Методология библиотековедения

Рис. В.1 – Класифікація інформації для аналізу

План.

 

1. Поняття методологічних засад криміналістики.

2. Загальнонаукові методи криміналістики.

3. Спеціальні методи криміналістики.

 

Література:

¨Белкин Р. С. Криминалистика, проблемы, тенденции, перспективы, - М., 1988.

¨Криминалистика: Учебник / под ред. И. Ф. Пантелеев, Н. А. Селиванова. – М., 1988.

¨Криміналістика: Підручник / за ред. П. Д. Біленчука – К., 1997.

¨Криміналістика. Курс лекцій, / за ред. П. Д. Біленчука – К., МАУП 2001.

 

І

Метод будь-якої науки – це система прийомів пізнання закономірностей, що є її предметом. Найзагальніші закони розвитку при­роди, суспільства та мислення пізнають за допомогою діалектичного матеріалізму, який є всезагальним методом пізнання. На його основі формуються методи наступного рівня, які застосовують у пі­знанні закономірностей усіх галузей наук, які також мають універ­сальний характер. Це загальнонаукові методи пізнання – спостере­ження, вимірювання, порівняння, експеримент. На наступному рівні (за теорією пізнання) перебуває група найчисленніших і різномані­тних методів окремих галузей науки – спеціальних (окремих), які мають вужчу сферу застосування, але так само важливі для розвит­ку науки.

Матеріалістична діалектика – загальна методологія, теоретич­ний фундамент усіх галузей знання, зокрема юридичного, складовою якого є криміналістика. Діалектика як теорія пізнання виконує три1 основні функції: світоглядну, гносеологічну і методологічну.

Світоглядна функція передбачає розробку системи наукових по­глядів на світ, наприклад переконання, що у природі все взаємопов'язане, усі явища та факти доступні пізнанню і будь-який злочин залишає сліди, які допомагають розкрити його. Науковий світогляд дає змогу краще орієнтуватися в навколишньому середовищі, правильно оцінювати конкретні соціальні явища, проникати в їх суть і активно впливати на їх появу та розвиток. Переконання, що будь-яка проти­правна дія може бути пізнана й попереджена, створює впевненість громадян і правоохоронних органів у тому, що злочинність як со­ціальне явище може бути ліквідована завдяки не тільки каральній діяльності, а й профілактичній роботі.

Гносеологічна функція розкриває суть пізнавальної діяльності й закони, на основі яких вона здійснюється. Знання законів і законо­мірностей пізнавальної діяльності допомагає цілеспрямовано діяти в реальних ситуаціях, планувати кінцевий результат, а процес, скажі­мо, розслідування злочинів зробити більш творчим, доцільним, керо­ваним.

Методологічна функція діалектики як теорії пізнання полягає в орієнтації людей в їх предметно-змінювальній (перетворювальній) діяльності. Будь-який суб'єкт у пізнавальній діяльності так чи інакше перетворює, змінює дійсність: інженер конструює новий прилад, слідчий розкриває злочин, лікар лікує хворого, селянин обробляє землю тощо. Ґрунтуючись на законах діалектики, суб'єкт створює прийоми й засоби для пізнання та діяльності в конкретній галузі знання, які є для цієї галузі окремою методологією.

У широкому розумінні методологія – це система ідей і вчень про принципи побудови, форми та способи наукового пізнання. Методо­логія криміналістики репрезентується вченням про методи пізнання під час розслідування злочинів.

Криміналістичний метод відображає об'єктивні закономірності, принципи, прийоми, способи, за допомогою яких визначають на­прямки теоретичного та практичного дослідження джерел криміна­лістичної інформації у процесі розслідування злочинів.

Філософською основою криміналістики є діалектична логіка, на базі якої розробляють методи криміналістики, створюють окремі теорії, що обґрунтовують ці методи і вказують шляхи їх запровад­ження у практику криміналістичного дослідження як пізнавальної діяльності. Важко переоцінити методологічне значення для кримі­налістики положень формальної логіки – науки про форми мислен­ня, закони, прийоми та операції якої належать до діалектичної логі­ки, є складовою загального методу пізнання. Найістотніше вони впливають на формування та практичне застосування прийомів кри­міналістичної тактики, зокрема методів організації та планування розслідування злочинів. Криміналістика використовує логічні зако­ни тотожності, суперечності та виключення третього й такі прийоми логічного пізнання, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, узагальнення, систематизація, класифікація, а також різні форми абстрактного мислення.

