Капіталістична індустріалізація на українських землях у дру­гій половині XIX ст.

Капіталістичні перетворення в сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами - прусським і американським. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі зникають не одразу - їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по-революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в сільському господарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у південних губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем, їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як правило, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних причин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українського села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.

Завдяки поєднанню землеробського хисту, сумлінної праці, ініціативності, підприємливості з використанням найманої праці односельців, близько 15-20 % селян вдалося збільшити розміри наділів і завести деякий реманент та худобу. У групі заможного селянства в 90-х роках XIX ст. на один двір припадало майже 22 десятини землі, кілька коней, овець, одна-дві корови та незначна сільськогосподарська техніка. Господар разом зі своєю, як правило багатодітною, родиною обробляв землю, збирав врожай. Проте в напружені дні, особливо під час весняно-посівних робіт і зокрема в жнива, селянська сім'я не встигала власними силами вчасно впоратися з комплексом сільськогосподарських робіт і наймала бідніших селян на допомогу.

Середня група селян була трохи більшою і в 90-х роках XIX ст. становила 25-30% сільського населення. Середнякові належало 7-10 десятин землі. Цього вистачало на те, щоб прогодувати свою родину. В його господарстві були пара коней, кілька голів великої рогатої худоби, свині, кури тощо. Примітивний реманент, в основному виготовлений власними руками, був основним знаряддям праці, оскільки сільськогосподарської техніки у середняка майже не було. На відміну від селянина-заможника, середняк не користувався найманою працею, а сам працював у своєму господарстві за допомогою всієї родини.

Найчисленнішою групою виявилися селяни-бідняки, які у 90-х роках XIX ст. становили близько половини селянства України. Це були в основному малоземельні селяни, на один двір яких припадало близько чотирьох десятин землі. Поряд з ними існували і безземельні селяни, які наймалися до поміщиків, а також на сезонні роботи до селян-заможників. Причини виникнення і наявності цієї категорії селян різні: нещастя в сім'ї - втрата годувальника, хвороба, природні лиха, недбале господарювання і досить часто лінощі та пияцтво, що призводило родину до катастрофи.

З позицій сьогодення слід відзначити, що вітчизняна історіографія спотворювала причини поділу селянства на групи, погляди на їх місце та роль у суспільстві. Так, виникнення бідняків як соціальної категорії вона тлумачила відсутністю у них землі, але не розкривала причини продажу та передачі в оренду цими селянами своїх наділів. Водночас появу заможних селян пояснювала тим, що вони експлуатували чужу працю і на цьому збагачувались. Соціальні корені розшарування селянства, і особливо появу безземельних селян, слід вбачати у ставленні їх до праці на землі, вміння господарювати. Інша справа з малоземельними селянами, котрі через матеріальні труднощі мали менші наділи, ніж середняки і заможні. Проте більшість малоземельних селян не продавала і не здавала в оренду свої наділи, а навпаки, прагнула розширити їх.

Для успішного розвитку господарства необхідно було створити нову кредитну систему і запровадити тверду валюту. Характерною рисою банківської системи, що існувала до 1861 р., було те, що держава тримала в своїх руках монополію на використання грошових нагромаджень. Це не могло відповідати новим методам господарювання, які мали формуватися в пореформений час. У зв'язку з цим було вирішено одночасно із скасуванням кріпаччини ліквідувати і стару банківську систему.

У 1860 р. замість Дворянського банку було утворено Державний банк, який не тільки проводив кредитні операції, а й виконував інші важливі економічні функції. Одночасно з Міністерством фінансів Державний банк регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи. Його контори були і в Україні, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, інших містах. Після заснування у 1882 р. Селянського поземельного банку і відновлення у 1885 р. Дворянського банку, їх відділення були створені і в деяких містах України. У 60-х роках і на початку 90-х років у Російській імперії, в тому числі в Україні, виникли міські (громадські банки) - Харківський, Сумський, Миколаївський та інші, а також утворилися товариства взаємного кредиту. В Києві і Херсоні почали функціонувати філії російських акціонерних комерційних банків, де зосереджувалися значні кошти.

Для зміцнення кредиту, розміщення позики та залучення іноземних капіталів була необхідна стійка валюта. Перехід до стійкої валюти вимагав значного золотого запасу, який міг бути створений за умов ліквідації пасивності зовнішньоторгового балансу. З цією метою царський уряд скорочував імпорт фабрично-заводських товарів і одночасно збільшував експорт сільськогосподарської продукції.

Іншим джерелом формування золотого запасу була так звана бездефіцитність бюджету, що досягалась шляхом підвищення податків і доходів від вино-горілчаної монополії.

Завдяки цим заходам була підготовлена грошова реформа 1897 року, основою якої стало золото. Встановлювався вільний обмін кредитних білетів на золоті монети. Як наслідок, з проведенням грошової реформи була введена тверда валюта, що сприяло обмеженню в обігу грошової маси.

Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчилася, але його пережитки ще довгі роки були реаліями господарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і викупних платежів поміщикам і уряду.

Промисловий переворот і його вплив на національну структуру суспільства в Україні

Розклад натурального господарства у пореформений період створював ринок збуту для капіталістичного виробництва. Вже в другій половині 60-х років починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості. В основних галузях народного господарства починають переважати парові машини і різноманітна техніка - механічні станки, обладнання, механізми, перш за все в обробній промисловості.

Однією з найрозвинутіших галузей української промисловості стає цукроваріння. Його питома вага у всеросійському виробництві цукру в 1852-1885 рр. досягла 87,8%. Україна стала основним постачальником цукру для всієї імперії. Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному на базі великих вотчинних мануфактур шляхом заміни ручної техніки в усіх основних операціях системою машин, а примусової праці кріпосних селян - працею вільнонайманих робітників.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного будівництва, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70-80-х років сприяло розширенню внутрішнього ринку для фабричної промисловості; розвиткові нових галузей - рейкопрокатного виробництва, транспортного машинобудування.

Селянська реформа сприяла появі дешевої робочої сили, що спричинило до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до країни іноземні капітали, до того ж царизм поширював різні форми державної підтримки й на закордонних підприємців. Іноземний капітал брав участь у розвиткові великої машинної індустрії шляхом скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Своєрідністю економічного розвитку України у після реформенний період був двобічний розвиток капіталізму - вшир і вглиб - за умов здійснення так званої "внутрішньої колонізації", швидкого зростання населення степової смуги за рахунок еміграції, викликаної розвитком великої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства. Характерним для перших пореформених десятиліть було існування поряд з великими фабриками, заводами, копальнями дрібних закладів і мануфактур, зокрема у харчовій та обробній промисловості.

З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів - пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався селянами, що розорилися, ремісникам, кустарями. Велика кількість вільнонайманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї, представники інших національностей.

Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та національного гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він становив 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату, охорони праці практично не існувало. Хоча Австрійська

Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність в школах, державних установах та судах, у дійсності ж панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині - румунські бояри, в Закарпатті - угорські феодали та капіталісти.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Сільським господарством тут займалося 94% населення. Більша частина ріллі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, католицькій та уніатській церкві. Поміщикам належало понад 40% усіх земель.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів. В цілому господарств, які мали наділи до 5 га., в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині - 85%, в Закарпатті - 83%. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробітки та інші пережитки кріпосництва.

Виключно тяжке економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Малоземельні та безземельні селяни і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн.