Українська держава в добу Директорії. С. Петлюра.

9 листопада 1918 р. Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався — німецькі війська поспіхом покидали Україну.

На той час дуже популярним став Петлюра. Український національний Союз обирає його членом Директорії УНР, і він відбуває до Білої Церкви — готувати повстання проти П. Скоропадського.

Директорію очолив В. Винниченко. Керівництво збройними силами доручили С. Петлюрі, який став головним отаманом військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до збройного повстання.

14 грудня 1918 р. війська УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами назавжди покинув Україну. Почалися будні державотворення. Рішенням Директорії, куди, крім Винниченка і Петлюри, увійшли маловідомі політики Швець, Макаренко і Андрієвський, Український національний союз ліквідовувався. Про відновлення Центральної Ради ніхто не хотів слухати, їй не могли пробачити запрошення в Україну німецьких військ. Але й Директорія була неспроможною вести державний корабель. Вирішили скликати народне представництво — Трудовий конгрес. На конгресі були представленні майже всі регіони — від Карпат до Чорного моря. Тим часом передові загони більшовицької армії вже були майже під Києвом. Напередодні конгресу, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані було проголошено злуку ЗУНР з УНР в єдину Українську Народну Республіку. А 23 січня розпочалася робота Трудового конгресу, який узаконив за Директорією права верховної влади республіки. У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити одночасно чотири фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський і анархістів батька Махна. 130-тисячна армія мала стримувати у сотні разів більші сили супротивника.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія і її уряд змушені були покинути Київ і виїхали до Вінниці. Оберігати місто не вистачало збройних сил. Почався найтяжчий період боротьби за українську державність. Найгірше було те, що отаманщина доконувала Україну, а настроями селянства уміло маніпулювали московські більшовики. Було чимало й суто українських причин, які призводили до поразок. До більшовицької армії, хоча ненадовго, приєдналися загони отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва та ін. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то є влада робітників і селян. Українські ліві партії жили ілюзією, що коли Директорія стане на радянську платформу, більшовицька агресія негайно припиниться. Навіть М. Грушев-ський піддався цій пропаганді, а разом з ним — голова уряду В. Чехівський і В. Винниченко. Коли 19 січня 1919 р. на нараді в Києві почали лунати голоси за те, щоб визнати радянську платформу, бо того бажають народні маси, С. Петлюра сказав; "Хто хоче починати цю авантюру, того я сам застрелю". Петлюра був переконаний, що чад радянської пропаганди швидко розвіється. Він казав, що Москва не припинить своєї агресії проти України, хоч би український народ сто разів присягався на "радянську платформу". Урядові Леніна були потрібні харчові запаси України. Одночасно з наступами більшовиків, які захопили більшу части: ну території України, в Одесі висадився десант Антанти. Директорія сподівалася домовитися з Антантою про збройну і медичну допомогу, але ці надії не виправдалися. Держави Антанти підтримували білогвардійський рух, планували відродження "единой и неделимой", щоб задушити більшовицьку чуму. Командирів Антанти лякало й те, що Директорію очолювали соціалісти, а різниці між російськими і українськими соціалістами вони не бачили. Тому в лютому 1919 р. на переговорах французький полковник Френберг поставив українській делегації ультиматум — вигнати з Директорії Винниченка, Петлюру і Чехівського. Очевидець цих подій І. Мазепа писав, що вже перед цим Винниченко, Чехівський та інші соціалісти готові були покинути уряд. Замість того, щоб взяти під контроль внутрішню ситуацію, політичні лідери кинули напризволяще армію, посіяли серед народу недовіру і апатію.

