Упрощённая методика проектирования технологииУкраїнська культура часів Київської Русі. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу. На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з'явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки. Уже в IX ст. східні слов'яни вміли писати. Про це свідчить "Софійська азбука", знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов'янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці — слов'янської писемності. За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037-1039) — відоме "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено "Ізборник" — фактично першу давньоруську енциклопедію. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім". Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі. У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов'язана з язичницькими віруваннями. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах — хори. Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичі в Києві було збудовано соборну Десятинну церкву. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота — головний в'їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13 банями. У Чернігові було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають Софію Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески вкривали всі стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як "Дмитро Солунський", “Печерська богоматір", “Борис і Гліб”. У Києві було кілька іконописних майстерень. Прекрасними зразками різьблення на камені є плити Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр'єві. Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби. 42.Українська культура у XIV-XVI стт.
1. Культура України в період автономії у складі Великого князівства Литовського та Польщі. Литовський статут. «Устав на волоки». Магдебурзьке право. 2. Виникнення братств. Заснування Осторозької академії. 3. Виникнення Запорозької Січі та роль козацтва в розвитку української культури. Діяльність гетьмана П. К. Сагайдачного. Розвиток книгодрукування. Перекладна література. Пересопницьке євангеліє. Творчість письменників-полемістів XVI ст. 4. Культура Ренесансу в архітектурі і образотворчому мистецтві України. Становлення художніх стилів: романського, готичного, ренесансу. 5. Українські гуманісти епохи Відродження. Зміни культурно-історичних процесів в Україні у зв’язку зі змінами державно-політичного устрою. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві і входження його до складу Великого князівства Литовського. Галицько-Волинський літопис. Автономна державність України у складі Литовської федерації. Литовський статут. «Устав на волоки». Кревська унія (1385 р.). Об’єднання Литви і Польщі. Посилення польських впливів на Україну. Українська шляхта та її участь у роботі сеймів, у державному управлінні. Зміцнення держави. Оголошення Москви спадкоємницею Київської держави, а потім і спадкоємницею Візантії (так звана теорія «третього Риму»). Литва й Україна. Українська автономія. Позитивні та негативні наслідки перебування України у складі Литви. Організація самоврядування. Руське, волоське, магдебурзьке право. Виникнення братств у Львові, Острозі, Луцьку, Києві. Цехова організація. Об’єднання музикантів, художників, ремісників, аптекарів у професійні цехи. Самоуправління цехів. Подальший розвиток культурних традицій Київської держави. Розвиток перекладної літератури. Обмежений розвиток світської літератури. Київський псалтир як пам’ятка культури. Характеристика його мистецьких, надзвичайно майстерних мініатюр, гармонійної композиції. Навчання української молоді в європейських університетах: Краківському, Болонському, Падуанському, Сорбонні, Віттенберзькому та багатьох інших. Поширення гуманістичних ідей Відродження. Характеристика участі українців у латиномовних культуротворчих процесах. Українські гуманісти епохи Відродження. Юрій Дрогобич-Котермак — учений, астроном, медик, ректор Болонського університету. Видання ним у 1483 р. першої української друкованої книжки «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Станіслав Оріховський (Роксолан) — філософ, провідник гуманізму, український «Демосфен». Характеристика його праці «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». Перший український поет-гуманіст Павло Русин. Заснування Острозької академії. Викладачі академії Герасим Смотрицький, Лаврентій Зизаній, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко. Рукописне Пересопницьке євангеліє (1556—1561 рр.) — пам’ятка української книжної культури, найкращий зразок української мови того часу. Мистецьке оформлення книги. Характеристика Пересопницького євангелія як межі, за якою залишаються середньовічні естетичні цінності, з іншого боку — це пам’ятка гуманістичних ідеалів Відродження. Характерні риси середньовічних стилів романського і готичного. Характерні риси Ренесансу: гуманістичні ідеали у світоглядній позиції — концентрація уваги на людині, переосмислення античності, модифікація християнського вчення. В архітектурі: наявність урівноваженої композиції, розвиненого каркаса, міжповерхових членувань, система декору вікон та дверей. Характеристика пам’яток Ренесансу: ратуші, Успенської церкви, Чорної Кам’яниці, Вежі Корнякта у Львові. Оборонні зразки замкової архітектури: Луцька, Кам’янець-Подільська, Збаразька, Крем’янецька фортеці, замок Острозьких та ін. Розвиток друкарства. Видання 1491 р. книг «Октоїх», «Часослов» (Краків, друкар Швайнольд Фіоль, шрифт — кирилиця). Видання 1574 р. книги «Апостол». Друкар Іван Федоров здійснив видання Острозької біблії. Оцінка її як пам’ятки національної культури. Характерні риси живопису ренесансного стилю. Образи Богородиці, Святого Миколая, Юрія Змієборця. Декоративне оздоблення, різьба по дереву. Розвиток золотарської справи, книгодрукування, іконопису, ремесел з виготовлення прикрас, одягу тощо. Музика. Українське мистецтво XIV—XVI ст. як спадщина художньої культури Київської Русі. Усна народна творчість. Думи. Історичні пісні, легенди, вірші. Виникнення козацтва і Запорозької Січі. Продукування козаками ідеї народовладдя і свободи особистості. Реалізація цієї ідеї на практиці в унікальній козацькій державі. Запорозька Січ П. К. Сагайдачного. Роль козацтва в розвитку української культури. 