Розвиток історичної науки в західноукраїнських землях (XIX – поч. XX ст.).

Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. На зміну домінуванню місцевої тематики історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем, пов'яза­них з княжою і козацько-гетьманською добою. З огляду на це заслуговує уваги подвижницька діяльність Олександра Барвінського (1846-1926), який після консультацій з В. Анто­новичем розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від най­давніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій по­чаток від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-Волинська держава. О. Барвінський виокремлював внесок ук­раїнського народу у розвиток Польської і Литовської держав. Він гостро критикував прояви русофільства і став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійця­ми, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Як й інші га­лицькі народовці, він підтримував ідею перетворення Галичи­ни в потужний осередок загальноукраїнського національного Руху.Народовці, на противагу москвофілам, продовжували роз­вивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київ­ською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Діяльність гро­мад у Галичині, на Буковині та Закарпатті сприяла вивченню окремішності та самобутності історії українського народу, йо­го національно-культурної цілісності. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти» (1868), Літературно-наукового товариства імені Тараса Шев­ченка (1873), створеного з участю наддніпрянських громад­ських діячів та меценатів. У 1892 р. воно було трансформоване у Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збиран­ня і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ» публікували численні дискурси з української історії.Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, вихованець Львівського та Віденського університетів, доктор філософії, перший голова НТШ, упорядник першого то­му Записок НТШ. Він автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби («Історичний причинок до нашої марти-рології і лицарської слави» (1880), «Облога міста Львова в році 1772» (1883), «Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739» (1885)), циклу дискурсів з історії опришківського руху на Прикарпатті («Опришки»), збирач джерельних ма­теріалів про О. Довбуша. Він плідно працював над створенням шкільного підручника з історії України, але завершити цю ро­боту не вдалося.Потужний вплив на розвиток української історичної думки справляли діяльність і творчість Івана Франка (1856-1916) - видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча, вихованця Львівського, Чернівецького та Віденського університетів, доктора філософії, почесного докто­ра Харківського університету. Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та пози­тивістські.Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії (1890), у своїх політичних поглядах він ево-люціонізував від народовства до українського самостіиництва (рецензія на книгу Ю. Бачинського «ІЛсгаіпа іггесіепіа», стат­тя «Поза межами можливого»). Вершиною ідейно-філософ­ських поглядів мислителя, його політичним кредо стала поема «Мойсей» (1905). Він залишив винятково цінну і багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень. Праці «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії Ук-раїни-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», «Нарис історії українсько-руської літера­тури до 1890 р.» та інші охоплюють широкий діапазон проблем української та європейської історії. Найбільше уваги приділе­но в них історії України.

Національно-державне відродження українського народу в 1917 – 1920 pp. тa його вплив на формування державницького напрямку історіографії (В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко, О. Терлецький та ін.).

Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика, члена НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського консерватизму. Закінчивши гімназію в Києві, вчився у Ягеллонському (Краків) та Женевському універси­тетах, а після повернення в Україну зосередився на науковій роботі. Вже в перших працях «Данило Братковський», «Гене­рал артилерії Великого князівства Литовського», «Шляхта на Україні» (1909) історик дослідив місце провідної верстви, зок­рема шляхти і козацтва в історії української державності, обґрунтував її роль у боротьбі за відновлення української держави.В 1910-1912 р. В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», які об'єднані спільною назвою «2 сігіеу^ ІЛсгаіпу». У цих пра­цях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєдна­ну спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.Доба Хмельниччини в очах В. Липинського - це період козаць­ко-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланова­ного Москвою процесу поглинання України після Переяслав­ської ради. Возвеличуючи особу Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності, історик наголошував, що ідея власної держави виникла у гетьмана вже з перших днів Визвольної війни і наростала в процесі утвердження козацько­го правління. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала чітке розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю та­ка влада мала б бути надпартійною, тобто загальнонаціональ­ною. Важливо наголосити, що учений однозначно обстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до тра­дицій козацько-гетьманської державності України. Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Сте­пана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика, дійсного члена НТШ, громадського і політичного діяча, випускника Львівського університету, вихованця істо­ричної школи М. Грушевського. Досліджуючи історію Ук­раїни від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919) навіть найпростіші форми державності розглядаються як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.На відміну від М. Грушевського, С. Томашівський дещо по-іншому трактував поняття «українська земля». Твердячи, що це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотиз­му чільну роль у творенні української нації. Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик, вихованець Варшавського, Петербурзького і Київського університетів, громадсько-політичний і державний діяч, член Української Центральної Ради, Міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. Революцію він зустрічав як уже сформований історик, джерелознавець, видавець, член НТШ. Д. Дорошенко, виходячи з конкретної ситуації, зумовленої відновленням національної держави, адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Ко­ротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював не­обхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісно­го підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко нале­жав до піонерів створення наукових навчальних посібників.