Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Мосіюк Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР. Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор "Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського[3].
7.Діяльність культурно-національних осередків у Києві, Львові, Острозі в 16 – 1 половині 17 ст. На тлі політики Речі Посполитої в Україні наростав рух супроти полонізації і чужинських впливів, насамперед католицизму. Особливо відзначилась у цій царині діяльність князя Костянтина Острозького, що був володимиро-волинським старостою, волинським маршалком, київським воєводою і сенатором, послідовно захищав політичні, економічні, культурні та релігійні права українців, мав зв'язки з українським козацтвом, але не підтримав повстання під проводом К. Косинсько-го та С. Наливайка. К. Острозький заснував школи на Волині, метою яких була підготовка православного духовенства. У своїй резиденції в Острозі у 1576-1580 рр. він створив вищу школу - Академію, в якій історичні знання були компонентом філософії, богослов'я, риторики, а історичні тексти вивчалися церковнослов'янською, грецькою та латинською мовами. її ректор Г. Смотрицький, викладачі Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, К. Лукаріс та інші значне місце у своїй науковій і педагогічній діяльності приділяли руській історії, історії християнства та православ'я. До викладання в академії залучалися зарубіжні, насамперед грецькі та польські вчені і богорлови. Вона прийняла західні зразки університетської освіти. Зі стін Острозької академії вийшов ряд учених, релігійних, політичних і культурних діячів, зокрема гетьман П. Сагайдачний. Багато з них влилися у діяльність братств та братських шкіл, книгозбірень - бібліотек.
Яскравим проявом українського руху проти польсько-католицької експансії стала діяльність братств - релігійних та культурно-просвітницьких організацій благодійницького спрямування. Одне з найдавніших українських братств виникло у Львові (1453), а згодом вони діяли у Луцьку, Острозі, Перемишлі, Галичі, Тернополі, Рогатині, Володимирі, Києві та інших містах. Шляхтянка Г. Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу, ректором якої став Іов Борецький, що переїхав зі Львова. Велику допомогу школі надавав гетьман Петро Сагайдачний як прихильник національно-освітнього руху. У ній, як і інших братських школах, вивчали філософію, риторику, які спирались на історичні знання, кла-сичні мови, античні джерела, твори Арістотеля, Овідія, Лукіяна та ін. Частина української молоді не обмежувалась місцевими школами. Діти з шляхетських родин і козацької старшини виїжджали на навчання до університетів Кракова, Праги, Падуї, Віттенберга, Галле, Парижа, що ставало одним з каналів засвоєння історичних знань європейських країн.Із подвижницькою діяльністю Костянтина Острозького пов'язана ще одна важлива сторінка в історії історичної дум-ки, а саме заснування у 1578 р. в Острозі друкарні. Тиражування книг друкарським способом стало другим за значенням після зародження писемності кроком на піляху продукування і розповсюдження історичних знань. У 1581 р. І. Федоров (Федорович) надрукував у Острозі «Хронологію» А. Рамші та Біблію1 староукраїнською мовою, названу Острозькою. Повне видання Біблії відкривалося передмовою К. Острозького та віршами Г. Смотрицького. Ще до Острога з участю І. Федорова у Львові, а також у с. Дермані (нині Рівненська обл.) світ побачили «Апостол» і найстаріший у Східній Європі друкований підручник «Буквар». Вагомий внесок у розвиток друкарства, у розмноження церковної літератури і шкільних підручників зробило Ставропігійське братство у Львові (1589). Статус ставропігії (безпосередня залежність від патріаршої влади) мали Києво-Печерська лавра, Київське богоявленське братство, Манявський скит, а згодом і Межигірський монастир. На рубежі ХУІ-ХУІІ ст. друкарні створюються у Заблудові, Стрятині, Рогатині, Крилосі, а в 1616 р. - у Києво-Печерській лаврі, яку придбав архімандрит Єлисей Плетенецький. За 15 років у лаврській друкарні було видано 40 книг, деякі з них мали понад тисячу сторінок. Першою з них став «Часослов» -підручник для братської школи з передмовою Захарія Копис-тинецького. Коли митрополитом став Петро Могила, почалося друкування книг латинською і польською мовами, зокрема «Ра1;егікоп» - «Печерський Патерик» (1635).
