країнська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1] Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.[2]
Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.
Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.
Основні напрямки політичної програми УЦР
• Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев’яти українських губерній та етнічних земель.
• Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв’язання питання про автономію України в складі Російської республіки.
• Співпраця з Тимчасовим урядом.
• Надання національним меншинам рівних політичних прав.
Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.
Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.
1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради».
На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу.
19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з’їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.
Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу (рис. 4, с. 746).
Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з’їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько 3 тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.