У лютому 1919 р. С. Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялися ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О. Остапенком пішов у відставку. Потрібно було формувати нове керівництво, яке б зуміло приборкати анархію та отаманщину. Чимало загонів на чолі з отаманами не підкорялась головному командуванню, і, як наслідок, у низці міст, зокрема в Проскурові, було вчинено єврейські погроми. С. Петлюра намагався приборкати отаманщину. Учасників проскурівського погрому було засуджено до найтяжчої кари —- розстрілу. Новий уряд на чолі з Б. Мартосом сформували в Рівному. У декларації від 12 квітня 1919 р. Проголошувалося: "Обстоюючи порядок, спокій і законність як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР народне правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, погромщиків і інших злочинців безпощадно каратиме судом народної совісті. Зокрема, правительство не допустить погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним антидемократичним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй усього світу". Цей документ підисав С. Петлюра. Потрібна була сильна воля і віра, щоб володіти ситуацією і в таких складних умовах продовжувати боротьбу. На Галичину тиснула Польща, Румунія захопила Буковину, російська біла армія оволоділа Лівобережною і частиною Правобережної України. 31 серпня 1919 р. війська Петлюри увійшли в Київ, але під тиском армії Денікіна знову покинули місто. Осінь проходила в умовах важких боїв. Через брак ліків українські солдати гинули тисячами. По всіх військових підрозділах прокотилася епідемія тифу.

Значним ударом для Петлюри стало те, що 6 листопада 1919 р. Українська галицька армія перейшла під командування Денікіна. С. Петлюра кинувся рятувати ті військові частини, що були в районі дій УГА, щоб вони не потрапили в полон до Денікіна. Почалася евакуація з Кам'янця. 4 грудня 1919 р. С. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести зимовий похід по запіллю ворога. Це був відчайдушний рейд під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, який відіграв велику роль у піднесенні бойового духу в Україні, а головне, вберіг військо від деморалізації. 5 грудня С. Петлюра, побачивши крах своїх останніх надій, відбув з начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника в боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві йому стає відомо, що керівник дипломатичної місії А. Левицький ще 2 грудня подав польському урядові заяву, в якій фактично визнав право Польщі на частину українських земель. Петлюра підписав угоду з урядом Пілсудського про спільну боротьбу з більшовицькою Росією, проте змушений був визнати за Польщею право на західноукраїнські землі.

Важко сказати, що спричинило такі дії С. Петлюри: чи бажання за будь-яку ціну звільнити батьківщину від чужого панування, чи політичний розрахунок, що Польща, якщо порівняти з більшовицькою Росією, не мала достатніх економічних і людських ресурсів, щоб підкорити Україну. Цей договір назавжди розсварив Петлюру з Галичиною. Похід польського і українського війська, реорганізованого в квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. Польські війська швидко відкочувалися до своїх кордонів, а армія УНР, яка на кінець липня 1920 р. налічувала біля 10 тис. багнетів, 4 тис. шабель, 600 кулеметів, 60 гармат і 2 панцерники, з тяжкими боями і втратами здавала кожний шматок рідної землі. Вояки були не такі численні, як у Польщі та Росії, але витримані й загартовані. У листопаді 1920 р. армія УНР налічувала майже 50 тис. осіб. Вона могла б бути значно більшою, якби мобілізації не заважала Польща, незацікавлена у збільшенні української армії. У вересні 1920 р. польські війська перейшли в наступ. Польща, відчувши свою силу, втратила інтерес до Директорії', обмежила діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 18 жовтня Варшава припинила воєнні дії на більшовицькому фронті. Тепер поділом української території цілком розпоряджалась Росія. Ще місяць УНР вела жорстокі бої на теренах України. Проти Петлюри були перекинуті війська з польського і врангельського фронтів. Без боєприпасів і зброї гинули тисячі українських вояків. 21 листопада 1920 р. армія УНР переправилася через Збруч і була інтернована польськими військами. Навіть зброя, добута кров'ю в боях під час оборони Варшави, відійшла зрадливому союзникові. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у таборах. Уряд і Головний отаман С. Петлюра стали урядом у вигнанні. Так закінчився для України драматичний період правління Директорії.

 

44.

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА і УКРАЇНА. РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВРАНГЕЛЯ і ЗАГОНІВ МАХНА (квітень 1920 – листопад 1921 рр.)

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 –24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Натомість Західна Україна з населенням 5,2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі. Війська УНР разом із польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, унаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень – травень 1920 р.) проходив успішно для Польщі, війська якої до 7 травня разом із військами УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ.

