Україна в період політичної реакції (1907 – 1909 рр.) та економічного піднесення (1910 – 1913 рр.).Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку. містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов’язки людини і громадянина. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції. Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення. Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України. Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів. Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури. Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визначають статус суддів. Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України. Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії. Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів. Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів. Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду. Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції. Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку національного законодавства та правової системи України. 89. Підсумки позачергових виборів до Верховної ради україни у вересні 2007 р. та президентських виборів 2010 р. 2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду (парламент) України та підписав указ[1] про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007, проте вони були перенесеними на 24 червня 2007 року. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент продовжував проводити засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено в Конституційному Суді України, який унаслідок різних юридичних причин так і не прийняв рішення по суті цієї справи. Віктор Ющенко заявив, що може призупинити постанови і відкласти день виборів, аби парламент затвердив деякі важливі законопроекти, зокрема, законодавство про вибори, опозицію, та функціонування парламенту. Врешті-решт було досягнуто домовленості[2] між основними політичними силами, внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому причиною їх призначення оголошувалося припинення існування Верховної Ради, внаслідок відсутності в ній 1/3 депутатів від конституційного складу: опозиційні депутати спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження. За результатами виборів 30 вересня 2007 року створена Демократична коаліція у складі Блоку Юлії Тимошенко та «Нашої України — Народної Самооборони» (228 народних депутатів). § Регіон Лідер в регіоні % «за» § АРК Партія регіонів 60.98 § Вінницька "Блок Юлії Тимошенко" 49.97 § Волинська "Блок Юлії Тимошенко" 57.59 § Дніпропетровська Партія регіонів 48.15 § Донецька Партія регіонів 72.05 § Житомирська "Блок Юлії Тимошенко" 37.00 § Закарпатська Блок "Наша Україна-Народна самооборона»" 31.11 § Запорізька Партія регіонів 55.45 § Івано-Франківська Блок Юлії Тимошенко 50.67 § Київська "Блок Юлії Тимошенко" 53.38 § Кіровоградська "Блок Юлії Тимошенко" 37.57 § Луганська Партія регіонів 73.53 § Львівська Блок Юлії Тимошенко 50.38 § Миколаївська Партія регіонів 54.40 § Одеська Партія регіонів 52.22 § Полтавська "Блок Юлії Тимошенко" 37.86 § Рівненська "Блок Юлії Тимошенко" 50.97 § Сумська "Блок Юлії Тимошенко" 44.45 § Тернопільська "Блок Юлії Тимошенко" 51.57 § Харківська Партія регіонів 49.61 § Херсонська Партія регіонів 43.23 § Хмельницька "Блок Юлії Тимошенко" 48.16 § Черкаська "Блок Юлії Тимошенко" 47.03 § Чернівецька "Блок Юлії Тимошенко" 46.17 § Чернігівська "Блок Юлії Тимошенко" 41.92 § м. Київ "Блок Юлії Тимошенко" 46.18 § м. Севастополь Партія регіонів 64.53 § § Партія Кількість голосів Результат (у %) Кількість отриманих мандатів § § Партія регіонів 8013918 34,37% 175 § Блок Юлії Тимошенко 7162174 30,71% 156 § Блок Наша Україна - Народна Самооборона 3301012 14,15% 72 § Комуністична партія 1257397 5,39% 27 § Блок Литвина 924568 3,96% 20 § Вибори президента 2010 § Результати першого туру § Підсумок Президентських виборів в Україні 2010, перший тур 17 січня та другий тур 7 лютого § Кандидати Голосів у першому турі 17 січня 2010 % § Янукович Віктор Федорович 8 686 751 35.32 § Тимошенко Юлія Володимирівна 6 159 829 25.05 § Тігіпко Сергій Леонідович 3 211 257 13.06 § Яценюк Арсеній Петрович 1 711 749 6.96 § Ющенко Віктор Андрійович 1 341 539 5.45 § Голосів у другому турі 7 лютого 2010 § Янукович Віктор Федорович 12 481 266 48.95% § Тимошенко Юлія Володимирівна 11 593 357 45.47% Україна в період політичної реакції (1907 – 1909 рр.) та економічного піднесення (1910 – 1913 рр.). (ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ) Запроваджений Миколою II виборчий закон від 3 червня 1907 р. давав поміщикам майже половину голосів виборців, а багатомільйонному селянству — близько чверті. Але найбільше обмежувалися виборчі права робітників. Лише в Харківській і Катеринославській губерніях, де чисельність робітничого населення була найвищою, власті утворили самостійні робітничі курії, в яких виборці з числа робітників дістали право направляти в Думу по одному депутату. Не дивно, що більшість депутатських місць у Державній Думі посіли поміщики й промисловці Вибори не дали абсолютної більшості жодній політичній партії Царський уряд дістав можливість маневрувати між суперечливими інтересами поміщицтва й торговельно-промислових кіл, використовуючи 2 думських політичних блоки — октябристів і правих (або октябристів і лібералів). Це була типово бонапартистська політика влади, змушеної балансувати між різними політичними силами Водночас царизм широко застосовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи За звинуваченнями у політичних злочинах у 1907 — 1909 рр було засуджено понад 26 тис. чол. Смертні вироки дістали понад 5 тис чол. Заохочувалася провокаційна активність чорносотенних організацій — «Союзу російського народу», «Союзу Михаїла Архангела» та ін.. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути й «чорні списки». Профспілки та ін. легальні організації робітників закривалися. Наприклад, з 80 профспілок Катеринослава лишилося лише 4. Організаторів селянських виступів без суду й слідства батожили або відправляли на заслання у віддалені губернії. Автономію вищих навчальних закладів було скасовано Багатьох студентів виключили з «вовчими квитками» Заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції явочним порядком. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Спеціальний циркуляр не рекомендував учителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень або навіть мелодій. Власті перешкодили збиранню коштів для спорудження пам'ятника Т. Шевченку на його могилі у Каневі. В період реакції чисельний склад політичних партій різко скоротився. Зокрема, РСДРП до початку 1908 р. зменшилася вдесятеро. Немало меншовиків пропонували переглянути партійну програму й відмовитися від нелегальних форм роботи їх називали ліквідаторами. Навпаки, багато більшовиків ставили вимогу відкликати з III Державної Думи соціал-демократичну фракцію і припинити роботу в легальних організаціях, щоб зосередитися на підпільній діяльності. Вони дістали назву «одзовістів», або «ліквідаторів навиворіт». Ще більшою мірою політична реакція позначилася на становищі партій української демократії Ліквідаторські настрої привели «Спілку» 1909 р. до розпаду Розклад охопив також УСДРП. В ній майже не лишилося діючих місцевих організацій. 1908 р. багато діячів національного руху об'єдналися незалежно від партійних програм у міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Основу його становили члени Української трудової партії, що самоліквідувалася 1908 р. Лідери ТУП М. Грушевський. С Єфремов і Є. Чикаленко закликали всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження.
|
