Переяславський договір 1654 р.

Перебіг війни з Польщею, незважаючи на значні успіхи і перемоги українського війська, усе більше переконував Б. Хмельницького і старшину в тому, що самим їм не звільнитися від польського панування. Тому Б. Хмельницький активно шукав сильних союзників. У 1650-1651 pp. йшли переговори про можливий перехід «під руку» турецького султана. Останній навіть оголосив, що Хмельницький є його васалом, але цей проект не здійснився, оскільки турки активно в справи війни не втручалися, «дозволяючи» це робити татарам, які були союзником ненадійним. Тому Б. Хмельницький вирішив обрати «менше зло», звертаючись з проханням про допомогу до Москви.
1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями взяти під государеву руку». 31 грудня 1653 р. Москва оголосила війну Польщі, а московські посли при були до Переяслава.
8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). Учасниками ради були близько 300 осіб.
Б. Хмельницький запропонував, щоб вони обрали собі одного государя з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля або московського царя, тобто його пропозиція не була безальтернативною. Охарактеризувавши кожного, Б. Хмельницький висловився за московського царя, зазначивши, що він однієї віри з українцями. Учасники ради підтримали думку Хмельницького.
Проте після цього виник конфлікт між царськими послами і козацькою старшиною. Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає.

Присяга населення України, яке знаходилось під владою Б. Хмельницького, відбувалася в січні-лютому 1654 р. у 177 містах і містечках. Всього у книгах присяги записано 127338 чол. У цілому народ віднісся до присяги схвально. Але відмовилися від присяги Уманський та Брацлавський полки, найвидатніші на той час полковники Іван Богун та Іван Сірко, київський митрополит Косів. При «агітації» за присягу не обходилося без залякувань чи, навпаки, обіцянок усіляких благ (грошей, сукна) з боку московських представників. Тих, хто відмовлявся складати присягу, погрожували вислати за «зборівську лінію», тобто на землі, що були під контролем Польщі.
Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Статтями Богдана Хмельницького або Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Це був договір між Україною і Московським царством. Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі. Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава — зі своїм главою (гетьманом), своїм політичним устроєм та територією. Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами. Гетьман міг вступати у між народні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя. Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським. Таким чином, суверенітет Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах.
Таким чином, Переяславський договір:
1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;
2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;
3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;
4) суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював позиції України в боротьбі з Польщею, зміцню вав вплив Москви у цьому регіоні.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запо­рожское».

33 Війна з Польщею 1654-1656 рр. Загострення українсько-російських відносин у 1656-1657 рр.

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних ме­жах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністра­тивної організації були власні збройні сили,, військо України.

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх во­єнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєс­тровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель України, Білорусії, Росії. Щоправда, незабаром спільні виступи захлинулися внаслідок взаємної недовіри і відсутності координації. Вина за це лежить на Росії, яка намагалась обер­нути ситуації, що складалися, собі на користь.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України по­ложення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні спра­ви — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціаль­них органів управління Україною. Відносини Росії та України регу­лював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зо­бов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисель­ністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито ви­падково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Ки­єві посіли князі Куракін і Волконський. Втім це трапилося не без відома Б. Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Поль­щею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана велел госу­дарь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу по-ляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та Украї­ни проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам догово­ру 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові,. У 1654— 1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І. Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хме­льницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських зе­мель. Але Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта).

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.

Про переговори, що мають відбутися, Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені — її уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козаць­ку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не від­ступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного пере­мир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політи­ку України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з інши­ми державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вва­жав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, Б. Хмельницький у цей час домагається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина, 16-річного Юрія, не­зважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління. В науці існує думка, що Б. Хмельницький прагнув до передачі гетьманства за спадком, щоб зрівнятися з передачею влади монарха за спадком у Москві, і хотів, щоб патріарх Никон благословив рішення ради в Чигирині.

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призу­пинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негатив­но відбилося на розбудові української національної державно-пра­вової системи.