Німецько-фашистський режим в Україні в 1941 – 1944 р.

22 липня 1942 р.. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія України була остаточно окупована.

Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

Встановлення "нового порядку" на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом "Ост", що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину населення передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

 

· забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;

· вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійської раси;

· сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню українських територій німецькими переселенцями.

Пограбування України відбулося з німецькою педантичністю. Від початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів. Відбувалося масове пограбування окупантами устаткування заводів, фабрик, сировини, сільськогосподарської продукції і навіть чорнозему. До Німеччини вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій. На примусові роботи з України було вивезено 2,4 млн. осіб, головним чином молоді. Частину населення було ліквідовано у концтаборах і місцях масового знищення. На території України було 50 гетто, 180 концентраційних таборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Биківня - страчено в обох близько 250 тис. євреїв, циган, українців, росіян). Загальна кількість розстріляного гітлерівцями населення становила 3 млн. 898 тис. У таборах військовополонених загинуло 1 млн. 366 тис. осіб. Було зруйновано 16 тис. підприємств, пограбована 25 тис. колгоспів, тощо.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб.

56. На території Черкащини гітлерівці знищили понад 120 тис. чоловік цивільного населення. Так, за період окупації у Звенигородському районі було розстріляно понад 5 тис. чоловік, стільки ж у Монастирищенському та Христинівському районах, у Корсунь-Шевченківському – понад 3 тис., Канівському – 482, Чорнобаївському – 500 чоловік. Після звільнення Золотоноші на околиці міста було виявлено 30 поховань, в яких знаходяться останки близько 13 тис. чоловік. У невеличкому містечку Умань, в якому до війни нараховувалося трохи більше 50 тис. чоловік, було розстріляно гітлерівцями в сухому яру понад 25 тис. мирних жителів. Крім цього, щодня в Уманському таборі для військовополонених в, так званій, «Уманській ямі» від нелюдських умов утримання гинуло по 60-70 військовополонених.

Протягом перших місяців окупації на території краю була створена розгалужена мережа концтаборів і в’язниць. Зокрема, в Драбівському районі діяли концтабори в сс. Жорнокльови і Шрамківка, в Чорнобаївському – в с. Хрестителеве, в Христинівському – в с. Івангород, в Тальному – в гранкар’єрі. У с. Бабанка Уманського району та с. Буки Маньнівського району на концтабори були перетворені місцеві середні школи, у Золотоноші і Смілі – на території військових містечок, у Каневі – в музеї ім. Т. Г. Шевченка та ін.

Згідно з розпорядженням окупаційної влади кожен, хто переховував військовополонених чи надавав медичну допомогу пораненим червоноармійцям – підлягав розстрілу. Але, не зважаючи на загрозу, населення краю не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало поранених, допомагало партизанам, а й з допомогою патріотів була створена ціла мережа підпільних шпиталів. Крім широковідомого шпиталю Силіна у Вереміївці Чорнобаївського району діяли подібні заклади в Драбові, Шполі, Умані, Тальному, в с. Верхнячка Христинівського району, в с. Цибулів Монастирищенського району та ряді інших містечок і сіл Черкащини.

З перших днів окупації Черкаського краю гітлерівці почали насильно відправляти місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини. На терор загарбників Черкащина відповідала розгортанням масового опору. В жодному селі, місті окупанти не знали спокою. У роки війни в краї з ненависним ворогом боролися члени 30 організацій і 39 підпільних патріотичних груп, 24 партизанські загони, 2-га Українська партизанська бригада, діяло 4 районних і один міжрайонний антифашистські центри Опору. Як свідчать архівні документи на Черкащині підпілля очолювали істинні патріоти української землі, і не завжди «анкетно чисті активісти». Так, у Тальному підпільну організацію очолили брати Григорій і Віталій Проценки, батько яких Володимир Боніфатійович, директор Веселокутської середньої школи, 20 листопада 1937 року був засуджений трійкою при Київському обласному управлінні НКВС, як член «української націоналістичної організації» на 10 років концтаборів. У Христинівському районі підпільну організацію створили брати Панченки – сини, так званого, «ворога народу». І таких прикладів чимало. Тому, можливо, і не випадковим було те, що про боротьбу партизан і підпільників України тривалий час замовчували. Багатьох керівників партизанських і підпільних груп за сфальсифікованими справами відправили у концтабори, чи просто розстріляли, як «агентів гестапо», як це трапилось, зокрема, з організатором підпілля с. Тальянки Тальнівського району Кузьмою Грибом, комісаром одного з Черкаських загонів Фокіним, партизаном Гречухою та іншими.

