Брестський мир та німецько-австрійська окупація України

Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянській Росії. 27 січня 1918 р. українська делегація на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Договір передбачав розділ Галичини на польську й українську частини й об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край Австрійської імперії. Німеччина і Австро-Угорщина, як союзники УНР, повинні були надати військову допомогу Україні в звільненні від більшовиків. Уряд УНР брав на себе зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, близько 3 мли пудів м'яса, багато картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу "союзники" обіцяли поставити до України сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні товари. Українська делегація наполягала на негайній відправці до України двох українських дивізій ("Сірожупаної" та "Синьожупанної"), сформованих у Німеччині з українських військовополонених, а також полку УСС.

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради. Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше - німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з'ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов'язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини.

У цих умовах, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу у військових силах, німці діяли швидко і рішуче. 29 квітня 1918 р., коли Центральна Рада прийняла конституцію УНР та обрала президентом М.С. Грушевського, німецькі солдати увірвалися до залу засідань і розігнали депутатів. Центральна Рада припинила своє існування. Того ж дня відбувся Всеукраїнський з'їзд землевласників, на якому були присутні 6432 делегати від усіх областей України. З'їзд вирішив затвердити монархічну форму правління у вигляді гетьманату. Гетьманом України був обраний крупний поміщик, генерал Павло Скоропадський, нащадок лівобережного гетьмана України.

63, Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких окупаційних військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Ф. Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (відомий український історик). Але велику частину адміністративного гетьманського апарату склали досвідчені колишні царські чиновники, переважно росіяни за національністю. Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва. Основою внутрішньої державної політики проголошувався священний принцип недоторканості приватної власності. Відповідно соціальною опорою гетьманської влади ставали великі землевласники, промисловці та банкіри. Зрозуміло, подібне положення не викликало захоплення у більшості населення України - селян і робітників.

Повернення поміщиків до своїх маєтків і жорстокі німецькі реквізиції продовольства викликали масові селянські повстання, які активно підтримувалися пропагандою і зброєю з Радянської Росії. У Київській губернії були сформовані партизанські Таращанський і Богунський полки, які налічували в цілому до 20 тис. бійців, і вели боротьбу як з гетьманськими військами, так і з німецькими окупантами. На Катеринославщині антигетьманське повстання очолив анархіст Нестор Махно. Восени 1918 р. його загони захопили Гуляйполе й Олександрівськ, перетворившись на значну військову силу. У період гетьманату була введена нова українська грошова одиниця - гривня, створена низка національних українських банків, відновлена значна частина залізничного полотна і мостів. Посилилася виробнича дисципліна на підприємствах, але при цьому був ліквідований 8-годинний робочий день, що викликало додаткове незадоволення робітників. Влітку 1918 р. на церковному соборі у Києві була створена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Липківським.

Але найбільших успіхів гетьманський уряд досяг в області освіти і культури. Те, про що мріяли покоління українських інтелігентів, було здійснене протягом декількох місяців. Було відкрито більше 150 українських гімназій, підготовлено видання мільйонів підручників українською мовою, яка вводилася як обов'язкова в переважній більшості шкіл. Проте, не дивлячись на ряд безперечних успіхів, гетьман Скоропадський мав в Україні численних противників, насамперед серед колишніх прихильників Центральної Ради і представників соціалістичних партій. Крім того, як вже мовилося, гетьман не викликав симпатій з боку переважної більшості селян і робітників. У перших числах листопада 1918 р. в Німеччині та Австро-Угорщині сталися антимонархічні революції, що автоматично призвело в недалекому майбутньому до виведення військ цих країн із території України та Росії.

