Різноманітність видів та форм художньої культури модернізму.

Модернізм або стиль модерн за короткий термін захопив мистецтво усіх ци­вілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній на­ціональній культурі. Епоха модерну проіснувала недовго: 20—30 ро­ків у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вра­жаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, в монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні та одязі. Причиною появи модернізму називають демократизацію суспільного життя наприкінці століття. Бурхливе зростання міст за рахунок сільського населення призводить до появи в містах масово­го споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецт­ва, але в освітньому, духовному плані не готовий до цього. У модернізмі виняткове і масове не співпадали, але масове схиляло­ся до унікально-особистісного, в результаті чого індивідуальне відра­зу ж ставало надбанням загалу. Стиль приватного будинку, що, зда­валося б, враховує усі вишукані примхи замовника, його індивіду­альність, що одночасно дозволяє виявити своєрідну манеру архітектора, стає стилем доходного будинку. Майстри модернізму, наполегливо на­магаючись зробити побут мистецтвом, а мистецтво побутом, створи­ли певну універсальну пластичну систему, виразні засоби якої харак­терні й для монументального панно й для фасону плаття, для живо­писного полотна і ложки чи виделки на столі. Пояснюють виникнення модернізму й "вольовими зусиллями декіль­кох художників", які сумували "за стилем" і створили його (А. Гауді, X. ван де Вельде, Ф. Шехтель, О. Бердслі, Г. Клімт та інші). Вони мріяли зробити побут людини красивим та стильним. Вони намага­лися вийти на вулиці, звести нові будівлі, розписати стіни небачени­ми до цього часу фресками, прикрасити мозаїкою. І це їм вдалося.
Модернізм набуває поширення в усіх країнах Європи, але в різних країнах він має свою назву. На Україні та в Росії — "стиль модерн" (Ф. Шехтель, В. Городецький, М. Врубель, М. Нестеров, М. Бенуа, Г. Нарбут, М. Жук та інші). Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприкінці XIX століття. Багато поетів і прозаїків бе­руть теми для своїх творів "з життя Сходу". К. Станіславський після знайомства з принципами Раджа-Йоги зрозумів, що це саме та кон­структивна психологічна основа, що необхідна для поновлення актор­ського фаху. Більшу частину вправ у книзі "Робота актора над со­бою" К. Станіславський взяв з відомої праці "Раджа-Йога" у викладі Рамачаракі. Але головне не в прямих цитатах, а в тому, що було зрозуміло й прийнято сам принцип східного живопису і графіки: площин­ність, декоративність, орна ментальність. У модернізмі поєдналися європейські та східні традиції куль­тури — такі, як романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші три риси успадковані з традицій Європи, остання — з Азії. Символізм дав стилю модерн ідеологічне обґрунтування і доплю-сував його пластичні властивості до сфери духовних пошуків епохи. Доктрина символізму передбачала, що все видиме, існуюче — це знаки і шифри одвічних, позачасових ідей. Образний склад модернізму був частіше пов'язаний з символізмом, з символістичним типом мислення. Одначе, символізм та модернізм — не синоніми. Ці поняття треба розрізняти. Символізм передував мо­дернізму, живив його, але не завжди втілювався в його формах. З іншого боку, стилістика модернізму з її принципами площинності, орнаментальності, вишуканості могла й не нести символічного змісту. Символізм у російському живопису представлений творчістю В. Борисова - Мусатова та його учнів П. Кузнєцова і П. Уткіна.

38. Національно-культурне піднесення України у 1920-х рр..Літературні угрупування 20-х рр.

. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, к висловився історик О.Субтельний,“багатогранний спалах творчої енергії”.Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, ка в Україні отримала назву українізації. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", ка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації. Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко). Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками". У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів - російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні. Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед ких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний. У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська). Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: “Геть від Москви”. Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін. “ваплітян”, харківських письменників з організації “Молодняк” було створене і діяло літературне об'єднання “Пролітфронт”. Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. “Пролітфронт” ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал “Пролітфронт”, де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску “Пролітфронт” було ліквідовано.

39. Трагедія української культури у період сталінізму.

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка. У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти “очистили” від 2 тисяч співробітників. Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як "Ми йдемо на бій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського. У роки війни українські письменники створили такі твори, як "Україна у вогні" О.Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, "Похорони друга" П.Тичини, "Мандрівка в молодість" М.Рильського, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, поетичний цикл “Україно моя!”. Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років. Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке истории украинской литературы”, про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід.

40. «Розстріляне Відродження» української культури.

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячив культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.Раніше на уроках української літератури не вивчали життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України. «Розстріляне відродження...» Застінки, ГУЛАГ, Сибір - те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом - людським життям.Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім'я Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.
Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

41. Культурний розвиток України у складі СРСР.

Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв´язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919—20 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).Період 30-х — початку 50-х років — часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української культури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об´єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946—1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру.Наступний період характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об´єктивних, так і суб´єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер — постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 20—30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м´якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

42. Протиріччя культурного процесу 60-80-х років ХХ ст..

60-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає “відлига”. Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до “застою”. Проте для культури хронологічно короткий період “відлиги” мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих “шестидесятників” - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів “Історії української літератури ХХ століття”, були періодом “плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів”. На повний голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає І.Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І.Багряного "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над проваллям", його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру. Саме в колах інтеліґенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група. На Донбасі пройшла молодість поета В.Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті "Соціалістичний Донбас". Вже перші проби пера показали, що з'явився неабиякий поет з загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна громадянська позиція привела В.Стуса у ряди "дисидентської" інтеліґенції Києва. У 1972 р. він був арештований "за антирадянську агітацію" і "наклепницькі мотиви в творчості", відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк - 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій - цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р. Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим "широким масам трудящих", на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, В.Касьян. Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети, симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошинський, інші). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А.Солов'яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Є.Мірошниченко. Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми С.Параджанова “Тіні забутих предків”, Л.Осики “Захар Беркут”, Ю.Ільєнка “Білий птах з чорною ознакою”, Л.Бикова “В бій ідуть одні старики”, І.Миколайчука “Вавілон ХХ”. У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.