Шевченків край волею долі став ареною жорстоких боїв, як на початку війни, так і в період визволення від гітлерівців. Саме ціною свого життя, гіркотою оточення, стражданнями полону, воїни 12-ої і 6-ої армій південно-західного фронту зірвали в липні-серпні 1941 р. плани гітлерівців, які прагнули навальним наступом оволодіти Києвом. А взимку 1944 року саме на землі Т. Г. Шевченка була здійснена одна з блискучих операцій – оточення і знищення крупного угруповання німецьких військ – Корсунь-Шевченківська битва.

22-ом з’єднанням і частинам на знак їх видатних перемог у боях за визволення Черкащини було присвоєно найменування Черкаських, 23 – Корсунських, 20 – Уманських, 6 – Звенигородських. 2069 воїнів-українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них 153 – черкащанина. А місто Корсунь-Шевченківський нагороджено орденом Вітчизняної війни.

Корсунь-Шевченківська битва — одна з найбільших та найважливіших битв минулої війни, одна з блискучих операцій по визволенню Правобережної України від іноземних загарбників, яка завершилась повною ліквідацією чисельного угруповання німецько-фашистських військ.

Безпосередньо оточенню й розгрому німецько-фашистських військ у районі м. Корсуня (зараз м. Корсунь-Шевченківський, Черкаської обл.) передувала низка наступальних операцій.

В середині течії Дніпра ворогу вдалося утриматися лише в районі Канєва. Корсунь-Шевченківське угруповання військ противника виступало між суміжними флангами 1-го (командуючий генерал армії М.Ф. Ватутін) та 2-го (командуючий генерал армії І.С. Конєв) Українських фронтів і сковувало свободу маневрування.

Німецько-фашистське командування дуже укріпило район виступу. Ліквідація Корсунь-Шевченківского виступу стала першочерговим завданням 1-го і 2-го Українських фронтів, що розгорнули загальний наступ з метою повного визволення Правобережної України.

Фронтам, зокрема 2-му Українському, довелося здійснити складне і важке перегрупування військ. 12 січня 1944 р. Ставка Верховного Головнокомандуючого поставила перед командуванням фронтами завдання — зустрічними ударами під основу Корсунь-Шевченківського виступу оточити й знищити німецько-фашистське угруповання.

В ніч на 24 січня війська 2-го Українського фронту перейшли в наступ: після недовгого артиллерійського обстрілу на світанку почалася атака передових батальйонів. Слід за ними були введені в бій головні сили 4-ї гвардійської і 53-ї армій. В 14.00 того ж дня була задіяна в бій 5-та гвардійська танкова армія (командуючий генерал-полковник П.Д. Ротмістров), яка подолала другу смугу оборони супротивника і оволоділа Капітонівкою та Журавною, де і закріпилася. З ранку 27 січня 20-й і 29-й танкові корпуси 5-ї гвардійської танкової армії продовжували наступи на Шполу.

28 січня танкове кільце замкнулося. Механізовані підрозділи 20-го гвардійського танкового корпусу під командуванням генерал-лейтенанта І.Г. Лазарєва зайняли Звенигородку. Першими увірвалися частини 155-ї і 8-ї гвардійських танкових бригад, водночас назустріч їм прорвалися воїни 233-ї танкової бригади 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту.

