Отчёт о работе. Швидке відновлення сільського господарства, промисловості, транспорту

Швидке відновлення сільського господарства, промисловості, транспорту

Відновлення і розвиток торгівлі

Зростання кількості міського населення

Підвищення продуктивності праці

Підвищення рівня життя населення

Прискорення соціальної диференціації в місті; поява «нової буржуазії»

Прискорення розшарування селянства

Наростання економічної нестабільності, періодичні економічні кризи

Зростання безробіття

109. Охарактеризуйте основні напрями теоретичних досліджень в українській економічній літературі 20-х років ХХ ст. (ортодоксальний марксизм та немарксистський напрям).

Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в 1917—1920-х роках, слід відзначити, що вони були зумовлені як складними політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній думці на початку століття, — з одного боку, економічна теорія, що формувала­ся науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися в той час на Заході, з внесенням у них цілої низки принципово нових підходів на рідному ґрунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті.

Головною принциповою відмінністю підходів представників цих двох те­чій до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уяв­лення про основну рушійну силу й засади таких перетворень. Науковці, які належали до першої течії, передбачали здійснення їх демократично оновле­ною державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм власності в їх взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин та їх інститутів. Ортодоксальні мар­ксисти зводили ці перетворення до конструювання пролетарською держа­вою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та лікві­дації тих відносин й інститутів, що існували.

Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих україн­ських учених-економістів. Серед них були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко й багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, яка склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена пе­реважно державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональних революціонерів і тією чи іншою мірою займалися про­пагандою ідей та програм Леніна, розробкою відповідних заходів економіч­ної політики тощо, а також нечисленними професійними економістами- марксистами, лави яких у 20-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігури — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлин та ін­ші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я. Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О. Алек­сандров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білаш та ін..

Основні проблеми, що постали перед українською економічною думкою в роки «воєнного комунізму», передусім були пов’язані безпосередньо з упровадженням політики цієї влади. За тих умов характерною рисою полі­тичної та економічної літератури цих років стали пропаганда з позицій офі­ційної влади необхідності державного централізму та включения господарс­тва України в єдину систему централізованого управління й планування, запропоновану РСФРР, створення відповідних органів обґрунтування прин­ципів головної економічної ланки, ударності, единоначальності, мілітариза­ції праці тощо, характерних для часів «воєнного комунізму».

Офіційна література всіляко пропагувала в Україні ленінські положения щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, бро­шурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкла- дки розглядалися не тільки як викликані поточними завданнями (забезпечення армії, виробничих центрів тощо), а й як пов’язані з програмними на­становами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.

Однак ще напередодні жовтневих подій, у серпні 1917 р., М. Туган- Барановський запропонував у закінченій ним у листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу централістської системи соціалізму й попереджав про небезпечність її не­гайного запровадження. Він звертав увагу на вади зайвої централізації, що можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініціативи, панування примусовості, бюрократизації суспільного механізму і в результаті — до зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими, господарського регресу замість очікуваного прогресу.

Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму, вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної влади, яка бере на себе «виконання всіх функцій задоволення суспільних по­треб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і су­спільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних нас­лідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Об­стоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус, В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вищу його продуктивність і товарність порівняно із селянським го­сподарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановський, призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській револю­ції загрожуватиме грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного, трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянст­ва. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в про­граммах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного господарства».

110.Радянська індустріалізація, її джерела і соц-економіч.наслідки.

Індустріалізація:(за конспектом)

А)максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, с-г, що обумовило диспропорцію в господарській системі

Б) експансивний характер реалізації

В) використання с-г як джерела коштів, що збільшило продподаток і заборону вільнох торгівлі

Реформи:

А) «про заходи з упорядкування управління виробництвом і встановлення єдиноначальності»(1929)

Б) «про реорганізацію управління промислововтсі»(1929)

В) «про кредитну реформу»(1930)

Г) «про податкову реформу»(1930)

Етапи індустріалізації:

1) 1926-28(розробка 2 планів з ріжницею у показниках – 20%)

1929-32 (вибір та запровадження максимального плану)

3) ІІ-ІІІ пятирічки

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гас­лом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проб­лему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бу­ти створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства.У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях -- пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індуст­ріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держа­ви. Перекачування засобів йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед мі­ського, і серед сільського населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додат­кові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади.Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формаль­но для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у гро­мадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначи­ти, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура про­мислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика «соціалі­стичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці ро­ки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відста­вали галузі групи «Б», будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво, Узагалі пезбалапсоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.

