Упрощённая методика проектирования технологии. З рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманніття музичних стилів і напрямків

З рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманніття музичних стилів і напрямків. Найрадикальніший крок в цьому напрямку зробив А. Шенберг — винахідник атональності і додекафонії. Паралельно з ним творили імпресіоністи Клод Дебюссі та Моріс Равель, представники неокласицизму Ігор Стравінський, Пауль Хіндеміт, традиції романтизму продовжували Сергій Рахманінов та Ріхард Штраус, класиками радянської музики стали Сергій Прокоф'єв та Дмитро Шостакович, поєднання класичних традицій з елементами джазу властиве творчості Джорджа Гершвіна. Класичне виконавське мистецтво XX століття представлено іменами Герберта фон Караяна, Д. Макропулоса, Ієгуді Менухіна, Євгена Свєтланова. ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так у 20-і рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-і — рок. Одним з виконавців — визнаних реформаторів популярної музики ХХ століття — був американський співак Елвіс Преслі. Він у середині 50-х рр. завоював сцену для рок-н-ролу — синтетичного напряму, який виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу та інших напрямів. Його продовжувачами стали Кліфф Річард, «Енімалз», «Роллінг Стоунз» і багато інших. Епоху в рок-музиці ХХ ст. склала творчість «The Beatles» — квартету у складі Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гаррісона і Рінго Старра. Почавши виступи у 1960, «хлопці з Ліверпуля» незабаром завойовують своїми піснями всі топ-позиції престижних гіт-парадів. Хоч до кінця 60-х група розпадається, пісні «Бітлз» не втрачають свіжості і користуються досі величезною популярністю. Рок-музика здобуває прихильність молоді на всіх континентах, незалежно від мови і релігії та стає символом протесту проти усталених традицій. До кінця століття виникали і зараз виникають численні напрями, різновиди популярної музики, але революційних зрушень більш не відбувалось. Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації.

40 Театр у XX ст. Фото- та кіномистецтво.

У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких вирізних засобів. У 20-і роки одночасно у Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В. Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Євген Вахтангов висунув лозунг «фантастичного реалізму». О. Таїров був прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів. Ще одна відмінність від інших видів мистецтва пов'язана з тим, що театральне мистецтво залежніше від держави, схильне до політичного впливу. Тут немає компромісного варіанта «відкласти видання», не можна ховатися за повною умовністю живописних образів. Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був Бертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям.