Широко використовують у сучасному науковому пізнанні, у тому числі й у криміналістиці, системно-структурний метод – спосіб пізнання та індивідуалізації (розпізнання) об'єкта дослідження на основі опису його структурних ознак. Суть цього методу полягає в тому, що об'єкт досліджується як елемент певної системи, що перебу­ває в різноманітних і численних структурних зв'язках, які також все­бічно досліджуються. Спеціальні методи криміналістики є системно-структурними, адже кожний з них визначає процедуру прийомів та технічних засобів дослідження конкретного виду об'єктів. Застосову­ють спеціальні методи переважно в експертній практиці, а також для ідентифікації об'єктів пам'яті (уявних образів).

Першим з криміналістів до діалектики як теорії пізнання звернув­ся професор С. Потапов. Він писав, що діалектика ставить перед на­уковим дослідженням завдання: як зрозуміти та відобразити дійс­ність – реальний предмет у його реальних відношеннях.

Висловивши загалом правильне теоретичне положення, С. Пота­пов звів методологію науки до методу ідентифікації як методології криміналістики. Звичайно, ця концепція зазнала критичного аналізу, бо методологію науки не можна замикати на одному окремому ме­тоді, яким є ідентифікація. Метою методології є дослідження й аналіз методів і засобів, за допомогою яких пізнають об'єктивну реальність як на теоретичному, так і на емпіричному рівні. Вузьке й однобічне розуміння криміналістичної методології піддав серйозній критиці дослідник Р. Бєлкін, який запропонував власне визначення понят­тя загальної теорії криміналістики. Він довів, що методологія криміналістики є системою принципів, теоретичних концепцій, категорій і понять, методів і зв'язків, які застосовуються в ній. До її складу вхо­дять учення про механізм злочину, закономірності збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів, а також окремі (часткові) теорії (такі як криміналістична ідентифікація, вчення про механізм слідоутворення, спосіб учинення злочину тощо).

 

ІІ

У криміналістиці поряд з окремими (спеціальними) методами ефективно застосовують загальнонаукові методи пізнання – спосте­реження, вимірювання, опис, порівняння, експеримент, моделювання, ідентифікацію, математичні та ін.

У кожній галузі науки використання загальнонаукових методів має певну специфіку, що зумовлюється об'єктом, завданнями та кон­кретними умовами дослідження. Це стосується й криміналістики. Наприклад, застосування експериментального методу у криміналістиці та хімії різниться не тільки обсягом і завданнями досліджен­ня, а й умовами. Встановлений законом правовий режим слідчого ек­сперименту істотно відрізняється від експериментального методу, який використовують у будь-якій іншій сфері наукової та практичної діяльності.

Спостереження як систематичне цілеспрямоване безпосереднє сприйняття предмета чи явища широко застосовують у криміналіс­тиці як з науковою, так і з практичною метою: для вивчення та уза­гальнення правозастосовчої практики, в експертних дослідженнях, під час виконання слідчих та оперативно-розшукових дій тощо. Спостереження можна здійснювати двома способами: візуально та за до­помогою технічних засобів (мікроскопів чи інших оптичних при­ладів, електронної техніки, електронно-оптичних перетворювачів, рентгенівських установок, засобів ультразвукового зондування, ла­зерної техніки та ін.). У сучасних наукових дослідженнях у галузі кри­міналістики, а також у слідчій, експертній та оперативно-розшуковій діяльності спостереження здійснюють переважно із застосуванням технічних засобів. Для підвищення ефективності цього загальнонаукового методу необхідно дотримуватися певних умов: чітко визнача­ти мету й завдання спостереження, максимально концентрувати та підтримувати на певному рівні увагу спостерігача, своєчасно усува­ти фактори, що відволікають увагу.