Для створення внутрішнього фронту оточення слідом за танковими корпусами наступали з’єднання 27-ї, 4-ї гвардійських армій і 5-го гвардійського кавалерійського корпусу, підсилені артилерією. 31 січня був вже створений міцний фронт оточення.

Для того щоб визволити оточені дивізії противник зосередив в районі Новомиргорода чотири танкові дивізії.

Спроби організувати постачання матеріальних засобів повітряним шляхом були зірвані. Авіація і зенітна артилерія знищили за кілька днів до 200 німецьких транспортних літаків. 8 лютого оточеним німецьким військам було пред'явлено ультиматум — скласти зброю. Але ця пропозиція була відхилена, і бої поновилися з більшою жорстокісттю.

8–10 лютого противник здійснив шалені атаки з метою прориву оточення. 27 армія відбивала атаки ворога. Сюди було перекинуто кілька дивізій 4-ї гвардійської армії та 5-й гвардійський кавалерійський корпус.

11 лютого противник у складі восьми танкових і восьми піхотних дивізій перейшов у наступ на зовнішньому фронті. 12 лютого військам оточеного угруповання вдалося пробитися на лінії 12-ї армії і вийти в район Шендерівки. Це був найбільш критичний день операції. Створилась загроза виходу ворога з оточення. Сюди були терміново перекинуті танкові, стрілецькі, артилерійські та інженерні частини з інших ділянок фронту. Відлига та бездоріжжя сковували просування танків.

Продовжувались напружені бої. Командування оточеного угруповання, втративши надію на допомогу зовні, вирішило здійснити в ніч на 17 лютого спробу вирватися з "котла". У середині ночі німці колонами під час сильного снігопаду і хуртовини рушили на позиції Радянських військ. Основний натиск ворога прийшовся на 27-му і 4-ту гвардійські армії. 18-й і 29-й танкові корпуси, а також 5-й гвардійський кавалерійський корпус отримали наказ — йдучи назустріч один одному, полонити або знищити ворога. Ранком 17 лютого всі угруповання ворога були знищені.

Так повним розгромом і полоном ворога закінчилася Корсунь-Шевченківська операція.

Після Сталінградської битви, з початку Великої Вітчизняної війни, Корсунь-Шевченківська операція була другою великомасштабною операцією з оточення.

57. Окупаційний режим і початок Руху Опору в Україні

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького пла­ну «Ост».

Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником - Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:

• Україна як суверенна республіка перестала існувати.

• Територія України була розділена:

– частина української території була включена до рейхскомісаріату «Україна».

– Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галичина» окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на те­риторії Польщі.

– Чернівецьку, Ізмаїльську, Одеську області, ряд районів Вінницької, Миколаївсь­кої, Херсонської областей під назвою «Трансністрія» приєднали до Румунії.

– Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області одержали назву «прифронтової зони», яка знаходилася під владою військового командування.

• Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).

• Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які вия­вили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови -у районах, старости - у селах, допоміжна поліція.

• Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магази­нах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з'явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».

• Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.

• Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.

• Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських війсь­ковополонених.

• Був введений 12 - 14-годинний робочий день у промисловості.

• Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).

• До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, ма­теріальні цінності, твори мистецтва.

• Була скасована середня і вища освіта.

Рух антифашистського Опору в Україні (1941 - 1942 рр.)

Течія	Діяльність
Радянська	• Створення партизанських загонів, підпільних організацій. • Нанесення збитків окупантам. • Ведення бойових дій партизанськими загонами (під керівництвом С. Ковпака, С. Руднєва, 0. Сабурова, 0. Федорова та ін.).
Націоналістична	• Створення підпільних і партизанських загонів, які боролися як з окупантами, так і з Червоною армією (у цій боротьбі брала участь частина ОУН на чолі із С. Бандерою). • Агітаційна робота серед населення. • Створення в 1942 р. Української повстанської армії (УПА). Го­ловнокомандуючий УПА з 1943 р. - Р. Шухевич (Т. Чупринка). УПА діяла на Волині, Поліссі, Житомирщині, Київщині, За­карпатті, Галичині, Буковині, Вінничині, у Бессарабії, Одеській області. УПА проводила рейди, нападала на німецькі гарнізони, склади, обози. УПА мала зіткнення з радянськими військами, військами НКВС. УПА в 1943 р. роззброїла війсь­кові формування ОУН-Мельника.