Кіномистецтво. Вже у ХХ ст. було відкрито технічні, художні прийоми, які перетворили кіно з атракціону на мистецтво. Першим режисером, який застосував технічні трюки і монтаж для розвитку кіно, був француз Жорж Мельєс (фільми «Подорож на Місяць», «Подорож через неможливе»). З 1908 починається зйомка так званих «художніх серій» — знятих на плівку театральних вистав, інсценувань літературних творів. Один з найвідоміших серіалів «Граф Монте-Крісто» був знятий у Голлівуді — містечку на півдні Каліфорнії, майбутньому передмісті Лос-Анджелеса. У 1909 р. таверну на головній вулиці містечка (бульвар Сансет) перетворили накіностудію. Проходить ще десятиріччя, і кіно диференціює свої жанри, створює нові. З'являються детективи, комічні фільми, вестерни. Великою популярністю починають користуватися багатосерійні пригодницькі фільми. У 20-і роки кіно стає справді масовим мистецтвом, чому сприяла, зокрема, творчість таких відомих американських режисерів, як Д. У. Гріффіт і Т. Інс. У роки німого кіно почалася діяльність видатного актора і режисера, геніального коміка всіх часів — Чарлі Чапліна. Почавши з трюкових комічних фільмів (і досягши в цьому жанрі неперевершених вершин), Чаплін згодом створив фільми, які увійшли до золотого фонду світового мистецтва: «Малюк», «На плече!», «Цирк», «Золота лихоманка», «Великий диктатор». Німий кінематограф мав свої шедеври (наприклад, фільм, визнаний згодом одним з кращих фільмів всіх часів і народів,- «Броненосець „Потьомкін“» радянського режисера Сергія Ейзенштейна). Еру звукового кіно відкрила картина режисера А. Кросленда «Співак джазу» (студія «Ворнер бразерз»), знята у 1927 р. У радянському кіно першими звуковими стрічками були «Путівка в життя» (режисер Микола Екк) і «Зустрічний» (режисери С. Юткевич і Ф. Ермлер). Кіно стає здатним поглинати глядача, захоплювати всю його істоту подіями, які відбуваються на екрані, — кіно не тільки «копіювало», відображало життя — воно саме було таким життям. У 1939 р. Голлівуд випустив перший кольоровий фільм. Це були «Віднесені вітром» (за романом Маргарет Мітчелл, у головних ролях Вів'єн Лі і Кларк Гейбл) — фільм, який досі не залишає глядачів байдужими. Склався перевірений набір засобів, за допомогою яких і досі забезпечується гарантований успіх кінопродукції Голівуда (насамперед, касовий) у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві (і, як правило, нехитрі) типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах все більше і більше присутнє насильство. За таким «рецептом» зроблені і «Хрещений батько» (режисер Френсіс Коппола), і «Титанік» (режисер Джеймс Камерон), і десятки інших стрічок. Одним з найблискучіших сучасних режисерів по праву вважається Стівен Спілберг, який з однаковим успіхом працює як у пригодницькому жанрі (трилогія про Індіану Джонса, «Щелепи», «Парк Юрського періоду»), комедії («Дорога на Голлівуд»), так і в серйозному жанрі («Список Шиндлера»). Додаткову увагу привертає щорічне визначення кращих робіт і вручення призу — «Оскара». Сьогодні американському кінематографу належить тверде і безумовне лідерство у світовому прокаті, яке базується насамперед на фінансових і технічних можливостях. Умінням виражати найскладніші ідеї і смислові відтінки, відображати найтонші душевні стани і пориви прославився майстер філософського кіно шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка («Земля», «Україна у вогні»), самобутнього російського режисера Андрія Тарковського («Іванове дитинство», «Андрій Рубльов (фільм)», «Дзеркало», «Соляріс (фільм, 1972)», «Сталкер (фільм)», «Жертвоприношення» та ін.). У період після Другої світової війни незвичайна популярність прийшла до італійського неореалістичного кінематографа, традиції якого продовжилися і згодом. Незабаром після війни на західних кіноекранах був продемонстрований фільм «Расемон» японського режисера Акіри Куросави. Так вийшло, що це був перший азіатський фільм у західному прокаті, Куросава став одним з найвідоміших режисерів світу, а азіатський кінематограф зайняв гідне місце у світовому художньому процесі іди послужили основою для розвитку фотографіки, що збагатила арсенал художніх засобів Ф.; проте рішуча відмова від принципу зображальності відкривала дорогу для вторгнення у Ф. модерністських концепцій. Поряд з документальним Ф. успішно розвивалася студійна фотографія. Видним майстром фотопортрета був М. С. Наппельбаум (йому належить перший за радянських часів фотопортрет Ст І. Леніна; серед ін. майстрів, що фотографували Леніна, що веде місце зайняв П. А. Оцуп). У 20–30-і рр. висувалися також фотопортретист А. П. Штеренберг, фотопейзажисти Н. П. Андрєєв, Ю. П. Еремін, С. До. Іванов-Аллілуєв, До. А. Лішко, А. Ст Ськуріхин, що застосовували т.з. мягкорісующую оптику і особливі способи друк, що дозволяє детально розробляти тональні стосунки. Новим етапом розвитку сов.(радянський) документального Ф. став репортаж періоду Великої Вітчизняної війни 1941–45. Разом з майстрами старшого покоління активно виступали Д. Н. Бальтерманц, А. С. Гаранін, І. Е. Озерський, М. С. Редькин, М. І. Савін, Р. З. Санько, М. А. Трахман, Е. А. Халдей, І. М. Шагин і ін. Користуючись портативними, військові репортери зберегли для майбутніх поколінь правдивий образ всенародної боротьби з фашизмом. Свій вклад в створення фотолітопису 2-ої світової війни 1939–45 внесли і репортери ін. країн антигітлерівської коаліції (американець Д. Дункан і ін.) В 1970-і рр. надзвичайно посилився вплив фотографічних форм художнього бачення на живопис і графіку, що привело до появи різних видів т.з. гіперреалізму (представники якого імітують Ф., сподіваючись знайти вихід з безвиході новітніх модерністських течій). З 1969 розвивається новий жанр сов.(радянський) документального Ф. [створення фотокниг – щорічників («Фото-70» і т.д.), регіональних альманахів («Північне сяяння», 1974, і ін.), авторських видань]. Серед національних шкіл сов.(радянський) документального Ф., що остаточно оформилися в 60–70-і рр., одне з провідних місць займає литовська (А. Кунчюс, А. Мацияуськас, А. Суткус і ін.).

41 Українська культура часів Київської Русі.

Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу. На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з'явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки. Уже в IX ст. східні слов'яни вміли писати. Про це свідчить "Софійська азбука", знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов'янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці — слов'янської писемності. За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037-1039) — відоме "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено "Ізборник" — фактично першу давньоруську енциклопедію. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім". Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі. У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов'язана з язичницькими віруваннями. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах — хори. Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичі в Києві було збудовано соборну Десятинну церкву. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота — головний в'їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13 банями. У Чернігові було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають Софію Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески вкривали всі стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як "Дмитро Солунський", “Печерська богоматір", “Борис і Гліб”. У Києві було кілька іконописних майстерень. Прекрасними зразками різьблення на камені є плити Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр'єві. Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

42.Українська культура у XIV-XVI стт.

