Економіка України на шляхах екстенсивного розвитку. “Епоха застою”. Економічна криза: причини і наслідки (1965 –85 рр.).

Період «Застою» — ретроспективна назва одного з останніх періодів існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970 - середина 1980-х років). Поняття «період застою» з'явилося та було введене в політичний лексикон лідером КПРС та головою держави - М. С. Горбачовим у другій половині 1980-х років. Власна (офіційна на той час) назва цього періоду радянською пропагандою - «розвинений соціалізм». В цей період в радянському суспільстві складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР. Звичайно застій пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис. Саме поняття «період застою» з’явилось лише після 1985 року, в період «Перебудови».

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС обрали Леоніда Брежнєва. Під час його керівництва у державному правлінні ще більше посилилась роль партапарату. Відповідно до Конституції СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи", що означало компартійну монополію на владу в країні. "Ера" Л. Брежнєва стала періодом застою, остаточного загнивання командно-адміністративної системи сталінського зразка. Хрущовські реформи були скасовані. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи), яка не виправдала себе, змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову підпорядковувалася більшість підприємств. Освіта, наука, культура і медицина фінансувались за залишковим принципом. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління обмежили повноваження республіки та її керівництва. Всупереч деклараціям про захист української мови і культури проводилася ліквідація українських шкіл, відбувалася цілеспрямована русифікація України. Національно-визвольний рух активізувався у 2-й пол. 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. Однією з форм захисту демократії, духовних цінностей та національної культури українського народу став рух дисидентів (В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В.Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Дисиденти критикували тоталітарні порядки, вимагали повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Ці люди боролися з режимом шляхом організації масових заходів, написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн, видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок, акцій солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи. У 1970-1972 рр. у Львові почав виходити журнал "Український вісник", заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особистості та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про акції протесту. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ висуванця Л. Брежнєва – В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972 р. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчук та голова КДБ України В. Федорчук. У 1976 р. в Києві було створено громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську групу (УГГ), що стала першою організованою структурою в українському національно-визвольному русі. Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав-учасниць Гельсінкського процесу, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок з відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів.З 1979 р. органи КДБ розгорнули проти УГГ справжню війну. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: "дармоїдство", "опір міліції", "хуліганство", "спроба зґвалтування", "виготовлення, зберігання і збут наркотиків". Такими методами владі на початку 1980-х рр. вдалося фактично припинити діяльність Групи і ув’язнити більшість її членів. В Україні існувало також і релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики. Формально ліквідована Українська греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону Церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який прибув до Ватикану в 1963 р. після багаторічного сибірського заслання. Незважаючи на постійні репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини не припинявся, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, радянський режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

