Тоталітаризм 1930-х років. “Розстріляне відродження” – трагічна доля української інтелігенції.На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої. Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства. Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю. Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі С Єфремов, врешті привела його до загибелі. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
53. Українське питання напередодні і на початку Другої світової війни. (Пакт Молотова – Ріббентропа, Україна в загарбницьких планах Німеччини). Напередодні Другої світової війни українська етнічна територія належала чотирьом державам: більша, східна її частина під назвою УРСР перебувала у складі СРСР: Східна Галичина, Західна Волинь. Закерзоння (Лемківшина. Підляшшя, Холмщина)-у складі Польщі; Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Північна Бессарабія та Південна Бессарабія-у складі Румунії. Всі чотири держави мали різний соціально-економічний устрій, що було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей. Німецькі імперіалісти вбачали в Україні вигідний плацдарм для проведення агресивної східно азіатської політики: загарбана Україна відкривала найкоротший шлях із Європи в Індію.
Уряди Англії та Франції для відведення від себе загрози агресії та спрямування її на схід, з метою зштовхування нацизму з більшовизмом, 29-30 вересня 1938 р. пішли на так звану Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословаччина в цей період стала центром політичних подій, а питання про подальшу долю Закарпаття - однією з головних складових цієї проблеми. На перший план політичних інтриг висувається Закарпаття, а виконавцем планів Гітлера стає Угорщина. 2 листопада 1938 р. на основі рішень так званого Віденського арбітражу міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегово, відторгнувши їх від Чехословаччини. Водночас уряд Чехословаччини офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. Столицею Карпатської України стало м. Хуст. Для захисту державної незалежності було створено збройні сили Карпатської України - "Карпатську січ". 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із восьми статей, де законодавчо були закріплено синьо-жовтий прапор, герб із зображенням тризуба, національний гімн "Ще не вмерла Україна". Українську мову було проголошено державною. Увечері 15 березня 1939 р. угорці активізували свої наступальні дії. Цього ж дня фашистська Німеччина захопила Чехію. Через три дні Угорщина окупувала Карпатську Україну. Словаччина стає самостійною державою під протекторатом фашистської Німеччини. У березні 1939 р. у Москві відбулись переговори між представниками СРСР, Англії і Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини. Знаючи про ці переговори, Гітлер вирішив за будь-яку ціну запобігти зближенню СРСР із західними державами. Він декларував СРСР значні територіальні поступки, в тому числі і за рахунок українських етнічних земель. Радянському Союзу були передані: Прибалтика, Бессарабія, Східна Польща та частина українських етнічних земель. 23 серпня 1939 р. до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп. В той же день було підписано радянсько-німецький договір про ненапад ("пакт Ріббентропа-Молотова"). До договору додавався таємний протокол про поділ сфер впливу у Східній Європі. В радянській сфері впливу перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалось, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частин и Варшавського воєводств. 1 вересня 1939 р., Німеччина напала на Польщу, чим розпочала Другу світову війну. Ця подія докорінно змінила політичні відносини в Європі. 17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і увійшла на територію південно-східної Польщі - Західної України. Офіційно було заявлено, що радянські війська мають запобігти фашистській окупації, допомогти братам українцям і білорусам. 28 вересня 1939 р. І. фон Ріббентроп вдруге прибув до Москви. Між Німеччиною і СРСР були підписані "Договір про дружбу і державний кордон" і два таємні протоколи до нього, що закріпили територіальний розподіл Польщі. Останні події створили сприятливі умови для об'єднання народу Західної та Східної України. Верховна Рада CPCP 1 листопада 1939 p. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. 2 серпня 1940 р. сьома сесія Верховної Ради СРСР включила заселені переважно українцями Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР. Суттю суспільно-економічних перетворень у західних областях України була радянізація. В цілому зміни, що там відбулися, мали суперечливий характер.
|