Однак польський окупаційний режим одразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, і головне – відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської сторони. Для боротьби з поляками радянське командування перекинуло найбільш боєздатні дивізії. План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії силами Західного фронту (командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту (командувач О. Єгоров) на Рівне–Брест. Контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня, був невдалим. 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-ша Кінна армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона армія вступила на територію Польщі. Такий розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. 22 липня 1920 р. польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона армія не припинила наступу. Тепер нею рухали надії більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф. Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські війська опинилися на піступах до Варшави.

Але радянське командування переоцінило свої можливості. Тили Червоної армії не встигали за передовими частинами; два радянські фронти наступали в різних напрямках (Західний – на Варшаву, Південно-Західний – на Львів); радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням.

27 серпня 1920 р. польські війска з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир’я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив відносин Польщі з УНР.

Українські війська, кількість яких зросла до 35 тис. осіб, продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С. Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там українські війська були інтерновані.

18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина.

Таким чином, Ризький мир мав для України ще важчі наслідки, ніж Варшавський договір. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася їх поразкою. Україна знову була розчленована між сусідніми державами: Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею і радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни.

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він розпочав наступ. На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасові. Всі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти донське і кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Радянське командування, занепокоєне таким розвитком подій, у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

З метою залучити додаткові сили у вересні між урядом УСРР і махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців складали кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника у справі завоювання Криму.

7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ Врангеля. Всі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони ще становили серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.

Червона армія нараховувала майже 100 тис. вояків. Їй протистояло 28-тисячне угруповання, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм Турецького валу. Протягом 8 – 11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках. Залишки Білої армії та біженці (близько 150 тис.) спішно евакуювалися на кораблях до Туреччини та Болгарії. Але близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину. Вони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади. Загалом було знищено від 40 до 150 тис. осіб.

Після розгрому П. Врангеля радянське командування вирішило розправитись із махновцями. 20 листопада були заарештовані, а згодом розстріляні командири Кримської групи махновської армії С. Каретніков і П. Гавриленко. 25 листопада почалась операція зі знищення махновських частин у Криму. У районі Євпаторії вони були оточені. Але легку перемогу здобути не вдалося. Після жорстокого бою частинам махновців вдалося вирватися з Криму, але під Тимошівкою вони зіткнулися зі значними частинами червоноармійців і зазнали поразки. Тільки небагатьом махновцям вдалося прорватися, і згодом вони з’єдналися з рештками повстанців на чолі з Махном, які вирвалися з оточення в районі Гуляйполя. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 військ Південного фронту. Репресії проти повсталих і населення, яке їх підтримувало, посилювали повстанський рух. На березень 1921 р. під командуванням Махна було вже 15 тис. осіб. А загалом в Україні діяло майже 40 тис. повстанців. Кульмінацією селянського антибільшовицького руху стало літо 1921 р. Для придушення повстання на території України було зосереджено майже 1 млн червоноармійців. Зрештою, повстанський рух через репресії та загрозу голоду став спадати. Н. Махно разом із невеликою групою прибічників у вересні 1921 р. перейшов радянсько-румунський кордон, а потім перебрався до Франції.

Після поразки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за наказом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина). У жовтні 1921 р. командування військ УНР та Повстанча команда розробили план допомоги повстанському рухові з метою підняти населення на всенародне антибільшовицьке повстання.

Для здійснення цього плану в таборах для інтернованих таємно від польської адміністрації було створено Повстанську армію. Вона складалася з трьох груп: Волинської (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника), Бессарабської (300 бійців, якими командував генерал А. Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців під командуванням підполковника М. Палія, згодом – полковника С. Чорного). Загальне командування здійснював Ю. Тютюнник. Усі три групи прорвали радянський кордон у різних місцях і приступили до здійснення операції. Першою прорвалася група Гулого-Гуленка, але виконати своє завдання не змогла і була змушена відійти на територію Румунії.