Два десятиліття «застою» залишаються в історіографії найбільш загадковим історичним періодом. Кожний громадянин України старшого і середнього віку чудово пам'ятає події цього періоду, оскільки з ними пов'язана його власна біографія. Проте історичних досліджень, в яких висвітлювалися б основні аспекти цього періоду, науковці ще не мають. Здавалися б, на роль такої праці могли б претендувати останні два томи фундаментальної «Истории Украинской ССР» (відп. редактор А Лихолат), які були опубліковані в першій половині 80-х років Однак всі недоліки радянської історіографії найбільше позначалися на періоді сучасної історії. Ці два томи, присвячені повоєнному періоду, мають тавро брежнєвсько-сусловського офіційного примітивізму, поглибленого провінційною несміливістю. На Заході сучасна історія України залишалася на периферії інтересів того зовсім невеликого кола вчених, які мали бажання і здатність відділити УРСР від Радянського Союзу. В основному це були вчені з української діаспори. Серед праць, виданих на Заході, привертає увагу книга «Україна в 70-х роках», підготовлена до видання Р. Потічним (Оуквіль, 1975). Це були матеріали наукової конференції, що відбулася у жовтні 1974 р. і привернула увагу вчених, які займалися проблемами політичної історії А. Білінського, Б. Левицького, І. Майстренка, Я. Пеленського, К. Фармера та ін. Учасники конференції аналізували події початку 70-х років переважно під кутом зору національно-визвольної боротьби Б. Левицький видав англійською мовою монографію «Політика і суспільство в Радянській Україні 1953—1980» (Едмонтон, 1984). Побудована на друкованих джерелах, ця книга являла собою огляд головних подій політичної історії за чверть століття після смерті Сталіна Основна увага приділялася проблемі П. Шелеста, який залишався для західних дослідників досить загадковою фігурою. У сучасній Україні з'явилося тільки дві наукові праці, в яких зроблено спробу дати комплексний аналіз двох десятиліть «застою». Одна з них належить перу В. Барана — «Україна після Сталіна Нарис історії 1953—1985 рр.» (Львів, 1992) У короткому, але насиченому нарисі подана оригінальна авторська трактовка багатьох подій постхрущовської доби. Автор рівну увагу приділив політичним подіям, економічному життю, культурним проблемам і визвольній боротьбі. Хоча з моменту написання цієї праці пройшло майже десятиліття, оцінки не втратили точності й гостроти. У монографії В. Барана і В. Даниленка «Україна в умовах системної кризи (1946—1980 рр.), яка входить до серійного видання «Україна крізь віки» і вийшла в світ у 1999 р., досліджуваному періоду присвячена третина обсягу Автори поставили на перший план події політичного і культурного життя. Немало місця приділено й економічним проблемам, хоч висновки авторів тут важко назвати переконливими. Позначається те, що наші економісти досі не проаналізували особливостей господарського розвитку (точніше — стагнації) України в часи «застою». Найбільш дослідженою проблемою доби «застою» залишається національно-визвольний рух в усіх його аспектах.На першому місці, безумовно, стоїть праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Вона була подана автором в грудні 1965 р. у формі рукопису першому секретарю ЦК Компартії України П. Шелесту і голові Ради Міністрів України В. Щербицькому. Автор зосередив увагу на надзвичайно болючій проблемі русифікації, яка тоді особливо хвилювала українську інтелігенцію Пікантність ситуації полягала в тому, що П. Шелест і Л. Брежнєв розходилися між собою у питанні про застосування української мови в різних сферах суспільного життя. З 1968 р. книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?»вийшла у багатьох країнах і стала візитною карткою українського дисидентського руху. У доповіді, проголошеній на з'їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у вересні 1981 р., І. Лисяк-Рудницький поставив цю книгу в центрі свого аналізу і назвав її «першим видатним програмним документом українського дисидентства». В Україні книга була видана автором тільки в 1998 р. Тисячосторінковий фоліант О. Зінкевича «Українська Гельсінкська група (1978—1982)» з'явився в Торонто (Канада) у 1983 р. Автор зібрав у цій книзі всі доступні йому документи і матеріали УГГ. Тому ця публікація є важливим джерелом з історії правозахисного руху. Перша у вітчизняній історіографії монографія про дисидентський рух була підготовлена в Інституті історії України НАН України. Це — книга Ю. Курносова «Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст)». Вона видана безпосередньо в Інституті у невеликій кількості примірників в 1994 р. Автор будував свою розповідь здебільшого на газетно-журнальних публікаціях, які з'явилися на переломі 80—90-х років у величезній кількості, а також на публікаціях діаспори. Значення цієї книги — в науковій систематизації проблеми, до якої сумлінний дослідник підійшов з усією відповідальністю. Через рік співробітник цього самого Інституту Г. Касьянов опублікував монографію «Незгодні українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років» (К, 1995). Вона справила велике враження на широку громадськість завдяки методу, обраному автором основу дослідження становлять бесіди з героями книги Наукова добросовісність, цілковита політична відстороненість і доброзичливість — відмітні риси книги. У 1998 р. з'явилася величезна за обсягом (720 с.) монографія А. Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні середина 1950-х — початок 1990-х рр.». Книга має довідкове значення, але її аналітичний рівень низький Книги Т. Батенка «Нариси з історії українського руху опору кінця 50-х — початку 90-х рр» (Л, 1999) утричі поступається за обсягом, але дає значно ширший погляд на проблему. Львівський вчений Ю. Зайцев багато років плідно працює над проблемами дисидентського руху. У посібнику для вчителів «Сторінки історії України XX століття» (К, 1992) була опублікована його перша стаття, слідом за нею з'явилися десятки інших. Однак досліднику не вдалося досі опублікувати книгу, в якій би підсумовувалися основні результати праці. На закінчення треба згадати про одне мемуарне джерело, яке має значення для характеристики періоду «застою». Це — книга П. Шелеста «Да не судимы будете Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС» (М, 1995) Означення посади автора в заголовку книги має, безумовно, рекламний характер Одночасно це свідчить про те, що прізвище автора давно вже забуте в Москві, де книга видавалася. В Україні П. Шелеста пам'ятають і пам'ятатимуть у найближчому майбутньому, доки проблема русифікації залишатиметься актуальною. Однак користуватися мемуарами П. Шелеста треба обережно. Вони є типовим зразком суб'єктивної мемуарної літератури.