14 листопада лідери української антигетьманської опозиції сформували повстанський уряд - "Директорію", який відкрито закликав народ до повстання проти гетьмана. До 60 тис. озброєних бунтівників скупчилися в районі Білої Церкви, що стала своєрідним штабом опозиції. 18 листопада біля станції Мотовилівка (у 30 км. від Києва) сталося зіткнення сил Директорії із залишками гетьманської армії, що закінчилося повною поразкою прихильників Скоропадського. 21 листопада частини Директорії оточили Київ, взявши місто в облогу. 14 грудня, у результаті угоди з Директорією, німецькі війська безперешкодно покинули столицю України, назавжди вивезли з собою гетьмана Скоропадського. Того ж дня озброєні загони Директорії тріумфально ввійшли до міста, а 19 грудня до Києва прибув новий уряд, що проголосив відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став В. Вінніченко, військовим міністром - С. Петлюра.

64, Утвердившись у Києві і відновивши УНР, Директорія на чолі з В. Вінніченко зайнялася державним будівництвом. Відмінною рисою політики Директорії була її націоналістична і соціалістична спрямованість. Перш за все, новий український уряд опублікував ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії, а також оголосило про звільнення всіх чиновників, призначених за часів гетьманату. При цьому була втрачена підтримка капіталу і більшості фахівців. Влада на місцях переходила до трудових рад робітників, селян і трудової інтелігенції. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес (парламент) із 528 депутатів. При цьому селяни отримували у конгресі 377 місць, робітники - 118, інтелігенція - 33 місця. Перша сесія конгресу відбулася в Києві 23 - 28 січня 1919 р. Конгрес затвердив "Акт злуки" (з'єднання) УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) і передав законодавчу і виконавчу владу Директорії, після чого "тимчасово" саморозпустився.

Директорія відновила дію всіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передачу поміщицьких земель селянам без викупу. При цьому поміщикам була обіцяна компенсація. Правда, в умовах війни реалізувати цей закон на практиці не було ніякої можливості.

В області зовнішньої політики Директорія встановила дипломатичні стосунки з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом та рядом інших держав. Проте, з тими країнами, від яких залежала доля України, - Росія, держави Антанти, Польща - стосунки не склалися. Так, наприкінці грудня 1918 р. Директорія запропонувала РРФСР переговори про мир, але у відповідь одержала відмову і повне невизнання. Країни Антанти робили ставку на російський "білий" рух, і також не поспішали з визнанням нового українського уряду, який на їхню думку був надто соціалістичним. Польща активно прагнула до розширення своєї території за рахунок західноукраїнських земель.

65, Настав 1919 р. - один із найкривавіших років у новітній історії України та в історії громадянської війни. Шість ворогуючих армій почали боротьбу на території України: армія УНР, радянська або червона, білогвардійська, польська, частини країн Антанти і анархістська Н Махно. Крім того, в Україні діяли десятки великих (отаманів Григор'єва, Ангела, Зеленого, Тютюнника та інших) і сотні дрібних банд та озброєних загонів. Тільки Київ протягом 1919 р. п'ять разів переходив із рук у руки. Практично перервався зв'язок із зовнішнім світом, запустіли голодуючі міста, села наглухо замкнулися в самообороні. Південь країни майже повністю контролювався бандами отамана Григор'єва (до 15 тис. чоловік) і "батька" Махна (до 50 тис. бійців). В Одесі, Миколаєві, Херсоні і Севастополі висадилися війська Антанти, головним чином, французи. Але, найбільш масштабними на території України були дії "червоної" та "білої" армій.

3 січня 1919 р. частини Червоної армії знов захопили Харків. Через три дні тут було оголошено про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) на чолі з X. Раковським, столицею УРСР стало місто Харків. Наступ більшовиків прийняв лавиноподібний характер: 12 січня вони зайняли Чернігів, 19 січня - Полтаву, 27 січня - Катеринослав, а 5 лютого вступили до Києва. Директорія втекла до Вінниці. У лютому 1919 р. В. Вінніченко подав у відставку та емігрував до Відня, залишив країну і М. Грушевський. Лідером Директорії став С. Петлюра, війська якого (близько 15 тис. солдатів) до весни насилу утримували незначну територію з центром у Кам'янці-Подільському. Спроба укласти військовий союз із Махном повністю провалилася, а незабаром "батько" разом із отаманом Григор'євим перейшов на бік "червоних", що дозволило більшовикам узяти під контроль південь України і змусити французів покинути чорноморські порти. Велика частина території України опинилася під владою більшовиків.