 

Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Ко­мандуючий УНА - генерал П. Шандрук.

До складу УНА ввійшли 2-а Українська дивізія (1900 чол.), протитанкова бригада «Вільна Україна» (створена в 1945 р. у Берліні) і (формально) дивізія СС «Галичина», ряд інших військових формувань українців. Більша частина воїнів УНА здалася в травні 1945 р. у полон американському та англійському командуванню.

Дивізія СС «Галичина» була створена з українських добровольців у квітні 1943 р. Чи­сельність дивізії - 18 тис. чоловік. У жовтні 1943 р. дивізія була реорганізована і перейме­нована в 14-у Галицьку добровольчу дивізію СС. Дивізія брала участь у боях під Бродами (липень 1944 р.), проти партизанів Словаччини. У 1945 р. брала участь у боях проти ра­дянських військ 3-го Українського фронту (у цей час дивізія одержала іншу назву - 14-а Військова гренадерська дивізія СС). У травні 1945 р. бійці дивізії здалися в полон амери­канським і англійським військам. Більшість з них до 1947 р. знаходилися в таборах війсь­ковополонених в Італії.

ОУН-Бандери та УПА, незважаючи на те, що воювали проти німецьких окупантів, сприймалися радянською владою як вороги.

Коли Червона армія почала здобувати вирішальні перемоги, у радянського керівництва з'явилася можливість ліквідувати ОУН-Бандери та УПА. Дивізії НКВС і прикордонні війсь­ка з лютого 1944 по липень 1945 р. знищили переважну більшість бійців УПА - 92,8 тис. чо­ловік.

58. І ще до початку Другої світової війни національний рух, представлений. Організацією українських націоналістів, був суттєво розколотий. Після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця суперечки в середовищі ОУН загострюються. Йшлося про стосунки між Проводом ОУН (А. Мельник, Я. Барановський, М. Сціборський та ін.), який очолив А. Мельник, і членами Крайової екзекутиви, лідером якої був С. Бандера. Суттєвих розбіжностей у принципових питаннях між ветеранами із закордонного проводу та молодими галицькими радикалами не було. Вони підтримували основні догми українського інтегрального націоналізму. Однак їх розділяли різні підходи до питань тактики.
За свідченням дослідників з української діаспори, у спогадах безпосередніх учасників тих подій існує ряд версій з приводу розколу в ОУН. Здебільшого це суперечливі твердження залежно від симпатій чи антипатій до С. Бандери чи А. Мельника. Головними розбіжностями між двома ОУН були політично-стратегічні засади щодо постановки боротьби серед хаосу другої світової війни».
У серпні 1939 р. у Римі відбулася конференція, на якій вождем ОУН було проголошено А. Мельника 10 лютого 1940 р. у Кракові С. Бандера скликав конференцію, яка відкинула рішення Римської конференції. Відтоді стався розкол в ОУН. Кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Молодіжна більшість, яка підтримувала С. Бандеру, стала називатись ОУН-Б, чи ОУН-Р (революційне), або просто бандерівцями, а прибічники А. Мельника — ОУН-М, або мельниківцями. З того дня існували вже дві різні націоналістичні організації, які мали однакову назву, проте часто протистояли одна одній.Якою була політична програма ОУН Бандери? З початком радянизації західних українців Крайова екзекутива розробила план діяльності за нових умов, де на перше місце було поставлено розбудову мережі і дії ОУН на всій території України, що опинилася під більшовиками, широку революційну боротьбу при поширенні війни і активну протиакцію на випадок масового знищення більшовиками національного активу.У грудні 1940 р. було видано «Маніфест Організації українських націоналістів», де проголошувалось, що світ, заснований на насильстві над народом, перебуває на межі краху під ударами борців за волю СРСР як одна з імперій поневолює багато інших народів, а отже, має розвалитися. Від імені українського народу ОУН-Б очолює «боротьбу за свободу народів та людини», «проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний і господарський гніт до крайніх меж» Що стосується соціальної програми, то в ній підкреслювалось, що українські націоналісти борються проти «приниження людини», збідніння громадян, ущемлення прав жінки під приводом рівності, одурманення дітей пропагандою сталінського режиму, терору, депортації, екологічного грабунку України та інших пригноблених країн, рабства в колгоспах тощо Докладнішу програму подальшої боротьби ОУН-Б проголосила на Другому зборі, що відбувся у квітні 1941 р. Рішення Проводу ОУН (ОУН-Б) були викладені в «Політичних вказівках» і мали бути реалізовані у разі війни між нацистською Німеччиною і СРСР. У 1940 р НКВС вдалося здобути інформацію про керівні кадри та окремі осередки ОУН, що призвело до численних арештів і завдало українському підпіллю болісного удару. Довершенням акції став великий судовий процес, що відбувся у Львові в січні 1941 р. Абсолютну більшість серед 59 засуджених становила молодь. Після наполегливих прохань відомих громадських діячів, зокрема Кирила Студинського, Президія Верховної Ради Радянського Союзу (звичайно, не без певного політичного розрахунку) замінила частині підсудних найвищу міру покарання на 10 років ув'язнення.