Вимірювання є необхідним методом пізнання різних просторових і часових величин. Простір і час – форми існування матерії, тому пізнання матерії, вивчення закономірностей природи, суспільства та мислення неможливі без їх кількісних та якісних характеристик. І в наукових дослідженнях, і у практичній діяльності, пов'язаній з вивченням слідів злочинів, неможливо обійтися без вимірювання ліній­них і кутових величин, об'єму, концентрації, температури, опору ма­теріалів, аналізу оптичних властивостей, а також без визначення різних часових показників: тривалості того чи іншого явища, швид­кості руху, часу вчинення злочину, давності утворення слідів. Для розвитку та успішного застосування цього методу велике значення має вдосконалення вимірювальної техніки. Точність визначення про­сторових і часових величин у криміналістиці (під час допиту, огляду, експертних досліджень) – одна з важливих умов встановлення істи­ни у справі.

У криміналістиці, як і в інших науках, фіксація за допомогою опису кількісних і якісних показників предметів і явищ, що вивчаються, є необхідною умовою пізнання їх сутності. Без цього теоретичне пізнання неможливе. Як метод пізнання опис має бути системним, як і підхід до вивчення реальної дійсності. В описі відображається взає­мозв'язок предметів і явищ дійсності. Саме тому важливою є роль різних криміналістичних класифікацій, наприклад ознак зовнішності людини, слідів рук, ніг, транспортних засобів, вогнепальної зброї, гільз, куль, ознак почерку, письмової мови тощо. У процесі розвит­ку науки вдосконалюють існуючі класифікації, створюють нові, і це сприяє підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю.

Існують різні форми та способи опису. Він може бути усним і фік­сованим. Останній здійснюється не тільки за допомогою письма (як опис криміналістичних об'єктів у процесуальних актах, картотеках, каталогах), а й із застосуванням технічних засобів (звукозаписуваль­ної апаратури, оптики, поліграфії, вимірювальної техніки). Форми та способи опису, які застосовують у практичній діяльності з розсліду­вання злочинів, мають певну специфіку, що зумовлено передбаченою законом процесуальною формою фіксації результатів пізнання об'єк­тивної істини у справі. Процесуальна форма фіксації доказів – одна з гарантій запобігання їх фальсифікації.

Порівняння широко застосовують у криміналістичній ідентифі­кації. Предмети й явища, які суттєво різняться, як і їх характерні оз­наки, легко диференціювати візуально. Завдання ідентифікації об'єк­тів високого ступеня подібності розв'язують за допомогою різних на­уково-технічних засобів.

Використання оптичних приладів, спеціальних порівняльних мік­роскопів, фотографічних, хроматографічних, електронно-оптичних, спектрофотометричних та інших способів виявлення й підсилення контрасту значно підвищує ефективність застосування методу порів­няння.

Необхідними умовами застосування порівняння у криміналістич­ній експертизі є такі:

· порівняння однойменних об'єктів (наприклад, слідів одного й того ж знаряддя злому – зубила, сокири; однієї й тієї ж ділян­ки досліджуваної поверхні);

· однакове просторове розташування порівнюваних об'єктів;

· однакове освітлення об'єктів;

· однаковий масштаб збільшення.

Прийоми порівняння можуть бути різними: зіставлення (візуальне чи за допомогою приладів), суміщення та накладення (фотоаплікація у фотопортретній експертизі).

Експеримент також широко застосовують у криміналістиці. У кримінальному судочинстві він називається слідчим експеримен­том. Незважаючи на те що науковий і слідчий експерименти істотно різняться, основні, суттєві їх ознаки однакові: експеримент необхід­но здійснювати в певних, наперед створених умовах, достовірність його результатів забезпечується їх сталістю за неодноразового по­вторення з певною послідовністю варіацій. Експериментальний ме­тод широко застосовують під час здійснення експертиз (так званий експертний експеримент). Експериментальний метод застосовують також слідчі з метою отримання порівняльних зразків для ідентифі­каційних досліджень. Достовірність експерименту забезпечується,! його ретельною підготовкою, створенням відповідних умов для здійснення.