Проголосивши утворення УРСР, більшовики розпочали "радянізацію" України. Насамперед був створений жорстокий карально-репресивний орган - ВЧК на чолі з латишем М. Лацисом. Масові репресії перетворилися на повсякденну норму нового режиму. Перш за все, жертвами червоного терору стали колишні поміщики, капіталісти, офіцери, члени небільшовицьких партій і повстанських загонів. Проте терор розповсюджувався набагато ширше: на безпартійну інтелігенцію, священників, колишніх чиновників, службовців і взагалі всіх незгодних з ідеями нової влади. Загальна кількість людей, які постраждали від червоного терору в Україні в 1919 р., не піддається навіть приблизній оцінці.

66. 30 серпня 1919 р. більшовики під тиском армії генерала Денікіна без бою залишили Київ, і того ж дня до міста вступили частини Галицької армії, що знаходилася поблизу. Директорія сподівалася з тріумфом повернутися до своєї столиці, проте до міста тут же ввійшов передовий загін білих. Денікін, виступаючи під гаслом "За єдину і неподільну Росію", вважав Директорію таким же ворогом, як і більшовиків. Ні про які переговори й угоди між білогвардійцями і Директорією не могло бути і мови. Частини української армії спішно покинули Київ і почали відходити на захід.

До кінця літа 1919 р. денікінці зайняли майже всю Україну. Зрозуміло, до їх планів не входило збереження незалежної української національної держави. Прагнучи до реставрації великої Росії, Деникін розглядав Україну як її невід'ємну частину.

Н. Махно. У цей час особливо прославилася "Повстанська армія" Н. Махна. У вересні 1919 р. між армією УНР і махновцями було підписано угоду про спільні дії проти денікінців. УНР передала загонам Махна значну кількість зброї і боєприпасів, а також прийняла до своїх лазаретів близько 3 тис. хворих і поранених махновців. Це дозволило армії Махна протягом одного тижня пройти 350 верст і захопити Кривий Ріг, Нікополь та Олександрівськ. Жодна армія періоду громадянської війни не знала такої мобільності. У жовтні 1919 р. Махно контролював значні території на півдні України з містами Бердянськ, Каховка, Апостолово, Синельниково та іншими. 29 жовтня махновці вибили білих з Єкатеринослава та утримували місто більше місяця. Білогвардійці були вимушені кинути свої кращі частини на боротьбу з махновцями - армійський корпус генерала Слащова та кінний корпус генерала Шкуро. Таким чином, армія Н. Махна зробила значний внесок до розгрому білогвардійських військ генерала Денікіна.

Повернення до України "червоних";. У середині жовтня почався контрнаступ червоних. їх ударною силою були дивізія Латиських стрільців, бригада Червоного козацтва В. Примакова і кінний корпус С. Будьонного, перетвореного незабаром на 1-у кінну армію. 12 грудня червоні вибили денікінців з Харкова, а 16 грудня вступили до Києва. На початку лютого 1920 р. більшовики зайняли Миколаїв, Херсон і Одесу. Білогвардійці покинули територію України. їм вдалося утриматися тільки в Криму, де влаштувалася армія генерала Врангеля.

Проте ці події ніяк не поліпшили положення самих українців. Залишки армії УНР займали невеликий плацдарм у районі річки Збруч, а Галицька армія в листопаді 1919 р., перетворившись у результаті епідемії тифу на суцільний лазарет, перейшла під командування білих. Незабаром ця армія взагалі припинила своє існування. У цей же час Є. Петрушевич емігрував до Відня, передавши свої повноваження С. Петлюрі, який із залишками своїх військ, незабаром перебрався до Польщі.