Подільська група, прорвавшись у районі м. Гусятина (Тернопільщина), з боями пройшла все Поділля і вийшла в район Бородянки (60 км від Києва). Але далі змушена була припинити своє просування. Не вдалося об’єднатися з Волинською групою. Повернувши назад, 29 листопада 1921 р. вона перетнула польський кордон.

Волинська група рушила в рейд 4 листопада 1921 р. Вже 7 листопада вона заволоділа Коростенем. Подальше просування групи було зупинено переважаючими силами Червоної армії. Відступаючи під тиском радянської кінноти під командуванням Г. Котовського, група потрапила в оточення. 17 листопада відбувся вирішальний бій. Повстанці були розбиті. Частина учасників (359 бійців) походу потрапили в полон і були розстріляні. Іншій частині (150 осіб) вдалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі.

Другий «Зимовий похід» став останньою спробою збройним шляхом здобути незалежність України під час визвольних змагань 1917–1921 рр.

45.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) - самопроголошена незалежна держава в період з кінця 1918 до початку 1919 року в східній Галичині зі столицею спочатку у Львові, потім у Станіславове (нинішній Івано-Франківськ).

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі..

46.

Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив вУкраїнській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Термін "воєнний комунізм" вперше був використаний Леніним на означення сукупності соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни.

Приводом до надзвичайних заходів було те, що з результаті виступу чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою погіршилося постачання до Росії хліба.

Характерними рисами політики "воєнного комунізму" були введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, запровадження карткової системи.

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Варшаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але радянський комісар закордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Українська Радянська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь радянського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала радянський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції.

До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала конференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини Цю делегацію теж не допущено до участи в конференції.

12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип`ять Радянську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир`я.

Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч. 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Роси. Доля Галичини не була вирішена. 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Так з 1921 року нібито ліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина — під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття — під чеською, з 1921 року Наддніпрянська Україна — під російсько-радянською та польською. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Історія України переходить до нового етапу. З часу Ризького договору починається історія під владою окупантів, історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. З другого боку — починається історія української еміграції. Доля всіх цих частин українського народу — і під чужинецькою окупацією, і в різних країнах розселення — складалася по-різному, але залишалася спільною і спільними залишались національна свідомість і прагнення мати свою державу.

47.

Наслідком більшовицьких експериментів в період політики “воєнного комунізму” стало поширення кризи, що охопила всі сторони суспільного життя. Ігнорування економічних законів, “насадження комунізму” та військові дії майже знищили торгівлю, підірвали грошовий обіг, селяни втратили зацікавленість у результатах своєї праці тощо. Як наслідок, поширилися голод, епідемії, селянські повстання. Селянство протестувало проти продрозверстки. Проти повстанських загонів селян було кинуто найбоєздатніші частини Червоної Армії під командуванням Блюхера, Дибенка, Котовського, Пархоменка.

Вимушеною реакцією більшовицького уряду стала відмова від директивного управління економікою і запровадження нової економічної політики (НЕПу), яка тривала впродовж 1921-1928 рр.

Загалом внутрішня політика більшовицької партії впродовж 1920-х років ознаменувалася трьома компромісами по відношенню до суспільства в цілому, й українського зокрема. Йдеться про:

в соціально-економічній сфері – запровадження НЕПу;

в державницькій – утворення на федеративних засадах СРСР;

в культурній – запровадження українізації.

Причинами запровадження НЕПу були:

Економічна розруха, викликана як безперервною семирічною війною, так і політикою "воєнного комунізму".

Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилилось у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало радянську си­стему піти на тактичний відступ.

 

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнювалося внаслідок голоду 1921-1923 рр. на Півдні України, який був породжений кількома чинниками:

- згубною для сільського господарства України політикою "воєн­ного комунізму";

- залежністю республіки від московського центру, який в умовах посухи на Півдні України діяв не в інтересах українського на­селення;

- розрухою в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

- посухою 1921 р. в основних аграрних районах України.

Необхідно сказати, що в ці трагічні роки в Україні було вперше запроваджено терор голодом, який не тільки позначився на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.