Перекладна та оригінальна література Київської Русі. Літописання. Бібліотеки.

Перекладна література. До цієї літератури відносились переклади Біблії та візантійських історичних хронік. На Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та Георгія Си-нкела. Це були збірники повчальних та цікавих оповідань на історичні теми. Повісті. Цей жанр був досить поширеним на Русі. Особливо популярними були: повість "Александрія", що розповідає про життя і подвиги Олександра Македонського, переклади повісті про Варлама і Йосафа, повість про Іудейську війну, повість про "Девгені-єве діяння", якій характерний билинно-богатирський дух. Оригінальна література:Окрім різножанрової перекладної літератури, у Київській Русі була власна оригінальна література, що сформувалася і розвивалась на місцевому, національному грунті Житія. Це життєписи святих мучеників, до яких безпосередньо приєднувались і життєписи князів, які стали жертвами кривавих усобиць. Житія становили частину богослужебної літератури. У Київську Русь житія переходять через посередництво південних слов'ян. Перекладалися з грецької мови основні збірники житій - Четы, Мінеї, Патерики. У XI - початку XII ст. укладалися оригінальні житія перших східно-словянських святих - "Житія Бориса і Гліба", "Житіє Антонія Печерського", "Житіє Феодосія Печерсь-кого. Проповіді. Тексти проповідей вважаються церковною публіцистикою, вони мали повчальний, дидактичний характер, виходили за межі суто релігійної тематики і мали моральне, політичне і філософське значення.Прикладом такої проповіді, тобто сакральної дії й одночасно літературного, богословсько-філософського тексту стало знамените "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Тема " закон і благодать" була введена ще Василем Великим, за нею стояло усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, а також між старим і новим Заповітом. "Слово про закон і благодать" проголошено близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич, Кирило Туровський (XII ст.). До сакральної літератури належали требники (для приватного богослужіння), служебники (для суспільного богослужіння) і часослови. Основою богослужіння були службові псалтирі. Оригінальна літературна творчість XI-XIII ст. представлена рядом літературних творів, кожен з яких є справжнім шедевром. "Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням першої пол. XII ст., а й сам створив унікальний літописно-автобіографічний твір, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період з 1066 до 1117 рр Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Пам'яткою поч. XIII ст. є "Києво-Печерський патерик", що являє собою збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, зокрема місця на якому він заснований, також підкреслено його важливе значення, як осередку давньої культури До церковної літератури належить "Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба" Нестора Печерського. У ньому розповідається про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученичеською покорою, і тим самим, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування. Переписування й переклади книг, поставлені Ярославом Мудрим на рівень важливої державної справи, дуже скоро привели до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, правильніше книгосховища, про яке згадує літопис під 1037 р. Організація бібліотеки при Софійському соборі — важлива культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг. У книгосховищі зберігалися, головним чином, літургійні книжки, необхідні при відкритті нових єпископій та побудові храмів. У бібліотеці, безумовно, були й книжки для світського читання, подібні до згаданих Ізборників 1073 та 1076 pp.; тут також зберігалися різні державні документи: договори, князівські грамоти тощо.Крім книгосховища при Софійському соборі, дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря. Серед цих книг були також написані іноземними мовами. Про це свідчить повідомлення «Києво-Печерського патерика» про ченця Микиту, який читав латинські, грецькі та давньоєврейські книжки. Незабаром з'явилися бібліотеки і в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоруських містах.

12. Зародження і розвиток освіти Київської Русі. Природничі та математичні знання. Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи. Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику. З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було. Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи. Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося перепису­вання книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою. Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер. У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення. Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні. Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.). Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства. Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи. За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

13.Взаємозв’язок усної народної творчості Київської Русі з розвитком музичної творчості. Билини. Музичне мистецтво східних слів " янь доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.
У усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісня, похоронні Плачі і голосіння, їхні найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.
Плин години зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Микитович, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про які зустрічаються у " Слові про полку Ігоревім ", Іпатїївському літописі та ін.
Носіями народного мистецтва були блазні. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, святий, урочистих подій; нерідко їхні запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих " веселих молодців ", як їхні називали в тих часи.
Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи із середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили под музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиню Ольгу, Яка под годину свого перебування у Константинополі 945 р. був вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме із того години орган поширюється на Русі.
На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, святий у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.
Багатство й різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.
Струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, сурми, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця..
Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. Там, зокрема, зображено музик, котрі грають на духових та струнно-щипкових інструментах.
У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.
Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов " янського " знам " я " — знак). Основою знаменного розспіву стали " гласи " — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був суто вокальний, без супроводу. Його краса й самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.
У Київській Русі із " явилися центри навчання співи. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами і вчителями співи. Важливу роль у формуванні і поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співи слід назвати деместика та піснетворця Стефана.
Багата і різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу. Билини — це героїчний епос Київської Русі, який виник у княжу добу — в період зламу світогляду древніх русичів. Це відображено в їх змісті: співіснування у них двох світоглядних систем — міфологічної та християнської, що не протиставляються, а взаємопереплетені у цих текстах, можуть означати, що і в дохристиянський період русичі мали епічну традицію, уламки якої дійшли до наших днів. Тільки з розумінням цих двох світоглядних концепцій можна пояснити природу билин, деякі їх складові компоненти, елементи поетики. Сама міфологія як вихідний пункт розвитку фольклору (у тому числі й епосу, і лірики, і драми) внаслідок тривалого розвитку відбилася у билинах. Ще у 19 столітті деякі дослідники наголошували на тому, що, наприклад, Ілля Муромець багато в чому уособлює риси бога-громовика, Микула Селянинович зберіг риси божественного Орача, князь Володимир — бога Сонця, але при цьому очевидному зв´язку епічні герої не ототожнювалися з міфологічними персонажами, а лише пунктирно повторювали їх.