Перебуваючи у Варшаві, Петлюра провів переговори із польським урядом. Результатом цих переговорів стала угода про те, що кордон між Польщею й УНР має проходити по колишньому австро-російському кордоні. Східні Галичина та Волинь відходили до Польщі. 21 квітня 1920 р. Варшава офіційно підтвердила своє визнання УНР, а 24 квітня була підписана військова конвенція, що передбачала спільну боротьбу польської та української армій проти більшовиків.

67, У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.

10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї. Поляки, що продовжували вважати Галичину невід'ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста - поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця

1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ.

Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім - із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання "Акту злуки" між УНР і ЗУНР, який декларував об'єднання двох українських держав. У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччині^ на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР.

Об'єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку

1919 р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР.

68. Вже наступного дня після підписання військової конвенції, 25 квітня 1920 р., об'єднані війська Польщі (60 тис. чоловік) і УНР (15 тис. чоловік) почали наступ на радянську територію України. Незабаром радянський фронт був прорваний, і більшовики відступили у напрямі Києва й Одеси. 6 травня війська союзників вступили до Києва. Незабаром вони форсували Дніпро, але були зупинені червоними на лінії Вишгород - Бровари - Бориспіль. На українських землях, звільнених від більшовиків, встановлювався польський окупаційний режим, що не викликало ніяких симпатій населення. Дія адміністрації УНР була вкрай обмеженою.

14 травня почався радянський контрнаступ. 7 червня 1-ша кінна армія Будьонного прорвала оборону польських військ і через два дні зайняла Житомир і Бердичів. 12 червня частини польської й української армій залишили Київ. Переслідуючи противника, радянські війська на початку липня вступили на територію Західної України. Більшовики були тут уперше, але почали відразу ж встановлювати у західних областях радянську владу. У другій половині липня Червона армія вступила на територію Польщі, і почала наступ у напрямі Варшави. Радянське керівництво, що мріяло про "світову революцію", вважало, що захоплення Польщі дасть можливість експортувати революцію до Німеччини і далі до Західної Європи.

Проте поява російських військ під Варшавою викликала незвичайний патріотичний підйом серед поляків, які десятками тисяч добровільно вступали до національної армії. Значну військово-технічну допомогу Польщі надали європейські країни. 27 серпня польські війська завдали раптового флангового удару по Червоній армії з району Любліна. Варшавське угрупування радянських військ було практично розгромлене, почався загальний відступ більшовиків. Незабаром польські частини вийшли на берег Збруча і стабілізували фронт по лінії Коростень - Житомир - Бердичів. У жовтні у результаті польсько-радянських переговорів було встановлене перемир'я. Це означало розрив Польщі з УНР. Залишки українських військ на польській території були інтерновані.

18 березня 1921 р. в Ризі відбулося підписання мирного договору між Польщею і РРФСР. Польща визнавала існування Радянської України, але отримувала Волинь, Східну Галичину і Західне Полісся. На цьому радянсько-польська війна завершилася, а разом із нею завершилася й історія незалежної УНР.

69. 1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика здіаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

70. Нова економічна політика(НЕП) - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Суть НЕПу полягала у використані ринкових відносин і різних форм власності. Головним заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі. Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- ліквідація безплатних послуг;

- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.

3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.

Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.

Результат. Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.

Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.

71. Згідно Конституції 1919 р. Україна вважалася формально незалежною державою. Проте суверенітет країни зводився до мінімуму. В Україні здійснювався суворий контроль московського центру, що забезпечувався трьома силами, - РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією і карателями ЧК.