Скориставшись відступом Червоної армії і наближенням союзної Німеччини 30 червня у Львові збираються Українські Національні Збори і проголошують відновлення Української Самостійної Держави. На цьому з'їзді формується Українське правління на чолі з Ярославом Стецьком. Через кілька днів було створено Українську Національну Раду на чолі з К. Левицьким. Українці починають перебирати владу у свої руки.. Через кілька днів після відновлення Української Держави у Львові з'явилися загони СД і Гестапо і почали виконувати свою чорну місію. На відмову відкликати державний Акт, німці починають арешти. За грати сідають Ярослав Стецько з кількома членами уряду і голова ОУН Степан Бандера.

На завойованих територіях нацисти починають терор, грабують міста і села, знищують людей. Все це вплинуло на зміну програми ОУН. З цього моменту вона вступає на новий етап визвольної боротьби, але тепер ще й з німецькими окупантами. В цей час розповсюджується підпільна боротьба. Українські націоналісти друкують підпільні газети, розсилають листівки з метою підняття українського народу на боротьбу.

Боротьба в 1941-1942 рр. йшла за програмою оговореною в вересні 1941 на I конференції ОУН:

а) перебрати адміністрацію на низах в свої руки і продовжувати процес переходу до самостійності;

б) пропаганда гасел визвольної боротьби, захоплення друкарень і випуск преси, маніфестації народу в містах і селах;

в) боротьба з голодом, який виник через вивезення німцями продовольства;

г) акції проти масового вивозу людей на роботу до Німеччини;

д) пропагандистсько-роз'яснювальна підготовка до активної боротьби з німецьким окупантом і радянськими військами і диверсійними групами;

е) збір зброї та боєприпасів;

є) вишкіл нових кадрів для визвольної боротьби;

ж) поширити на українських землях тактику і методику проведення підпільної діяльності і активних визвольних дій.

Тим часом німці починають придушувати і знищувати будь-які прояви самостійності на території України,з іншого боку те саме роблять агенти НКВС.

Та такий жорстокий терор не зломив українського народу, і особливо самостійницького руху, який приступає до створення збройної сили українського народу.

