію, вони вчинили історичну подію...»

Поширення й активізація культурно-просвітницького руху українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів і урядових кіл. Справа ускладнювалася діяльністю революційних демократів, зокрема об'єднаних в організацію «Земля і воля». Характер і спрямування їхньої діяльності переносились і на громади. Восени 1861 р. київська поліція заарештувала керівника революційно-демократичної групи викладача історії та географії Київської військової школи Євгена Моссаковського. За поширення «Колокола», «Полярной звезды», інших заборонених видань та пропаганду революції в Росії його було вислано до Харкова. У червні 1862 р. поліція схопила за написання та поширення серед солдатів Житомирського полку в Києві відозви не брати участі у придушенні селянських заворушень підполковника Андрія Красовського. Слідчі органи встановили, що він займався революційною пропагандою також в інших містах і селах та належав до організації «Земля і воля». За таку революційну діяльність суд засудив Красовського до смертної кари, заміненої пізніше 12-ма роками каторги. Поліція дізналася про спроби «Землі і волі» встановити тісніші зв'язки з громадівським рухом в Україні і вона перейшла в рішучий наступ проти нього. При цьому поліція мала серйозну підтримку місцевих реакціонерів, які масово звинувачували громадівців в антиурядовій діяльності. В 1862 р. були заарештовані й покарані активні члени кількох громад, у тому числі й Павло Чубинський, закрито недільні школи, припинено діяльність «Основи». Громадівський рух опинився на межі існування.

Щоб спростувати звинувачення реакції в революційній діяльності, громадівці мусили в листопаді 1862 р. опублікувати в пресі «Отзыв из Киева». Його підписав 21 чоловік, у тому числі Антонович, Житецький, Володимир Синьогуб. Автори листа відмежовувалися від революційного руху й революційних прокламацій, зокрема брошури «Молодая Россия», схвалювали реформу 1861 р. і відповідні урядові дії, заявляли про лояльність до панівного режиму. Незважаючи на такі запевнення, утиски й переслідування громад не припинялися. Пожвавились нападки реакційного чиновництва й духовенства. Вони, зокрема, заявляли, що в Україні з «праху» Шевченка з'явилася група революціонерів, яка намагається взяти в свої руки народну освіту і нав'язати школам «підбурливі граматики і підручники».

Шкільний чиновник з Ніжина Іван Кульжинський у листі київському генерал-губернаторові від березня 1863 р. звинувачував громадівців у спробах запровадити в школах українські підручники й просив зупинити «цю сепаратистську тенденцію ворогів Росії». Подібних листів владні структури одержували чимало. Багато їх друкував рупор реакційних сил «Вестник Юго-Западной и Западной России». Особливо посипалися доноси на громадівців під час і після польського повстання 1863 р. Вони звинувачувались у підриві основ імперії, а їхній рух тлумачився як польська інтрига, спрямована на знекровлення «матінки Росії». Одночасно почався психоз великоросійського шовінізму, його розгул на окраїнах імперії. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив горезвісний циркуляр, яким заборонив видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, писалося, що «ніякої української мови не було, немає і бути не може». Дозволялося писати «українським наріччям» тільки художні твори. Репресії посилилися, прокотилась нова хвиля арештів і висилки громадівців, було закрито «Черниговский листок», фактично розгромлено чернігівську і полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половині 60-х років припинився. Закінчився перший етап руху громадівців.