111. Форми господарювання в аграрному секторі Украіни в 20-30 роки ХХст. Суцільна колективізація та її наслідки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом ста­лінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки коле­ктивне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надхо­джень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сиро­вину, шляхом організованого набору селян переміщали на ново-збудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації по­слугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровіль­них засадах підлягало ЗО % селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективіза­ція сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспіль­нення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов вироб­ництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного гос­подарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгос­пи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із ро­динами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючивсіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійс­нювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву «голодомор» 1932- — 1933 років.

 

 

112. Розкрийте становлення директивної системи планування та соціально-економічний зміст довоєнних п’ятирічних планів. Охарактеризуйте дискусію щодо природи планової системи наприкінці 20-х років ХХ ст.

 

У квітні 1929 р. XVI конференцією ВКП(б) було ухвалено «оптималь­ний» варіант першої п’ятирічки. Відтоді розвиток економіки визначався за­гальнодержавними планами. Директивне планування в цій системі було в основному покладено на Державну планову комісію (Держплан).

Критично оцінюючи процес планування, варто зауважити, що він був хаотичний і непрозорий. П’ятирічні плани були погано пов’язані з реаль­ністю й не відповідали оперативним планам. Насправді адміністративно- командна економіка управлялася за допомогою складного поєднання всі­ляких попередніх щомісячних, щоквартальних і щорічних планів, які час­то переглядалися. План кожного наступного року був фактично планом попереднього, у який були внесені деякі мінімальні зміни.

Отже, не закони ринку, а плануючі органи держави вирішують, що та яким чином і в яких розмірах виробляти, кому, коли й де споживати. Зі зростанням народногосподарського організму це завдання все більш ускладнюється. Пла­нове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким. На початку 1980-х років кількість щорічних планових показників становила 2,7—3,6 млрд, зокрема в центрі затверджувалося близько 2,7—3,5 млн.

За директивного планування регулятором виробництва ставав план. Розвиток планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом усього народного господарства. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні вироб­ничі завдання по 17 галузях, а перша п’ятирічка — по 50 галузях промисло­вості, то другий п’ятирічний план охоплював уже 120 галузей промисловос­ті. Жорстко регламентувалися не тільки планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми та розміри оплати праці та інші показники.

Досвід директивного планування, накопичений у промисловості, було пе­ренесено в сільське господарство (до кожного району й колгоспу доводили­ся державні посівні плани, у 1932 р. уперше був розроблений план трактор­них робіт МТС, починаючи з 1935 р. затверджувалися державні плани розвитку тваринництва на кожний рік та ін.).

У 30-ті роки було створено економічну систему, засновану на жорсткому централізмі. По суті, держава знову перейшла до своєрідно­го «розверстування» як у сільському господарстві (обов’язкові поставки в розгорненій номенклатурі), так і в промисловості, де встановлювалися жор­сткі директивні завдання з виробництва й розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Затвер­дилися командно-бюрократичні методи управління.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви зі складання пер­шого п ’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахо­ваного на 1928/29—1932/33 господарські роки. Держплан УРСР, як і союз­ний, щодо п’ятирічного плану стояв на таких позиціях: «План має бути:

а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням за­вдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою за­ходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади» [2, с. 291]. На практиці останнє витіснило й підім’яло під себе науко­вість, об’єктивність, оптимальність.

Проект плану мав два варіанти — «відправний» та «оптимальний». Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискоре­ний розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського госпо­дарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 30 % селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Середньоріч­ний темп приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом становив 18 %, а «оптимальним» — 20—22 %. У травні 1929 р. «оптималь­ний» варіант плану схвалила XVI партконференція ВКП(б).

Але з моменту прийняття плану розпочалися численні коригування його по­казників у бік їх підвищення, почасти без необхідного обґрунтування. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів, що призводило до диспропорцій. У результаті перший п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його за­вершення (1 січня 1933 р.), ані у запланований період.

Відповідно до принципів та основних показників п’ятирічного плану СРСР розроблялися й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 % загальної суми). З 35 важливих об’єктів промисловості СРСР у період технічної реконс- трукії 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металур­гійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.

З 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п’ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому ком­плекс! України з’явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова й молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електромета­лургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський ци­нковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електроста­нцій, запланованих планом ГОЕЛРО.