Отже, з початком війни ОУН була єдиною організацією, яка продовжила боротьбу з окупаційним режимом. Разом з тим розкол в ОУН завдав великої шкоди націоналістичному руху напередодні великих воєнних випробувань.

59. Роль «третьої сили» в радянсько-німецькій війні намагалася виконати Організація українських націоналістів. Після її розколу навесні 1940 року на ОУН (революційну), більш відому як ОУН (бандерівську), та ОУН (мельниківську) обидві фракції продовжували, хоч і в різних напрямах, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.

Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й навіть здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій.

Починаючи з 1942 року, загони ОУН (б) стали називатись «Українською повстанською армією» під командуванням К. Савура (Клячківського). З середини серпня 1942 р. бойовики та Служба безпеки ОУН(б) почали роззброювати бійців Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто не бажав об’єднання повстанських сил в єдину УПА під прапором С. Бандери. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації УПА мала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля.

В 1943–1944 роках мала місце й неоголошена польсько-українська війна, корені якої сягають у глибину століть. Починаючи з весни 1943 р., загони УПА провадили кампанію витиснення польського населення за межі українських етнічних кордонів – за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11–12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів – знищено. Польська Армія Крайова з допомогою поліції в свою чергу лише на Холмщині знищила кілька десятків сіл, при цьому близько п’яти тисяч українських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв’язати складну проблему українсько-польських стосунків таким чином було неможливо. Лише 29 квітня 1945 року делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати один проти одного, а зосередити сили проти Червоної Армії. У вересні цього ж року об’єднані загони УПА й польської армії атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося.

Стратегічні цілі ОУН-УПА у період 1945–1952 рр. залишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Також боротьба продовжувала точитись у зв’язку із зміною ситуації в Україні та в світі. Після звільнення України від німецької окупації ОУН-УПА були зосереджені на збройному опорі сталінському режимові. Лідери національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стримати процес так званих соціалістичних перетворень, продемонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до самостійності і незалежності.

На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував великі військові формування. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській – 6,5 тис., Тернопільській – понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Стані славській та Чернівецькій областях. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівці, особливо на території Волині та в передгір’ї Карпат. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, власті висилали до Сибіру сім’ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов’язаний з опором. Усього в 1944–1953 рр. було депортовано понад 600 тис. чоловік. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, знаходячись під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, які виявили готовність співробітничати з органами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомого радянського журналіста Ярослава Галана. У 1946 р. була проведена противиборча компанія, а також акція проти колективізації. Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи значних втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. На кінець 40-х років командування руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Командуючий УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р, і була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанської армії. У зв’язку з тим, що надії на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії була відправлена на Захід, а інша частина була залишена для роботи в підпіллі. Умови діяльності ОУН-УПА ставали неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Та боротьба пішла вже на спад. В 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС-МДБ загинув під Львовом головнокомандуючий УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно до якого була здійснена децентралізація УПА і керівництва рухом Опору. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували на еміграції Закордонні частини ОУН.

Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН(б) підняв на мужню боротьбу значну частину населення Західної України, але прирік його на роль смертників, без результативних змін у долі українського народу. В історичних умовах кінця Другої світової війни і надзвичайного зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі, стратегія і тактика ОУН виявили неефективними, хоч повстанці вели мужню національно-визвольну боротьбу. Після того, як група Енея (П. Олійника) 29 лютого 1944 року смертельно поранила із засідки командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії М. Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органами НКВД провадилися терор, провокації проти місцевого населення, спалювалися села, широко використовувалася практика взяття заручників та їх розстріл. Від грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угрупувань УПА силами кількох дивізій при підтримці танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, при підтримці місцевого населення знову поповнювали свої ряди і продовжували боротись. Уряд УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА відкинула ці пропозиції, бо вони не містили в собі якихось змін в національній політиці Москви на Україні. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. Близько 40 тис. повстанців здалися і їх, як правило, не репресували, відпустили по домівках.