43.Українська культура у XIX ст. У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові. Найвидатнішим композитором того періоду був Максим Созонтович Березовський (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навчався також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях італійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церковну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісного педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771р. Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім´я вписане на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моцарта — як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушливою і нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службовця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством. На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За короткий час свого життя він написав багато церковних творів — це шедеври української церковної музики. Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825). Народився в Глухові, очевидно, там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Ного церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природною простотою і великою майстерністю. На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук´янович Ведель (1767—1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час працював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лавру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з´ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголосили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) — композитора великого таланту ув´язнили в божевільню. Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані. Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVIII ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства. Театр. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними. Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII— упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні. На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів). Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу. З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності. У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко. Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях. Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п´єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п´єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси. Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого. Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави. Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом. Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728). У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір. На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю. В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в основі інших — веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо. У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики. Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності. Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави. У практиці українського шкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми. У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями. Час його виникнення досі не з´ясований. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 p., але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, що дійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польського етнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях) триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село Дашів Іллінецького району Вінницької області) — з датою 1639 р. За описом Ізопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому поверхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієї вертепної машинерії. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини. Тісно пов´язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас. До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ´яненко пише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування. Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа. Український театр другої половини XVII—XVIII ст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіантах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст. Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Російської імперії ще не міг з´явитися у другій половині XVIII ст., як не міг з´явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування. XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв´язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури. 44.Українська культура у XIX ст.
