Загальна характеристика французької реалістичної літератури XIX століття

Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір'я всесвітньовідомих письменників — реалістів. (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.), а в 1860—70 роки з'явилися натуралізм, імпресіонізм, символізм.

Французький реалізм XIX ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи:

I етап — кінець 20 — 40-ві роки — становлення і утвердження реалізму як провідного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П. Періме, Ф. Стендаля, О. де Бальзака.

II етап — 50 — 70-ті рр. Цей етап пов'язаний із творчістю Г. Флобера — послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника «натуралістичного реалізму» Е. Золя.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. — вже після смерті Стендаля і Бальзака — французькі письменники Шанфлері і Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін «реалізм».

Із теоретичних праць, які присвячені обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля «Расін і Шекспір» та праці Бальзака 40-х рр. — «Листи про літературу, театр і мистецтво».

Риси критичного реалізму:

• зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

• зображення розмаїття соціальних типів;

• розвиток жанру роману — епопеї;

• інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

• увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З цього приводу Ф. Стендаль говорив про «смерть героя». Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом знавців літератури та письменників. Ф.Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації («Червоне і чорне») та полум'яні свободолюбові пориви Італії («Пармський монастир»). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з'явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письменників підкорення «залізним законам реального світу».

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив «Людську комедію», про жанр якої сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Г. Флобер, майстер психологічного розкриття характеру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була «трампліном для того, щоб піднятися вище»; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із школою «щирого реалізму», представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Г.Флобером, правда в мистецтві — це вміння проникнути під зовнішнє і відобразити сутність життя. «Усе придумане — істинне», — писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П. Меріме — у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалістична новелістика XIX ст.. досягла у творчості учня Г.Флобера — Гі де Мопассана.

Реалістичні традиції продовжились у натуралізмі, найвидатнішим представником і теоретиком якого був Е.Золя. Провідним жанром цього літературного напряму стали роман і епопея.

Магічний реалізм» – це реалізм, в якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській літературі.

В 1950-60-х рр. латиноамериканська література пережила справжній «бум». З’явився навіть спеціальний термін «карибське чудо» в літературі. Вона стала загальновідомою у всьому світі, виникла ціла плеяда прекрасних письменників і поєднувала їх схильність до «магічного реалізму». Вперше застосували термін М. А. Астуріаста А. Карпентьєр. В традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Ж. Амаду «Мертве море», «Жубіаба», Г. Гарсіа Маркес «Сто років самотності», «Стариган з крилами» А. Карпентьєр «Екуе-Ямба-о!», «Царство від світу того», М. А. Астуріас «Маїсові люди» та ін.

Ця літературна течія багато чим завдячує міфопоетичному світосприйняттю аборигенів Латинської Америки. Беззастережна віра в існування добрих і злих духів, олюднення сил природи, віра в існування потойбічних світів і сприйняття смерті і життя як двох сторін однієї монети, віра в можливості перевтілення однієї живої істоти в іншу – все це невід’ємні складові свідомості індіанців. Уже в самому терміні криється поєднання двох протилежних понять: «реалізм» (матеріальне, те до чого можна доторкнутися, буденне, звичайне) і «магічний» (фантастичне, несподіване, незвичайне, містичне, нез’ясовне). Звичайно, письменники в своїх творах не прагнули відтворити повною мірою міфологічну свідомість, та взяли від неї як найголовніший художній принцип – зображення казкового, фантастичного як реально існуючого і тому, зрозуміло, буденного. Реальність і фантазія тісно переплетені в їх творах і фантазія така ж реальна, як і сама реальність.

34.Українське мистецтво на межі 19-20ст.

У 19 ст. Європу поглинув стиль модерн або Арт Нуво, сама назва якого дає зрозуміти, що мова йде про нове мистецтво, яке являє собою художню течію, тісно пов'язану з промисловою революцією. Нові відкриття та ідеї змінили життя людей. Представники нового мистецтва повстали проти консервативності та помпезності. Модерн виражав ностальгію за минулим, повертався до дикої чистої природи з її пластикою і фактурою, до давно втраченої і забутої в індустріальну епоху природнної асиметрії. Відродивши вітражне мистецтво, художники почали відходити від готичної моделі. Ті, кого притягували новітні стилі, стали використовувати вітражі для вираження загальної естетики дизайну. В основі стилю лежало прагнення до вільного формування об'ємів і багатої пластичної трактовки, до переваги експресивних пружніх хвилястих ліній і площин. Мистецтво набувало романтичного сецесійного забарвлення. Архітектори та дизайнери почали спільно проектувати всі елементи будівель від стін до внутрішньої обстановки. Таким чином, вітраж став одним цілим з архітектурною спорудою, невід'ємною її частинкою. Він вже не є просто декоративним оздоблювальним елементом, а перегукується з архітектурою будинку, яка через вітраж переходить на візерунки стін, шпалер, килимів та крісел, визначає рисунок меблів, балконів, сходових решіток, форму люстр і світильників, створюючи таким чином єдине гармонійне ціле. Дизайнери нового покоління були зацікавлені в поєднанні краси і функціональності. Стиль Арт Нуво тісно зв'язаний з японською естетикою, особливо з їхньою пристрастю до асиметрії і декоративності. Еклектизм проклав в Англії дорогу до позитивного сприйняття японської культури і естетики. Саме трактування природи в японських гравюрах і китайському письмі привернули до себе увагу художників нового стилю. Японці, виховані на національному мистецтві, не дуже хотіли вносити щось нове і європейське у свою культуру, тому стиль Арт Нуво не прижився там, та їм вдалося відіграти важливу роль у встановленні та розвитку нового європейського мистецтва.