У січні 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін зробив доповідь про підсумки першого п’ятирічного плану. Було заявлено про безумовне виконання головного завдання п’ятирічки — перетворення СРСР з країни аграрної на країну індустріальну. Підтверджувалося це співвід­ношенням у ВВП частки промисловості — 70 % і частки сільського госпо­дарства — 30 %. Але ці показники були наведені в грошових, цінових оцін­ках, що істотно змінювало картину, бо ціни на промислові товари були дуже високі (вони визначалися не ринком, а державою), а ціни на сільськогоспо­дарські товари (з тієї ж причини) — украй занижені. Тому цінові оцінки ма­скували дійсні підсумки плану, його натуральні показники. За цими показни­ками жодне завдання прийнятого свого часу оптимального варіанта п’яти­річного плану виконане не було. Так, замість передбачуваних виплавок ча­вуну та сталі по 10 млн тонн на рік фактичними підсумками виявилися 6,2 млн тонн чавуну і 5,9 млн тонн сталі; видобуток кам’яного вугілля замість 75 млн тонн становив 64 млн; виробництво електроенергії замість 22 млрд кВт/г лише 13,5 млрд кВт/г. Середньорічний приріст ВВП становив 16 %, як було намічено у відправному варіанті плану, а не 22 %, записані в оптималь­ному варіанті, і вже, звичайно, не проголошені Сталіним 45 % [2, с. 293].

Варто зазначити, що визначивши курс на модернізацію промислового по­тенціалу країни, радянське керівництво одразу зіштовхнулося з проблемою коштів для розвитку індустрії. Внутрішньопромислові накопичення вияви­лися набагато меншими від запланованих, оскільки бурхливий розвиток отримали галузі важкої промисловості, що стали нерентабельними в перший же рік п’ятирічки. Це цілком зрозуміло, оскільки різко (позапланово) збіль­шився фронт робіт, у виробництво були залучені мільйони некваліфікованих селян.

113.Спроби лібералізації адміністративно-командної сис-ит гос-ва в період „хрущовської відлиги”.

Перша спроба реформування командно-адмініст сис-ми у 50-ті роки тісно пов’язана із завершенням сталінського періоду і історії СРСР (березень 1953р) і була викликана певними політ змінами, створенням коаліційного керівництва, провідну роль у якому досить швидко зумів опанувати Хрущов. Нове керівництво країни розуміло нагальну потребу модернізації й навіть повної ліквідації системи ГУЛАГу, стимулювання аграрного сектору ек-ки, проведення перетворень у соц. сфері, відходу від постійної «мобілізаційності» у вирішенні госп проблем. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало сут­тєве зниження с/г податку, списання забор­гованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від сер 1950-х років с/г стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957-8 років. Однак, як і раніше, переважала політика екстенсивного розвитку. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються по­ліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за вир-вом м'яса, масла, молока впродовж 3-4 років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хім пром-ті. В роки семирічки (1959-1965)темпи розвитку радянського с/г поміт­но знизилися, плани зростання вир-ва продукції рослинни­цтва й тваринництва не були виконані, ефективність с/г вир-ва була низькою. Пром виробництво впродовж «хрущовського» десяти­ліття розвивалося досить динамічно. В Ук-ні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збіль­шення видобутку нафти і газу. Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок тепло­вих електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського кас­каду. Екон політика, що її провадило партійно-державне керів­ництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла пром зростанню, особливо таким її елементам, як активніше викори­стання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань, орієнтація на зміцнення госпрозрахун­кових відносин. Реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ госп механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, поро­дивши при цьому масу нових проблем. Екон важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної сис-ми. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функ­ціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові зав­дання вирішувалися за допомогою старого екон механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення екон перетворень не було належної послідовності й цілеспрямовано­сті, а головне - не ставилося завдання радикального реформу­вання існуючого госп механізму. У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін бу­ло підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші. Утім мали місце соц зміни в житті радянських людей, зумовлені цілою низкою заходів, спрямованих на поліпшення умов життя населення, переважно міського. Було підвищено мінімальну заробітну плату (приблизно на 35%) у пром-ті. У 1956р запроваджено закон про пенсійне забезпечення, за яким майже подвоївся розмір пенсій, а пенсійний вік було знижено до 55 років для жінок і до 60 у чоловіків. Було скорочено тривалість робочого тижня. Високими темпами розвивалось житлове буд-во. Житлову кризу подолати не вдалося.

