Девіантність особистості як біопсихосоціальне явище

92.Соціальна природа девіантної та делінквентної поведінки особистості

Особливе місце у соціології права посідають питання девіантної та делінквентної поведінки. Девіантна поведінка особистості – відхилення від норм моралі, принципів культури, а деліквентна поведінка спостерігається у особистості тоді, коли нею злочинні дії визнаються чи визначаються (вважаються особистістю) нормою і при цьому вважаються як є морально виправданими.Соціологія права визначає такі елементи деліквентної субкультури:гедонізм – прагнення володіти матеріальними благами, не докладаючи сил для їх законного отримання;анархія – цінність свободи за всяку ціну («мати порядку» за вислівом батька Н.Махна);чітка ієрархія – пенітенціарні заклади (тюрма). Люди з деліквентною поведінкою мають характерні особливості, наприклад, мова “арго” – слова-символи, тобто професійні жаргони, яких існує понад 10 тисяч.

93.Соціальна статика та динаміка О.Конта Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспіль­ства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу).Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так са­мо, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і вза­ємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості. Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні струк­турні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, держа­ву і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні ор­ганічної єдності суспільства. Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільно­го розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших фак­торах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, при­ріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав пер­винним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кож­ному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта «станом людських розумів».

94.Українська соціологія Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст.
Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драго-манова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під якими розумів всенародне земське представництво з контролем за діями виконавчої влади і недоторканими свободами особи, слова, товариств.Тому відстоював рівні права осіб будь-якої національності.
Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль він відводив порівняльному методові досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.
Один із найвідоміших у минулому вітчизняних соціологів
Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства. Відомий вчений Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку.
Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.
Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франка (1856—1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя..
Видатний вчений-економіст М. Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальної обстановки, яка задовольняла б людські потреби.
Історик, громадський, політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951) вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

95.М.Шаповал як видатний представник української соціології.

МикитаШаповал (1882-1932 ), який протягом 1924-1932рр. очолював Український інститут громадознавства (УІГ). УІГ провадив активну наукову діяльність у га­лузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологіч­ний часопис «Суспільство», публікував книжки українських со­ціологів і проіснував аж до 1945 року.

М. Шаповал, досліджуючи проблеми суспільства, дотримува­вся тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв'язку, коли поведінка однієї чи кіль­кох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб.

На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згур­товуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні ф-­ції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв'я­зуються в агрегат, який уже називається суспільством.

Суспільні групи вчений класифікує на:

• організовані, характерною ознакою яких є внутрішній поділ на керівників і підлеглих (держава, сім'я, церква тощо);

• неорганізовані, в яких нема сталої організації (вікові, мовні, статеві, расові тощо);

• прості, в яких люди поєднані якоюсь одною спільною озна­кою (політичною метою, мовою і т. ін.);

• складні, в яких з'єднуються кілька ознак, наприклад суспі­льний клас, що в ньому інтегруються три ознаки:' професійна, майнова і правова.

Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тіль­ки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, україн­ські профспілки, українські школи, українські кооперативні спіл­ки як підвалини господарської самостійності.

Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шапо­вал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трак­тує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розпо­ділу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне суспільство є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах.

 

96.Макросоціологічна концепція суспільства «золотого мільярду»

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція “золотого мільярду”,згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та деше­вої робочої сили для високорозвинутих суспільств. а також за макросоціологічною концепцією “золотого мільярду” – на високо розвинуті (1 млрд населення) і решту.Теорії мікрорівня (мікросоціології). Соціологи цього напрямку вважають, що в центрі уваги суспільства повинні перебувати масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка індивідів, їх взаємозв’язків в малих групах.

97.Соціальна адаптація та інтеріоризація особистості

Социальная адаптация - процесс активного приспособления человека к изменившейся среде с помощью различных социальных средств. Различают активную и пассивную социальные адаптации. Показателем успешной социальной адаптации является высокий социальный статус индивида в данной среде. Пок неуспешной социальной адаптации является перемещение индивида в иную социальную среду либо отклоняющееся поведение.

Інтеріоризáція (англ. interiorisation)– присвоєння цінностей, їх вростання в особистість. Процес формування внутрішніх структур психіки. Процес переходу від зовнішніх (реальних) до внутрішніх (ідеальних) дій — психічних актів. Поняття введено франц. психологами П'єром Жане, Жаном Піаже, Анрі Валлонії

 

 

98.Проблеми права соціології К.Дюркгейма.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження соціальних груп, що є “основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в якій реалізуються каузальні зв’язки соціальної реальності”. “Основним соціальним фактом” Е.Дюркгейм визнає “солідарність”, яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. В примітивних суспільствах існує “механічна солідарність” як солідарність “спільності соціальних ознак”, розвинутих суспільствах – солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальності (“солідарності”) визначає зміст інших соціальних фактів.В праці “суспільний поділ праці” (1893) Е.Дюркгейм розглядає відповідність між формами соціальності та типами права. “Зовнішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві”. Відповідно, витоки варіативності права слід шукати в його зв’язках з формами солідарності. Перш за все, Е.Дюркгейм вирізняє права, що відноситься до “механічної солідарності”, або солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що відноситься до “органічної солідарності”, або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє “каральне право”, другий – сімейне, процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса – “організованість”, що в цілому відрізняє право від моралі, як “правил з розмитими, дифузними санкціями). Право, що відповідає “механічній солідарності” має репресивний характер санкцій (тобто вони пов’язані з позбавленням волі, власності, є обтяжливими для особи и пр.), а право “органічної солідарності” має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх “нормального виду”).