Зміни культурно-історичних процесів в Україні у зв’язку зі змінами державно-політичного устрою. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві і входження його до складу Великого князівства Литовського. Галицько-Волинський літопис. Автономна державність України у складі Литовської федерації. Литовський статут. «Устав на волоки». Кревська унія (1385 р.). Об’єднання Литви і Польщі. Посилення польських впливів на Україну. Українська шляхта та її участь у роботі сеймів, у державному управлінні. Зміцнення держави. Оголошення Москви спадкоємницею Київської держави, а потім і спадкоємницею Візантії.

Литва й Україна. Українська автономія. Позитивні та негативні наслідки перебування України у складі Литви. Організація самоврядування. Руське, волоське, магдебурзьке право.

Виникнення братств у Львові, Острозі, Луцьку, Києві. Цехова організація. Об’єднання музикантів, художників, ремісників, аптекарів у професійні цехи. Самоуправління цехів.

Подальший розвиток культурних традицій Київської держави. Розвиток перекладної літератури. Обмежений розвиток світської літератури. Київський псалтир як пам’ятка культури. Характеристика його мистецьких, надзвичайно майстерних мініатюр, гармонійної композиції. Навчання української молоді в європейських університетах: Краківському, Болонському, Падуанському, Сорбонні, Віттенберзькому та багатьох інших. Поширення гуманістичних ідей Відродження. Характеристика участі українців у латиномовних культуротворчих процесах.

Українські гуманісти епохи Відродження. Юрій Дрогобич-Котермак — учений, астроном, медик, ректор Болонського університету. Видання ним у 1483 р. першої української друкованої книжки «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Станіслав Оріховський (Роксолан) — філософ, провідник гуманізму, український «Демосфен». Характеристика його праці «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». Перший український поет-гуманіст Павло Русин.

Заснування Острозької академії. Викладачі академії Герасим Смотрицький, Лаврентій Зизаній, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко.

Рукописне Пересопницьке євангеліє (1556—1561 рр.) — пам’ятка української книжної культури, найкращий зразок української мови того часу. Мистецьке оформлення книги. Характеристика Пересопницького євангелія як межі, за якою залишаються середньовічні естетичні цінності, з іншого боку — це пам’ятка гуманістичних ідеалів Відродження. Характерні риси середньовічних стилів романського і готичного.

Характерні риси Ренесансу: гуманістичні ідеали у світоглядній позиції — концентрація уваги на людині, переосмислення античності, модифікація християнського вчення.

В архітектурі: наявність урівноваженої композиції, розвиненого каркаса, міжповерхових членувань, система декору вікон та дверей. Характеристика пам’яток Ренесансу: ратуші, Успенської церкви, Чорної Кам’яниці, Вежі Корнякта у Львові. Оборонні зразки замкової архітектури: Луцька, Кам’янець-Подільська, Збаразька, Крем’янецька фортеці, замок Острозьких та ін.

Розвиток друкарства. Видання 1491 р. книг «Октоїх», «Часослов» (Краків, друкар Швайнольд Фіоль, шрифт — кирилиця). Видання 1574 р. книги «Апостол». Друкар Іван Федоров здійснив видання Острозької біблії. Оцінка її як пам’ятки національної культури. Характерні риси живопису ренесансного стилю. Образи Богородиці, Святого Миколая, Юрія Змієборця. Декоративне оздоблення, різьба по дереву. Розвиток золотарської справи, книгодрукування, іконопису, ремесел з виготовлення прикрас, одягу тощо.

Музика. Українське мистецтво XIV—XVI ст. як спадщина художньої культури Київської Русі. Усна народна творчість. Думи. Історичні пісні, легенди, вірші.

Виникнення козацтва і Запорозької Січі. Продукування козаками ідеї народовладдя і свободи особистості. Реалізація цієї ідеї на практиці в унікальній козацькій державі. Запорозька Січ П. К. Сагайдачного. Роль козацтва в розвитку української культури.

43.Українська культура у XVII-XVIII ст.

У XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Театр. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII— упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п´єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п´єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ´яненко пише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Український театр другої половини XVII—XVIII ст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного. При шкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Російської імперії ще не міг з´явитися у другій половині XVIII ст., як не міг з´явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв´язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

44.Українська культура у XIX ст.

Розвиток промисловості, необхідність упровадження і використання нової техніки і технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зростала національна самосвідомість народу.

Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила народної освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети. Парафіяльні школи створювались при церковних парафіях, давали початкову освіту за півроку-рік. Повітові школи з 1828 р,. були трикласними — завершальними в початковій освіті. Сере дню освіту давали гімназії з 7-річним навчанням. Тут вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, «закон божий». В основному навчалися діти дворян. У середині XIX ст. на Східній Україні було 19 гімназій, а наприкінці століття — 129. Дочки дворян здобували середню освіту в інститутах шляхетних дівчат, які діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Керчі. Проміжне місце між гімназіями й університетами посідали ліцеї: Рішельєвський (Одеса), Кременецький (Волинь), Ніжинський.

У 1805 р. було засновано за ініціативою В. Н. Каразіна Харківський університет з чотирьох факультетів, де навчалось усього 65 студентів. У 1834 р. відкрився Київський університет, а у 1865 р. — Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тис. Крім цього, діяло ще 6 інститутів. У 1875 р. відкрився університет у Чернівцях. Але кількість не грамотних у Галичині була значною — 66 %.

Розвивалася наука. Вагомих успіхів досягли: у галузі молекулярної фізики — М. П. Авенаріус, математики — В. П. Єрмаков; геології — К. М. Феофілактов; етнографії, мовознавства, біології — М. О. Бекетов; механіки — О. М. Ляпунов (Харківський університет); ґрунтознавства і фізичної географії — В. В. Докучаев, ім'ям якого названо Харківський аграрний університет; мікробіології — І. І. Мечников (Новоросійський університет). Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для х-променів, чим потім скористався німецький учений Рентген і промені були названі його ім'ям.

У філософії домінував ідеалізм (П. Юркевич, М. Грот). В економічній науці виділялись три напрямки: дворянсько-буржуазний (М. X. Бунге, Г. М. Цехеновецький), народницький (О. С. Постников), марксистський (М. І. Зібер).

Тривав процес формування української літературної мови. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. П. Павловським. Основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І. П. Котляревський (1769—1838). Першим твором, який на лежить до нової української літератури, стала поема «Енеїда» (1798). Пізніше він написав п'єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».

У розвитку прози визначне місце належить Г. Ф. Квітці-Основ'яненку, Є. П, Гребінці. Але найвидатнішим здобутком української літератури стала творчість Т. Г. Шевченка — генія українського народу, у творах якого найяскравіше відображені національно-визвольні тенденції української літератури. Його проза і поезія характеризуються високим художнім рівнем, народністю, проникнуті загальнолюдськими цінностями

У художній літературі співіснували різні художні напрямки: романтизм, натуралізм,просвітницький реалізм. Провідним методом був критичний реалізм, для якого характерним було правдиве зображення типових явищ дійсності, викриття основних вад суспільства. Сформувалися і своєрідні літературні стилі: етнографічно-побутовий; аналітично-психологічний; соціально-філософський. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури письменників ліберально-буржуазної течії П. О. Куліша, Олени Пчілки, Д. Л. Мордовця.

Досить високого рівня досягла українська драматургія і театральне мистецтво. Особливістю цих процесів було те, що провідні драматурги були одночасно й організаторами театральних труп, зокрема, М. Л. Кропивницький (написав 40 п'єс); М. П. Стариць кий (25 п'єс, автор багатьох історичних творів); І. К. Карпенко-Карий (20 п'єс). У 1892 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу українську професійну трупу, до якої ввійшли кори феї театру М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. На піднесенні знаходилася в Україні на цей час музика. Першу українську оперу написав С. С Гулак-Артемовський — «Запорожець за Дунаєм» (1863 p.). Основоположником української класичної музики став М. В. Лисенко, який підняв її на світовий рівень. Він написав опери «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка-Полтавка». Важливу роль у музичній культурі цього періоду зіграла творчість М. Вербицького, який у 1863 р. написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України».

Видатною співачкою світового рівня була Соломія Крушельницька. Вона виступала в головних ролях на оперних сценах Європи і Південної Америки, мала прекрасний, оригінального тембру голос, бездоганну дикцію. У її репертуарі було близько 60 опер. До видатних співаків належав також Іван Алчевський, уродженець Харкова. Він блискуче виступав на опер них сценах Лондона, Парижа, Мілана, Нью-Йорка.

В образотворчому мистецтві переважає реалізм, а серед жанрів — побутовий, який безпосередньо відображає життя народу.

На українську тему писали російські художники* В. А. Тропінін, І. Ю. Рєпін, І. К. Айвазовський, В. Є. Маковський. Серед українських художників високого рівня майстерності досягли І. М. Сошенко, К. О. Трутовський, М. К. Пимоненко, серед скульпторів — виходець з України І. П. Мартос.Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в XIX ст. досягла високого рівня. Творчість багатьох письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.

45. Українська культура у XX ст.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

 

Упрощённая методика проектирования технологии