У грудні 1920 р. між РРФСР і УРСР був підписаний Союзний робітничо-селянський договір, згідно якому республіки вступали до військово-економічного союзу. Створювалися об'єднані комісаріати військових і військово-морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, транспорту, пошти і телеграфів, що перебували в прямому підпорядкуванні РНК РРФСР. Подібні договори були за-ключені Радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Це було вирішальним кроком до створення єдиної централізованої держави більшовиків.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР прийняв Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і затвердив Союзний договір. У договорі вказувалося, що "незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних умовах вступають до державного союзу і деякі свої повноваження передають органам центральної влади". Під контроль союзного уряду потрапляли: зовнішня торгівля, армія і флот, зовнішня політика, фінанси, транспорт і зв'язок. У сфері республіканських органів влади залишалися внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство і соціальне забезпечення. З метою гарантії "добровільності" союзу, кожна республіка мала право виходу з нього, що було зафіксоване в Конституції 1924 р. Оскільки вихід республіки з союзу міг бути здійснений тільки за згодою комуністичної партії, подібна ситуація практично виключалася. Суверенні права республік перетворювалися на фікцію, а СРСР - у фактично унітарну, централізовану державу "диктатури пролетаріату", підмінену диктатурою більшовицького центру. Столицею нової держави стала Москва.

Проти подібного договору спробував виступити глава РНК України X. Раковський, який швидко зрозумів, що чим більші повноваження отримає український уряд, тим більше особистої влади він матиме. Незабаром цей "захисник українського суверенітету" поплатився за свою позицію. На початку 1923 р. X. Раковський був знятий з поста голови уряду УРСР і згодом розстріляний. Новим главою РНК України був призначений "непохитний" більшовик Чубарь.

Україна стала другою (після Росії) за чисельністю населення і економічним потенціалом союзною республікою. її територія дорівнювала 450 тис. кв. км., населення досягало 28 млн чоловік, з яких

22 млн були українцями, а 6 млн доводилося на росіян, євреїв, поляків і представників інших народів. Столицею Радянської України було проголошено місто Харків.

72. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) вніс зміни до національної політики більшовиків. Було вирішено зміцнити вплив партії серед корінного населення союзних республік. Нова національна політика передбачала широке залучення місцевих кадрів до республіканських партійного і державного апаратів. В Україні ця політика отримала назву "українізація". Існує версія, що цілком має право на життя, що ця політика була широкомасштабною провокацією, спрямованою на виявлення і подальше знищення національно свідомих елементів серед населення радянських республік.

У 1922 р. в Україні з 55 тис. комуністів 54 % складали росіяни,

23 % - українці і 14 % - євреї. У державному апараті республіки кількість українців не перевищувала 35 %. Більшовики вважали за необхідне надати партії та уряду більш національний характер. Крім того, широке залучення українців на керівні посади повинне було продемонструвати західним українцям, що Радянська Україна цілком може задовольнити їх національні інтереси. Українізація проводилася за декількома головними напрямами: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апараті; широке розповсюдження української мови; заохочення розвитку української культури і науки.

У результаті виконаної роботи частина українців у КП(б)У зросла до 60 %. Деякі з українських комуністів отримали високі партійні та державні посади. Особливо вражаючих результатів українізація досягла в області освіти. До 1929 р. в Україні діяло 80 % шкіл, 60 % технікумів, 30 % інститутів з українською мовою навчання. У республіці виходило 426 газет, із них українською мовою - 373. До України повернувся з еміграції видатний історик і громадський діяч М. Грушевський, який очолив історико-філософське відділення АН УРСР.

Незабаром підійшов час перших п'ятирічок, індустріалізації та колективізації, а разом із ними і час нової хвилі масового терору. На початку 1930-х рр. політика українізації була поступово згорнута.

Індустріаліза́ція в СРСР — комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років[]. Проголошена як партійний курс XIV з'їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.) — шляхом продрозкладки.[1] Особливістю радянської індустріалізації був пріоритетний розвиток важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу[]. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін.. Цілі індустріалізації в СРСР

Основними цілями індустріалізації в СРСР проголошувалися:

· забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

· ліквідація техніко-е