Суть методу моделювання полягає в заміні реального об'єкта пізнання моделлю, яку досліджують, а одержані результати інтерпрету­ють (переносять) на реальний об'єкт вивчення. Моделювання застосовують також з метою вивчення властивостей і ознак об'єктів за їх моделями-зліпками, фотозображеннями, сигнало- та відеограмами. Механізм події злочину найчастіше відпрацьовують на уявній моде­лі, побудованій на матеріальних та ідеальних відображеннях у мате­ріальному середовищі. Моделі, які використовують у процесі пізнання, можуть бути матеріальними (предметними), наприклад гіпсова копія сліду взуття, план місця події, макет будівлі; логічними (ідеальними) – слідча версія; структурними, що відображають внутрішню будову (структуру) об'єкта; функціональними (динамічними), які ко­піюють оригінал, що перебуває в динаміці, наприклад слідча версія, модель певного технологічного процесу.

У криміналістиці широко застосовують усі види моделей, але в розкритті злочинів, плануванні розслідування та оперативно-розшуковій діяльності найважливішу роль відіграють логічне моделювання (гіпотетичне пізнання), слідча й оперативно-розшукова версії (моделі).

Метод ідентифікації (ототожнення) обґрунтовано зараховують до загальнонаукових. Цей метод базується на вченні про діалектичну тотожність і застосовується в усіх сферах наукового знання, коли не­обхідно вирішити питання, чи є предмет або явище тим, з яким по­рівнюється, або визначити їх належність до певної класифікаційної групи. У природничих і технічних науках метод ідентифікації найчастіше застосовують для визначення групової належності предметів і явищ. Завдання встановлення тотожності конкретного, індивідуаль­но визначеного об'єкта постає дуже рідко (за винятком таких сфер, як мистецтвознавство й література, де іноді необхідно встановити ав­тора мистецького твору чи його оригінальність). У криміналістиці індивідуальна ідентифікація має переважне значення, бо питання про тотожність вирішується здебільшого щодо конкретних речових до­казів, виконавців і авторів документів, конкретних об'єктів, що зали­шили сліди на місці події. З метою підвищення ефективності розв'я­зання експертних ідентифікаційних завдань у криміналістиці розроб­лено теорію криміналістичної ідентифікації, створено нові наукові методи для розв'язання ідентифікаційних завдань у трасології, су­довій балістиці, почеркознавстві, техніко-криміналістичному дослід­женні документів, ідентифікації людини за ознаками зовнішності.

До загальнонаукових належать також математичні методи. Найінтенсивніше їх почали застосовувати останні два-три десятиріччя. Практика ідентифікаційних експертиз потребувала від криміналістів пошуку об'єктивних критеріїв оцінювання ідентифікаційних ознак для забезпечення надійності та достовірності експертних висновків. З цією метою почали використовувати математичну статистику й те­орію ймовірності. Математика дала змогу впровадити у криміналіс­тичну, автотехнічну та інші види експертиз сучасні комп'ютери, ство­рила умови для розвитку криміналістичного прогнозування, ство­рення моделей типових слідчих ситуацій і оптимального розв'язання практичних завдань розкриття злочинів.

Загальнонаукові методи пізнання тісно взаємопов'язані. Наприк­лад, порівняння неможливе без спостереження й опису, а системати­зація та класифікація – без порівняння; спостереження та порівнян­ня завжди супроводжують один одного, а метод вимірювання пов'я­заний з математичними методами.

 

ІІІ

Спеціальні, або окремі, методи, які застосовують у криміналістиці поділяються на дві групи: власне криміналістичні та методи інших (природничих і технічних) наук, які використовують здебіль­шого у криміналістичній експертизі.

Власне криміналістичні методи створені та обґрунтовані теорією криміналістики або запозичені та перетворені нею спеціально для і дослідження криміналістичних об'єктів. До цих методів належать су­дово-фотографічні, трасологічні, судово-балістичні та ін. Наприк­лад, у судовій фотографії розроблено методи сигналетичної (упізнавальної), вимірювальної, панорамної, стерео- та мікроскопічної, великомасштабної фотозйомки, а також методи фотографічного підсилювання кольорових контрастів, виявлення текстів, які неможливо прочитати, та ін.