114. Обгрунтування необхідності та шляхів подальшого реформування радянської економіки у процесі теоретичних дискусій початку 60-х рр.”Косигінська” реформа(1965р), її суть та реалізація в Укр.

У першій половині 1960-х років на шпальтах радянської пері­одики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення гос­подарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники підприємств.Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської економіки поклали рішен­ня березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Ре­форма (названа.«Косигінською» за ім'ям одного з ЇЇ ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямова­на на пошук оптимального поєднання централізованого керівни­цтва економікою й оперативно-господарської самостійності під­приємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, еко­номічні стимули та господарський розрахунок.Було вирішено ліквідувати рад-наргоспи та повернутися до галузевого принципу управління.Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї си­стеми планування й економічного стимулювання. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рі­вень шляхом запровадження прогресивних нормативів і балансо­вих розрахунків, забезпечити тісний зв'язок його із науково-технічним прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п'яти­річний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання п'ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передбачалося скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань, зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень та впрова­дження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання. Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибут­ку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств пра­цювати рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьо­му частку прибутку, що залишається в розпорядженні підприєм­ства, ставили в залежність від ефективності використання основ­них та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої про­дукції, підвищення рентабельності виробництва та якості продук­ції. Нарешті, обмежувалося централізоване («безкоштовне») фі­нансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування.У процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. Так, В. Найдьонов та 3. Сотченко, аналі­зуючи економічний експеримент, що провадився на підприємст­вах Львівського раднаргоспу у 1964—1965 роках, стверджували, що «нам здається корисним вже тепер в експериментальному по­рядку надати окремим підприємствам право самостійно планува­ти фонд заробітної плати з тим, щоб знайти способи регулювання його економічними шляхами, забезпечивши найбільш раціональ­не витрачання». Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згід­но із рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦККПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в аг­рарному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якогоколгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різни­ця — покриватися за рахунок державного бюджету.Важливою причиною відставання сільського господарства був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено дер­жавні асигнування на підвищення технічного рівня сільського гос­подарства, на виробництво сільськогосподарських машин та доб­рив. В Україні впродовж 1966—1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних доб­рив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рі­шення про її посилення.Положення реформи втілювалися в життя з великими труд­нощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спо­чатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпече-ним матеріально, а підвищення самостійності підприємств — не­сумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директив­ним плануванням та наявною системою ціноутворення.Численні суперечності реформи можна було б усунути, поетап­но просуваючись до ринку. Одначе це було неможливо через по-літико-ідеологічні причини.

115. „Горбачовська перебудова” як спроба трансформції радянської сис-ми.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економі­ці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголо­сило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машино­будування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспро­можний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінан­сах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнту­вався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне під­приємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соці­алістичної економіки.Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром).. Створення Держагропрому, який об'єднав практич­но всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гост­роту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність колгоспів та радгоспів.Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринко­вих відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа («500 днів»). Зреш­тою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки стабі­лізації народного господарства та переходу до ринкової еконо­міки», втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, без­системна перебудова призвела до невідворотного розвалу ра­дянської економіки та розпаду СРСР.

116. Розкрийте причини кризи ортодоксальної марксистської політичної економії та основні напрями теоретичних досліджень в Україні другої половини 80-х років ХХ ст.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985р.) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очо­люване М. Горбачовим, проголосило курс на при­скорення соціально-економічного розвитку країни, який мав ґрунтуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень на­уки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі і всього на­родного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголо­шений курс не означав ламки командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних позитивних змін був неспроможний.

Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали деякий позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збіль­шилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв’язано антиалкогольну кампанію, яка завдала значного удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки становили до 10 млрд крб. щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння необхідності се­рйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема мало­помітний у 70-х роках напрям удосконалення господарського механізму, який орієнтувався на перехід до ринкової економіки, з конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним утручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 80-х років цей підхід ще не став основою реформування радянської економіки, але вже перші кроки на цьому шляху — ухвалення законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) і «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприєм­ництво, означали відступ від традиційного трактування соціалістичної економіки. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було за­йнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більш як 30 % їх надавали послуги не населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та ви­робництво товарів народного споживання.

Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поруше­но на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна «перебудова» розпочалась у чер­вні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство», відпо­відно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою ді­яльність, ґрунтуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачал