ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА. Кримінологія – комплексна наука про злочинність, особу злочинця, причини і умови, що детермінують злочинність і окремі злочинні посягання та заходи

Кримінологія – комплексна наука про злочинність, особу злочинця, причини і умови, що детермінують злочинність і окремі злочинні посягання та заходи нормативно-правового і соціального впливу на них з метою контролю та протидії цим негативним явищам.

Вивчення кримінології грунтується на історико-діалектичному підході із застосуванням основних положень філософії, права, соціології, психології та інших наук.

Беручи до уваги реальний стан кримінологічної обстановки в нашій країні та враховуючи сучасний стан кримінологічної науки і позиції нового українського законодавства, необхідно удосконалювати та розробляти ефективні заходи протидії злочинності, використовуючи при цьому позитивний міжнародний досвід.

Вивчення кримінології є важливою складовою професійною підготовки юристів. Під час боротьби зі злочинністю недостатньо знати правила кваліфікації злочинів і призначення покарання. На практиці юристам необхідно використовувати методику, прийоми виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, брати активну участь у розробці і реалізації заходів протидії злочинності.

У зв’язку з цим випускникам юридичних факультетів вищих навчальних закладів необхідно прищепити кримінологічне мислення, дати необхідні кримінологічні знання, оволодівши якими вони не розглядатимуть боротьбу із злочинністю з вузьких позицій.

Вивчення курсу передбачає засвоєння студентами різних концепцій, поглядів, дискусійних положень з найбільш важливих питань, які є в науці кримінології, розвиток вміння критично обгрунтовувати проблемні питання, щоб мати про них свою думку та розвиток правового мислення, що допоможе при розробці дієвих заходів профілактики злочинності.

Таким чином, метою курсу кримінології є не лише детальне вивчення студентами матеріалів лекцій, учбових посібників, нормативно-правових актів, а й необхідність вивчення додаткової вітчизняної та зарубіжної літератури у цій сфері, що буде сприяти правильному вмінню аналізувати конкретні обставини, засвоєнню основних проблем науки кримінології, знанню актуальних тенденцій кримінологічної політики в Україні на сучасному етапі.

Загальні методичні вказівки

Особливе значення в кредитно-модульній технології організації навчання надається самостійній роботі студента. Тематичним планом передбачений мінімально необхідний обсяг засвоєння конкретних тем.

Студентам рекомендується готувати короткі конспекти виступів з кожного питання плану семінарського заняття та письмово виконувати завдання для самостійної роботи.

У разі, коли до матеріалів семінарських занять додаються задачі, студент має підготувати їх письмові рішення на підставі діючого законодавства з обов'язковим посиланням, у разі необхідності, на конкретні статті діючого законодавства. У разі, якщо умови задачі допускають альтернативне її розв’язання, необхідно зазначити кожен з варіантів.

Виконання завдань для самостійної роботи перевіряється викладачем під час проведення семінарських занять або під час підсумкового заняття з модулю, коли воно передбачено навчальним планом. Питання, що випливають з завдань для самостійної роботи включаються до тестових завдань з кожного модулю та до підсумкового тесту з дисципліни.

З усіх питань, що виникають у зв’язку з підготовкою до семінарських студентам слід звертатись до викладача під час щотижневих консультацій.

Студентам рекомендується самостійно опрацьовувати відповіді на тестові завдання з метою підготовки до підсумкового тестування.

Навчально-методичні матеріалі в електронному форматі наявні у читальному залі, комп’ютерному класі, методистів курсів та на кафедрах.

Система поточного, проміжного та підсумкового контролю з навчальної дисципліни.

Система контролю складається з трьох частин: поточний контроль, в межах якого проводиться проміжний контроль, та підсумковий, й полягає у виконанні студентами, передбачених цією програмою, видів робіт. Кожен з видів роботи студента оцінюється в балах. Загальна сума балів, яку заробить студент в результаті проходження всіх видів контролю, встановлює успішність вивчення студентами курсу. Загальна кількість балів, яку може заробити студент в результаті проходження всіх видів контролю становить 100 (сто) балів.

При трансформації балів оцінювання академічної успішності використовується наступні шкали:

Шкала оцінювання: національна та ECTS

Сума балів за всі види навчальної діяльності	ОцінкаECTS	Оцінка за національною шкалою
для екзамену, курсового проекту (роботи), практики	для заліку
90 – 100	А	відмінно	зараховано
82-89	В	добре
74-81	С
64-73	D	задовільно
60-63	Е
35-59	FX	незадовільно з можливістю повторного складання	не зараховано з можливістю повторного складання
0-34	F	незадовільно з обов’язковим повторним вивченням дисципліни	не зараховано з обов’язковим повторним вивченням дисципліни

 

Поточний контроль – визначення викладачем якості знань на підставі виконаних студентом, робіт, в тому числі самостійних, відповіді й доповненнях до відповідей, тестів та інших завдань, з виставленням балів згідно із критеріями і шкалою оцінювання, затвердженими кафедрою. Результати поточного контролю використовуються як засіб стимулювання навчальної діяльності. У ході поточного контролю проводиться систематичний вимір приросту знань і їх корекція. Вони заносяться до журналів обліку відвідування занять із коментарем науково-педагогічного працівника щодо здобутків у навчанні або зроблених похибок, а також можливих шляхів удосконалення самостійної роботи студента. Окремою графою виставляються бали за виконання індивідуальних завдань. Результати поточного контролю враховуються під час виставлення підсумкових оцінок.

Поточний контроль включає наступні види роботи:

1. усна відповідь / доповідь, в якості доповідача – 1– 5 балів;

2. доповнення до відповіді доповідача – 3-4 бали;

3. коротке реферативне повідомлення з домашньої письмової роботи – 4-5 балів;

4. участь в обговоренні проблемних питань – 4-5балів;

5. тести та інші завдання – 1-5 балів.

Проміжний (рубіжний) контроль – діагностика рівня опанування навчальним матеріалом в межах змістового модулю. Науково-педагогічний працівник вправі самостійно визначати методи проведення такого контролю: фронтальне опитування, тестування, контрольна робота, колоквіум тощо. Результати проміжного (рубіжного) контролю заносяться до журналу успішності групи в окремо відведеній колонці. У випадку відсутності на занятті окремих курсантів (слухачів, студентів) діагностика рівня їх знань здійснюється пізніше під час консультації. Якщо за підсумками проміжного (рубіжного) контролю студент показав незадовільні результати, йому виставляються відповідні бали за встановленою шкалою, що передбачає їх обов’язкове наступне перескладання до наступного рубіжного контролю;

Дата проведення проміжних модульних контрольних робіт визначається викладачем, що проводить семінарські та практичні заняття.

Друга проміжна модульна контрольна робота повинна бути проведена не пізніше дати останнього семінарського заняття перед заліком.

Пропущенапроміжна модульна контрольна робота може бути відпрацьована протягом одного тижня після її пропуску. Дату відпрацювання визначає викладач, який веде семінарські та практичні заняття.

Підсумковий модульний контроль – діагностика рівня опанування навчальним матеріалом в межах усієї навчальної дисципліни із оцінюванням результатів за національною шкалою і шкалою ECTS. Форма підсумкового модульного контролю визначається навчальним (робочим навчальним) планом у вигляді заліку або екзамену.

Для обліку результатів рубіжного та підсумкового контролю використовується поточно-накопичувальна інформація, яка реєструються в журналах обліку відвідування занять курсантами, студентами (слухачами) та їх успішності.

За рішенням кафедри підсумкова оцінка може виставлятися за результатами роботи курсанта (слухача, студента) протягом усього семестру, з урахуванням балів за шкалою ECTS, набраних під час вивчення змістових модулів і складання проміжних модульних контролів, трансформації цих балів у національну шкалу, визначення рейтингових показників.

У такий спосіб підсумковий контроль з дисципліни виставляється як сума оцінок з усіх модулів цієї навчальної дисципліни та обраховується, як правило, як середнє арифметичне складових залікових модулів.

5. Навчальна програма дисципліни

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Кримінологія відноситься до навчальних дисциплін, які мають важливе значення для професійного становлення юристів у цілому, зокрема юристів-правоохоронців. Викладання ґрунтується на взаємозв’язку досягнень кримінологічної науки та практики їх застосування у професійній діяльності.

Кримінологія тісно пов’язана з іншими юридичними дисциплінами (кримінальним правом, кримінальним процесом, кримінально-виконавчим правом, правовою статистикою), а також з психологією і соціологією. Суміжні дисципліни дозволяють більш глибоко усвідомити сутність злочинності і практику впливу на це суспільно небезпечне явище. Практична реалізація кримінологічних рекомендацій передбачає знання різних галузей права і конкретних нормативних джерел.

Основним методом вивчення курсу у вищій школі є самостійна робота, що включає в себе глибоке вивчення монографій та навчальних посібників з кримінології, а також нормативних джерел.

Курс кримінології складається з двох розділів:

1) загальної частини, де розглядаються загальнотеоретичні проблеми кримінології;

2) особливої частини, де розкривається кримінологічна характеристика та профілактичний вплив на окремі види злочинності.

Цільове призначення полягає у тому, що кримінологія є однією з профілюючих навчальних дисциплін, її вивчення - необхідна передумова професійного становлення майбутніх правознавців. Ця програма розроблена відповідно до вимог Державного освітнього стандарту вищої професійної освіти, з урахуванням типових професійних освітніх програм і кваліфікаційних вимог до випускників вузів зі спеціальності «Юриспруденція», кваліфікаційних академічних ступенів бакалавр і спеціаліст права.

У процесі викладання і самостійного вивчення курсантами кримінології на основі комплексного підходу до навчання досягаються наступні цілі:

а) практична - вміння застосовувати кримінологічні рекомендації у практичній діяльності, при розробці та реалізації різних заходів впливу на злочинність;

б) освітня - засвоєння теоретичних положень кримінології про сутність злочинності, її причини, заходи впливу на неї;

в) виховна - формування наукового світогляду та кримінологічного мислення, що передбачає усвідомлення особами, що навчаються:

• сутності злочинності як однієї з форм зла та соціальної патології;

• можливостей суспільства, соціальних груп та окремої людини впливати на це явище;

• з’ясування суті загальної та приватної превенції, а також місця кримінальної відповідальності і кримінального покарання у системі заходів запобігання злочинам, руйнуючої дії на злочинність;

• осмислення з цих позицій проміжних і кінцевих цілей майбутньої професійної діяльності.

У результаті вивчення курсу курсанти повинні знати:

• сутність злочинності та її кримінологічні характеристики;

• причини злочинності в Україні;

• теоретичні основи впливу на злочинність;

• причини і заходи впливу на окремі види злочинності;

вміти:

• вивчати особистість, виявляти криміногенні якості та розробляти заходи їх корекції;

• виявляти причини й умови злочину, розробляти пропозиції щодо їх усунення;

• проводити кримінологічне прогнозування індивідуального злочинної поведінки та злочинності;

• розробляти і самостійно реалізовувати заходи впливу на злочинність;

• розробляти і реалізовувати заходи віктимологічного захисту від злочинів;

• організовувати і проводити кримінологічні дослідження;

ознайомитися:

• з історією кримінології;

• з основними світовими тенденціями розвитку злочинності;

• з загальносоціальних чинниками злочинності;

• з закордонними кримінологічні теоріями;

• з практикою впливу на злочинність у зарубіжних країнах;

• з основами соціологічних і статистичних методів проведення кримінологічних досліджень.

 

2. СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ДИСЦИПЛІНИ

Тема 1. Поняття, предмет, метод та система кримінології.

При вивченні цієї теми, слід звернути увагу, що кримінологія на відміну від кримінального права й інших правових наук не має своєї власної систематизованої сукупності правових норм, що були би предметом її вивчення. Тому ми маємо тут справу в основному з галуззю наукових знань, з особливою галуззю науки.

Зазначимо, кримінологія є однією з суспільних наук і її міс­це на стику філософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До правознавства кримінологія має відношення тому, що яви­ща, які вона вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях “злочин” і “злочинець”. Профілактика злочинів теж має правову основу або правовий аспект. А детермінанти злочинності, особа злочинця пов’язані з дефектами правосвідомості, психології тощо. Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочин­ності не обмежується тільки правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета соціології. Вже тому кримінологія є не чисто правова, а соціолого-правова на­ука.

Предмет кримінології — характеризує загальний зміст науки кримінології, визначає напрямки та завдання наукового дослідження. У процесі свого розвитку кримінологія окреслила свій предмет, до якого нині входять чотири основні елементи: злочинність, особа злочинця, причини та умови злочинності, протидія злочинності

Звичайно, основні елементи предмета кримінології не вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішувати завдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і проблеми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання є дискусійним у зв’язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення інші юридичні та неюридичні науки. До цих елементів відносять: жертва злочину; супутні злочинності негативні соціальні явища; суїцидальна поведінка (проблема самогуб­ства); прогнозування злочинності, а також планування заходів протидії їй; кримінально-правова статистика, яка є основою аналізу стану злочинності у суспільстві; методика вивчення злочинності.

Слід звернути увагу, кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему, поділяється на Загальну і Особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретич­ні питання (поняття криміноло­гії як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія і методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій). В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін.

Література до теми 1:

1. Бандурка А.М., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография / МВД Украины. НУВД.-Х.: Основа, 2003.-367 с.

2. Джужа О.М., Іванов Ю.Ф.Кримінологія: Навчальний посібник - К.: Вид. Паливода А.В., 2006. – 264 с.

3. Джужа О.М., Чернявський С.С. Місце і роль кримінологічних досліджень у протидії економічній злочинності в Україні // Наук. вісник НАВСУ.-2005.-№1.-С.89-95.

4. Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный аппарат современной криминологии (терминологический словарь)/ Ин-т изучения проблем преступности. Акад. правовых наук Украины.- Харьков: Новасофт, 2005.- 271с

5. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998.

6. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем / Под общ. ред. Л.О. Иванова – М., 1994.

7. Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підручник для студ. ВНЗ/ Мін-во освіти і науки України. Нац. юрид. акад. України ім.Я.Мудрого; За ред. І.М.Даньшина.- Харків: Право, 2003.

8. Кримінологія: Навч.-методичний посібник/ НАВСУ; О.М.Джужа, Є.М.Моісеев, В.В.Василевич та ін.- Київ: Атіка, 2003.- 399с

9. Кримінологія: Підручник для студентів вузів/ М-во освіти і науки України. НАВСУ; Відп. ред. Я.Ю.Кондратьєв, За заг. ред. О.М.Джужи.- Київ: ЮрІнком Інтер, 2002.- 414с.

10. Курс кримінології. Загальна частина: Підручник. У двох книгах. Кн.1/ Мін. освіти і науки України, НАВСУ; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю., заг. ред. Джужа О.М.- Київ: ЮрІнком Інтер, 2001.- 345с.

11. Курс кримінології. Особлива частина: Підручник. У двох книгах. Кн. 2/ Мін. освіти і науки України, НАВСУ; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю., заг. ред. Джужа О.М.- Київ: ЮрІнком Інтер, 2001.- 468с.

12. Кримінологія: довідник термінів, основні визначення, рекомендовані джерела: Навч. посіб. - Луцьк: 2007 р. – 466 с.

13. Кримінологія та профілактика злочинів: Навч. - метод. комплекс // КНУВС; Укл. В. В. Василевич, Ю. Ф. Іванов. - К.: 2007 р. – 66 с.

14. Колб О. Г., Яцишин М. М., Крикунов О. В.Кримінологія: довідник термінів, основні визначення, рекомендовані джерела: навч. посібник // Олександр Григорович Колб (ред.). — Луцьк: РВВ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. — 467 с.

15. Раєцька Л.В.Основні закономірності функціонування злочинності. // Правове видання «Юридичний журнал».- 2013.- С.97-101.

 

Тема 2. Історія розвитку та сучасний стан кримінології.

 

Зародження кримінологічної думки. Примітивні та теологічні погляди на злочинність, злочинця та причини, які обумовлюють порушення певних норм поведінки (Ф.Аквінський, Мартін Лютер).

Виникнення кримінології як науки. Кримінологічні погляди соціалістів-утопістів ХVI-XVII ст. (Т.Мор, Кампанела, Ж.Мольє), філософів-просвітителів XVII-XVIII ст. (Ч.Беккаріа, Жан Жак Руссо, Ш.Монтеск’є, Вольтер).

Класичний напрямок.(школа) кримінології. Інтелект і свідомість (рассудок) людини — основа, фундамент, на якому грунтується пояснення її індивідуальної і суспільної поведінки. (Ч.Беккаріа, У.Бентам, А.Фейєрбах, Н.Таганцев, А.Кістяківський, Н.Сергеєвський).

Антропологічний напрямок (школа) кримінології. Злочинність є не що інакше як природній біологічний феномен, а конкретний злочинець — це злочинний генотип. (Ч.Ломбразо, Р.Гарофалло, Н.Неклюдов, А.Лихачов, П.Тарнавська, В.Чиж).

Соціологічний напрямок (школа) кримінології. Залежність злочинності і соціального середовища. Злочинцем не народжуються, ним стають під впливом негативного середовища (Ж.Кетле, Г.Тард, А.Геррі).

Стан та розвиток кримінології в 20-30-ті роки ХХ ст. Перші кримінологічні кабінети з вивчення злочинності та злочинця. (М.Н.Гернет, А.А.Жижиленко, М,Н.Ісаєв, С.В.Познишев, М.М.Полянський, Є.П.Френкель, Н.П.Паше-Озерський, М.А.Чельцов-Бебутов та ін.).

Розвиток кримінології в 60-ті роки та її сучасне становище. 1963 р. - створення Всесоюзного інституту з проблем вивчення причин і розробки заходів профілактика злочинності. Визначення поняття та загальних проблем злочинності (А.А.Герцензон, А.І.Долгова, І.І.Карпець, Н.Ф.Кузнєцова). Особа злочинця (А.І.Алексеєв, Ю.М.Антонян, А.Ф.Зелінський).Віктимологічні проблеми злочинності (П.С. Дагель, Д.В.Рівман, Л.В.Франк). Концепція профілактики злочинності та окремих її видів (І.А.Аванесов, А.П.Закалюк, В.К.Звірбуль, А.Е.Жалінський).

Сучасний етап кримінології в Україні. Суспільство зіткнулося з розширеним відтворенням злочинної поведінки, самодетермінацією злочинності. (В.В.Галіна, О.М.Джужа, А.П.Закалюк, А.Ф.Зелінський, А.Н.Костенко, І.П.Лановенко та ін.).

 

Література до теми 2.

1. Аванесов Г.А. Криминология, прогностика, управление. – Горький, 1975.

2. Блувштейн Ю.Д., Яковлев А. М. Введение в курс криминологии. – Минск, 1983.

3. Герцензон А.А. Введение в советскую криминологию. – М., 1965.

4. Джужа О.М., Кирилюк А.В. Сучасний погляд на розвиток кримінології // Право України. - № 2. – 2003. – С. 97-101.

5. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

6. Иванов Л.О., Ильина Л. В. Пути и судьбы отечественной криминологии. – М., 1991.

7. Иншаков С.М. Криминология. Учебник. – М., 2000.

8. Карпец И.И. Современные проблемы криминологии. – М., 1982.

9. Криминология / Под ред. А.А. Герцензона, И.И. Карпеца, В.Н. Куд­рявцева. – М., 1966.

10. Криминология /Под ред. Кузнецовой Н.Ф., Миньковского Г.М. – М., 1998.

11. Криминология. Учебник для юридических вузов / Под общ. ред. д-ра юрид. наук, профессора А.И. Долговой. – М., 1999.

12. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог.-правове дослідження. – К., 2000.

13. Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наук. праць Випуск 14 / Ред. кол.: Ю.В. Баулін та ін.-Х.: вид-во «Кроссроуд», 2007.-284 с.

14. Чорноус Ю. Міжнародно-правова допомога у розслідуванні злочинів:сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 2007 – № 6. – С.141–146.

Тема 3. Злочинність та її основні характеристики.

При вивченні цієї теми основним поняттям виступає злочинність як соціальне явище. В кримінології Злочинність визначають як соціально обумовлене, історично мінливе, відносно масове та кримінологічне явище, яке проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території, за певний період часу, а також осіб, що їх вчинили.

Приймаючи це визначення за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття “злочинність”.

Злочинність як соціальне явище містить ряд рис і ознак, яких немає в окремій антисуспільній поведінці, у тому числі у злочині, як індивідуальному акті поведінки і форми прояву злочинності. У кримінологічних дослідженнях злочинність характеризують за станом, структурою та динамікою.

Розглядаючи злочинність як соціальне явище і оперуючи її кількісними та якісними характеристиками, ми підкреслювали, що для отримання точних відомостей потрібно звертатись до статистичної звітності правоохоронних органів.

Разом з тим кожному практичному працівнику добре відомо, що у статистичну звітність попадають не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта незареєстрована і становить, таким чином латентну злочинність. Латентна злочинність - це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну і пограничну. Природна латентність - це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомий правоохоронним органам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин. Штучна латентність має місце, коли факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронними органами він не ставиться на облік, щоб створити видимість благополуччя у боротьбі з злочинністю. Погранична латентність має місце, коли факт злочину відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки).

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо); середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності; високий — злочини, про вчинення яких в більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо).

Для виявлення латентної злочинності використовують загальні і спеціальні методи. До загальних методів відносяться: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опитуванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів і т. ін. Спеціальними методами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до розкриття і прийняття санкцій; екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Література до теми 3:

1. Акимжанов Т. Организованная преступность как объект криминологического исследования// Российский следователь.- 2006.- №3.- С.27-29.

2. Боротьба зі злочинністю у сфері підприємницької діяльності (кримінально-правові, кримінологічні, кримінально-процесуальні та криміналістичні проблеми)/ НАН України; Ін-т держ. права ім.В.М.Корецького; Ін-т вивч. проблем злочинності АПН України.- Харків: Право, 2001.- 262с.

3. Волков К.А. Противодействие торговле людьми как направление современной уголовной политики// Российский следователь.- 2006.- №2.- С.34-36.

4. Загально-соціальна і спеціальна профілактика наркоманії та ВІЛ/СНІДу: Навчально-методичний посібник/ О.М. Джужа, О.Ф. Гіда, Г.І. Піщенко, С.М. Корецький; За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: НАВСУ, 2004. – 80 с.

5. Коноваленко О.О. Корисливо-насильницькі злочини проти власності: їх кількісно-якісний аналіз. //Право України. - 2006. - № 2. - С. 70-73.

6. Круміна М.В., Іванов Ю.Ф. Вчинення вбивства та тілесних ушкоджень з необережності: сучасний стан і тенденції // Право України. - 2005. - №11. - С.91-95.

7. Раєцька Л.В.Основні закономірності функціонування злочинності. // Правове видання «Юридичний журнал».- 2013.- С.97-101.

8. Міжнародно-правові заходи запобігання наркотизму: Науково-методичний посібник / (О.М. Джужа, Г.І. Піщенко, В.Г. Пшеничний, О.М. Стрільців).-К.: НАВСУ, 2004.-132 с.

9. Соціальні чинники протидії корупції в Україні / І. В. Валюшко // Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 2.

 

 

Тема 4. Причини та умови злочинності.

Вчення про причини та умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі не має єдиного тлумачення. Це пояснюється тим, що ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю, різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, що призводить до наявності в підручниках з кримінології діаметрально протилежних концепцій причин та умов злочинності у нашому суспільстві.

Кримінологія приділяє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмету науки кримінології. Проблема причинності має велике методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка попереджуючих заходів, а також визначення інших кримінологічних проблем. Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. З цією проблемою пов’язано саме виникнення кримінології як науки.

У кримінологічній літературі класифікація причин та умов злочинності здійснюється за декількома критеріями: за природою, за рівнем функціонування; за змістом і способом дії; за джерелами.

Зазначимо, причинне пояснення соціальне негативних явищ передбачає багаторівневий підхід. Стосовно до злочинності такими рівнями виступають: суспільство, соціальна група, індивід. Відповідно і наукове обґрунтування ділиться на філософський, соціологічний і психологічний рівні.

На філософському рівні формується загальна концепція причин та умов, що породжують соціальні відхилення у суспільстві. Соціологічний рівень дослідження причин злочинів передбачає вивчення більш конкретних зв’язків і відносин, які існують у сучасному суспільстві. В них проявляються загальні закономірності історичного розвитку і притаманні їм протиріччя, на які впливають існуючі перешкоди та недоліки. На психологічному рівні створюється той морально-психологічний стрижень, на якому ґрунтується або правомірна, або злочинна поведінка. Причина і наслідок поєднані між собою об’єктивним і закономірним зв’язком. Але характер цього зв’язку може бути різним. Він визначається як природою самих явищ, так і особливостями об’єктивних законів, що діють у цій області життя.

Література до теми 4.

1. Алегин А.П. Причина преступности в сфере производства и оборота алкогольной продукции (социально-экономический аспект)// Российский следователь.- 2005.- №4.- С.34-36.

2. Бондарєв В.В. Насильство серед військовослужбовців (поняття, характеристика, причини та профілактика): Монографія.- Київ, 2002.- 271с.

3. Корупція в Україні 2004 рік: Аналіз природи та причин проблеми (підсумковий звіт).- К.: День Печати, 2004.- 88с.

4. Кримінологія: Навч.-методичний посібник/ НАВСУ; О.М.Джужа, Є.М.Моісеев, В.В.Василевич та ін.- Київ: Атіка, 2003.- 399с

5. Малышев В.С. Анатомия зла. Эволюция негативных социальных явлений: причины, условия, прогнозы: Монография.- Донецк: Юрпресс, 2001.- 431с.

6. Михайлов О.Є. Причини наркотизму і його профілактика: Навчальний посібник.- Ужгород: Закарпаття, Б.р.- 34с.-

7. Перевищення влади та службових повноважень працівниками органів внутрішніх справ: аналіз причин та рекомендації щодо їх усунення: Посібник/ МВС України. НАВСУ; В.Д.Сущенко, О.А.Лупало, І.Б.Шкутько, К.О.Забудський, В.М.Співак, В.О.Останін, О.В.Шаповалов.- К.: НАВСУ, 2005.- 94с.

8. Преступность: опыт координации противодействия: Монография/ Межвед. ком. по борьбе с преступн., коррупцией и наркоман. при СБ Республики Беларусь. Акад. МВД Республики Беларусь; И.И.Басецкий, И.В.Капелько, Ю.Л.Сиваков.- Минск, 2001.- 827с.

9. Тарарухін С.А. Вибрані твори. Ч.2. Кримінологія. Соціально-психологічні причини злочинів/ МВС України. НАВСУ.- К., 2004.- 99с.

10. Филонов В.П., Федоренко Д.В. Преступность в особо крупном городе: состояние, причины и меры по ее предупреждению: Монография/ Под ред. проф. В.П.Филонова.- Донецк: ДИВД МВД Украины, 2002.- 280с.

11. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. Кримінологія. Альбом схем (загальна і особлива частини): Навчальний посібник / Під заг. ред. Джужи О.М.; НАВСУ. – К., 2000.

12. Соціальні чинники протидії корупції в Україні / І. В. Валюшко // Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 2.

 

Тема 5. Зарубіжні концепції причин злочинності.

 

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні і філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, які ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до “причинності” злочину.

Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічному напрямку зокрема є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю “Злочинна людина”. Ломброзо під час своїх спостережень прийшов до висновку, що злочинна поведінка причинне обумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті або, навпаки, нерозвинуті мочки вух, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо.

Соціологічний напрямок з'явився як наслідок розчарування, втрати інтересу до чисто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку воно носило характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до даної проблеми, а часом характер різкої критики окремих положень антропологів. Після з'їзду Міжнародного союзу криміналістів у 1889 р. воно оформилося й організаційно, і загалом концептуально. Для цього напрямку було характерне сполучення і кримінально-правова доктрина, і соціологічного бачення злочинності.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психології без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції поведінки засуджених.

На сучасному етапі розвитку суспільства, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.

Література до теми 5:

1. Дюркгейм З. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1966.

2. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

3. Иванов Л.О., Ильина Л.В. Пути и судьбы отечественной криминологии. – М., 1991.

4. Иншаков С.М. Зарубежная криминология. – М., 1997.

5. Кларк Р. Преступность в США. – М., 1975.

6. Криминология. Пер. с чешского / Под ред. д.ю.н. Н.А. Стручкова. – М., 1982.

7. Криминология /Под ред. Кузнецовой Н.Ф., Миньковского Г.М. – М., 1998.

8. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

9. Шиханцев Г. Насильственная преступность несовершеннолетних в США // Соц. законность. – 1984. - № 12.

10. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.О. Иванова – М., 1994.

11. Соціальні чинники протидії корупції в Україні / І. В. Валюшко // Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 2.

 

Тема 6. Кримінологічне вчення про особу злочинця.

Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлумачення і засвоєння поняття "особа". Особа людини — це цілісна система соціальних і психічних рис, властивостей і якостей учасника і носія суспільних відносин.

Про особу злочинця можна говорити лише у відношенні людини, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках ми повинні говорити про осіб, що вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу — злочинці й особи, що вчинили злочини. Воно логічно небездоганно, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у злочинах. Але з такою неточністю приходиться все-таки примиритися, оскільки дотепер не вироблена відповідна термінологія, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від „закоренілих”, навіть якщо вони відбувають покарання за один і той же злочин. Одиничне одноактне діяння, вчинене по необережності, або навіть умисно (при збігу неблагоприємних обставин в житті особи) не формує особу злочинця. Деформація і десоціалізація в цих випадках відбувається в результаті відбування покарання в місцях позбавлення волі, тобто під впливом діяльності і спілкування в екстремальних умовах. Отже, особа злочинця — – це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її