Розроблено різні методи слідокопіювання у трасології. Широко застосовують методи дактилоскопічної ідентифікації, мікроскопічно­го та профілографічного дослідження мікрорельєфу різних слідів (знарядь злому й інструментів, на кулях, гільзах та ін.). У судовій ба­лістиці широко застосовують методи виявлення та фіксації слідів по­стрілу, ідентифікації зброї за слідами на кулях і гільзах, визначення дистанції пострілу, послідовності виконання пострілів та інші мето­ди судово-балістичної експертизи. У криміналістиці застосовують та­кож різноманітні ефективні методи техніко-криміналістичного до­слідження документів, почеркознавчої експертизи, фотопортретної ідентифікації та кримінальної реєстрації.

Поряд з методами й засобами криміналістичної техніки у криміналістиці широко застосовують методи криміналістичної тактики й методики розслідування злочинів, зокрема планування розслідуван­ня, аналізу слідчих ситуацій, тактичні прийоми виконання слідчих дій, профілактики злочинів криміналістичними засобами.

Джерелом формування криміналістичних методів і засобів є природничі, технічні та суспільні науки, а також слідча, судова та експер­тна практика. Методи наукового узагальнення цієї практики (анке­тування, статистичні) також належать до спеціальних.

У дослідженні криміналістичних об'єктів широко застосовують методи природничих і технічних наук – фізичні (спектрального ана­лізу, дослідження в інфрачервоних і ультрафіолетових променях, із застосуванням радіоактивних ізотопів, методи електронної та лазерної техніки та ін.), хімічного якісного та кількісного мікроаналізу, біологічні, мінералогічні та ін. Часто розкриття злочинів залежить від того, як повно й ефективно у криміналістиці застосовують сучасні досягнення природничих і технічних наук.

Як зазначалося, усі методи криміналістики, які рекомендуються для практичного застосування в розкритті злочинів, й особливо ті, які застосовують у кримінальному судочинстві, мають бути наукови­ми, надійними, економічними, безпечними та етичними. Тому у пра­восудді забороняється використовувати методи, що перебувають на стадії наукової розробки та перевірки, а також антинаукові й ті, що принижують людську гідність.

Методология библиотековедения

Вопросы.

1. Методология и её понимание в библиотековедении.

2. Из истории развития методологии библиотековедения.

3. Философско-методологические и логико-методологические основания библиотековедения.

 

 

Методология: – система научных принципов и способов мышления, которые служат для организации и построения теоретической и практической деятельности, а также учение об этой системе, - это учение о методах деятельности, теория методов научного исследования.

Методология изучает технологию получения знаний и создаёт предпосылки для выбора наиболее рациональных путей познания, полагая при этом улучшать и дополнять применяемые в процессе познания средства. Отражая логику научного поиска, методология излагает в наиболее общем виде стратегию научного исследования.

В качестве общей методологии науки, философия выступает не только в качестве теории, вырабатывающей всеобщие законы развития общества и мышления, но и определяющей пути исследовательской деятельности во всех областях научного знания.

Исходя из основных положений общей методологии науки, строятся и частные или, как их иначе называют, специально-научные методологии, имеющие своим предметом процесс научного исследования в различных дисциплинах.

Разработка частных методологий происходит по мере развития наук, по мере накопления специфического для каждого из них исследовательского опыта, по мере определения и уточнения места науки в общей системе наук, ограничения сферы её действия и установлению наиболее существенных связей с родственными науками.

К числу частных методологий относится и методология библиотековедения, строящаяся на – 1). базе общей научной методологии- философии -, но - 2). имеющая специфические черты, отражающие объективное содержание библиотечной науки.

Как и другие частные методологии, методология библиотекаря - призвана на важные вопросы:

1. – через какие этапы проходит учёный, чтобы достичь научного открытия,

2. – как формируется и исследуется научная проблема,

3. – каким закономерностям подчиняется анализ фактического материала, которым оперирует наука,

4. – как совершается проверка получаемых результатов исследования и т.д. Абрамов Научные основы теории и практики в демократической России // Библиотековедение; вчера, сегодня, завтра, М., 1996 г. ч. 1.

Внимание к методологии возникло уже в первые годы Советской власти, когда стали осуществляться исследования, проверявшие и конкретизирующие принципы и методы научной работы.