Розвиток промисловості, необхідність упровадження і використання нової техніки і технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зростала національна самосвідомість народу. Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила народної освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети. Парафіяльні школи створювались при церковних парафіях, давали початкову освіту за півроку-рік. Повітові школи з 1828 р,. були трикласними — завершальними в початковій освіті. Сере дню освіту давали гімназії з 7-річним навчанням. Тут вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, «закон божий». В основному навчалися діти дворян. У середині XIX ст. на Східній Україні було 19 гімназій, а наприкінці століття — 129. Дочки дворян здобували середню освіту в інститутах шляхетних дівчат, які діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Керчі. Проміжне місце між гімназіями й університетами посідали ліцеї: Рішельєвський (Одеса), Кременецький (Волинь), Ніжинський. У 1805 р. було засновано за ініціативою В. Н. Каразіна Харківський університет з чотирьох факультетів, де навчалось усього 65 студентів. У 1834 р. відкрився Київський університет, а у 1865 р. — Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тис. Крім цього, діяло ще 6 інститутів. У 1875 р. відкрився університет у Чернівцях. Але кількість не грамотних у Галичині була значною — 66 %. Розвивалася наука. Вагомих успіхів досягли: у галузі молекулярної фізики — М. П. Авенаріус, математики — В. П. Єрмаков; геології — К. М. Феофілактов; етнографії, мовознавства, біології — М. О. Бекетов; механіки — О. М. Ляпунов (Харківський університет); ґрунтознавства і фізичної географії — В. В. Докучаев, ім'ям якого названо Харківський аграрний університет; мікробіології — І. І. Мечников (Новоросійський університет). Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для х-променів, чим потім скористався німецький учений Рентген і промені були названі його ім'ям. У філософії домінував ідеалізм (П. Юркевич, М. Грот). В економічній науці виділялись три напрямки: дворянсько-буржуазний (М. X. Бунге, Г. М. Цехеновецький), народницький (О. С. Постников), марксистський (М. І. Зібер). Тривав процес формування української літературної мови. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. П. Павловським. Основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І. П. Котляревський (1769—1838). Першим твором, який на лежить до нової української літератури, стала поема «Енеїда» (1798). Пізніше він написав п'єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». У розвитку прози визначне місце належить Г. Ф. Квітці-Основ'яненку, Є. П, Гребінці. Але найвидатнішим здобутком української літератури стала творчість Т. Г. Шевченка — генія українського народу, у творах якого найяскравіше відображені національно-визвольні тенденції української літератури. Його проза і поезія характеризуються високим художнім рівнем, народністю, проникнуті загальнолюдськими цінностями. Т. Г. Шевченко став основоположником революційно демократичного напряму і критичного реалізму. Багато його творів при свячено історії українського народу, драматичним, героїчним та трагічним сторінкам його минулого («Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Іван Підкова» тощо). Т. Г. Шевченко був також видатним художником і писав на історичну тематику («Дари в Чигирині», «Смерть Богдана Хмельницького»). У художній літературі співіснували різні художні напрямки: романтизм (Я. Щоголєв), натуралізм (Г. Барвінок), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Провідним методом був критичний реалізм, для якого характерним було правдиве зображення типових явищ дійсності, викриття основних вад суспільства. Сформувалися і своєрідні літературні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський, М. Старицький); аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Па нас Мирний); соціально-філософський (І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський). Суттєвим був внесок у розвиток української літератури письменників ліберально-буржуазної течії П. О. Куліша, Олени Пчілки, Д. Л. Мордовця. Досить високого рівня досягла українська драматургія і театральне мистецтво. Особливістю цих процесів було те, що провідні драматурги були одночасно й організаторами театральних труп, зокрема, М. Л. Кропивницький (написав 40 п'єс); М. П. Стариць кий (25 п'єс, автор багатьох історичних творів); І. К. Карпенко-Карий (20 п'єс). У 1892 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу українську професійну трупу, до якої ввійшли кори феї театру М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. На піднесенні знаходилася в Україні на цей час музика. Першу українську оперу написав С. С Гулак-Артемовський — «Запорожець за Дунаєм» (1863 p.). Основоположником української класичної музики став М. В. Лисенко, який підняв її на світовий рівень. Він написав опери «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка-Полтавка». Важливу роль у музичній культурі цього періоду зіграла творчість М. Вербицького, який у 1863 р. написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України». Видатною співачкою світового рівня була Соломія Крушельницька. Вона виступала в головних ролях на оперних сценах Європи і Південної Америки, мала прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганну дикцію. У її репертуарі було близько 60 опер. До видатних співаків належав також Іван Алчевський, уродженець Харкова. Він блискуче виступав на опер них сценах Лондона, Парижа, Мілана, Нью-Йорка. В образотворчому мистецтві переважає реалізм, а серед жанрів — побутовий, який безпосередньо відображає життя народу. На українську тему писали російські художники* В. А. Тропінін, І. Ю. Рєпін (народився в м. Чугуєві), І. К. Айвазовський, В. Є. Маковський. Серед українських художників високого рівня майстерності досягли І. М. Сошенко, К. О. Трутовський, М. К. Пимоненко, серед скульпторів — виходець з України І. П. Мартос.Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в XIX ст. досягла високого рівня. Творчість багатьох письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.
45. Українська культура у XX ст Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим. Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен. Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.
Упрощённая методика проектирования технологии
|