В исследованиях 20-30 годов XX века начинают использовать различные методы: анкетирование, анализ отзывов читателей на книги, беседы, наблюдения, анализ статистических материалов и т.д.

Методология развивалась в процессе этой исследовательской практики. Библиотековеды отмечали, что трудности, возникающие в процессе исследований библиотечной работы, обусловлены неразработанностью методологических вопросов.

Жизнь библиотек, содержание и характер процесса работы с читателями и сами читатели непрерывно изменялись, а разработка теоретических принципов и методов исследования этих объектов, т.е. методология, нередко отставала.

С середины 30-х годов XX века накопление материала, полученного эмпирическим путём, пришло в противоречие с медленным его осмыслением.

Методология библиотековедческих исследований не могла предоставить библиотекарям систему принципов и методов познания, которые рождались в практике, подчас применялись ограничено, изолировано или неверно.

В послевоенный период продолжалась работа по дальнейшей разработке методологии библиотечного исследования. В библиотечной печати развернулось обсуждение задач научной работы в области библиотековедения, в которой приняли участие К.И. Абрамов, Ю.В. Григорьев, М.А. Потапов, В.В. Серов, Г.П. Фонотов и др. Активировались усилия крупнейших библиотек страны и институтов культуры, направленные на укрепление методологических основ библиотековедения. В этот период методология библиотековедения развивалась на основе марксистско-ленинской диалектики, логики, теории познания путём обогащения результатами исследования по библиотечным вопросам.

Однако развитие методологии шло недостаточно активно, о чём в 1961г. заявил в печати профессор Григорьев Ю.Г. Одной из причин отставания методология библиотековедения в те годы являлась известная «профессиональная замкнутость» библиотековедов. Редко привлекались к разработке библиотечных проблем специалисты из других областей знаний.

В 70-80 годы XX века был проведен ряд научно-теоретических конференций, итоги которых положительно отразились на развитии библиотечной науки и практики и её методологии.

В этот период формируется методология советского библиотековедения, рассматривающая и систематизирующая принципы исследования библиотечных объектов.

Методология библиотечной науки определялась как её область, которая разрабатывает принципы подхода к изучению и методы исследования объектов библиотековедения.

Советское библиотековедение подсказало своей методологии основные направления исследований: определение места и функций различных библиотек, принципы централизации, взаимодействие библиотек разных типов и видов и др. Методология библиотековедения обеспечивала, в свою очередь, реализацию этих исследований на основе своих принципов и методов.

Под методологией библиотековедения – понимается система наиболее общих, исходных, основополагающих принципов и способов познания, организации и построения теоретической деятельности, а также учение об этой системе.

Если конкретизировать это широкое определение, то методология это:

1. мировая философия, обращённая в сторону процесса познания,

2. наука логика,

3. специфические для библиотековедения законы, принципы,

4. свойственная методика научного исследования,

5. наиболее общие и стабильные формы организации научного исследования.

Основное ядро, сердцевину или содержание методологии библиотековедения определяют три составляющих:

― это философские и логические законы, принципы, категории, а также закономерности и принципы библиотечного дела, т.к. именно они в явной или скрытой форме регулирует процесс развития библиотековедения.

В методологии библиотековедения выделяют:

― Философско-методологические основания библиотековедения – составляют гносеология, законы, принципы, категории мировой философии;

― Логико-методологические основания библиотековедения образуют законы и основные категории логики;

― Научно-методические основы библиотековедения включают общенаучные и частнонаучные, качественные и количественные методы познания;

― Организационно-процедурные элементы представляют собой алгоритмы порождения нового научного знания и организационные схемы их практической реализации в процессе научного исследования.

Всё это вместе взятое представляет собой своего рода свод правил, норм, которыми должен руководствоваться всякий теоретик и практик библиотечного дела при решении различного рода нестандартных проблем. Иначе говоря, в своей деятельности он должен опираться не только на профессиональные библиотечные знания, но и на осведомленность в таких основаниях познания библиотечного дела, как философские, логические, собственно библиотековедческие, что составляет общую и частную методологию библиотековедения.