Перитониальный синдром». Принципы диагностики и лечения. Организация сестринского процесса.

Першим періодом історичної епохи є княжий період,який для розвитку усної народної творчості став переломним. Докорінні зміни, що відбулися в житті русичів-праукраїнців, були пов'язані з двома основними чинниками. Перший — утворення на території україн­ських земель нової великої могутньої самостійної держави Київ­ської Русі, що стало поштовхом для виникнення нових форм творчості, пов'язаних з необхідністю фіксувати основні історичні та по­літичні події: походи, битви, угоди, звеличувати героїв-переможців (походи Ігоря на Каспій, придушення повстання древлян княгинею Ольгою, перемоги Святослава). Таким чином поряд із древніми істо­ричними рукописними документами в цей час твориться, виробля­ючи певну систему, усний героїчний епос, основними жанрами якого стають билини, легенди, перекази.

Другим, ще вагомішим чинником було запровадження христи­янства. Християнізація українського народу, яка найчастіше ото­тожнюється з хрещенням Русі князем Володимиром, розпочалася ще задовго до офіційної дати 988 р. Якщо навіть не враховувати того факту, що, як згадується в Руському літописі, на Київських гоpax побував апостол Андрій (один із 12 учнів Ісуса Христа), що ба­гатьма сприймається лише як легенда, то місіонери християнства приїздили в руські землі вже з 4 ст. Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (бл. 160—222 pp.) про хрещення скіфів та сарматів (вірогідно лише окремих представників, а не всього народу). Серед перших християн Русі можемо а повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю (бл. 430—510 pp.).

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу про схрещення князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів, племінник Охрана, в молодості був охрещений і виховувався в Константинополі в надрах християнства» (запис 7 ст.)¹³. У цей період документально підтверджено наявність християнських храмів у Київській Русі. Так у «Повісті временних літ» під 945 роком є запис про церкву святого Іллі.

У 860 p., на думку історика Михайла Брайчевського, був охреще­ний князь Аскольд, а у 944 р. прийняла хрещення княгиня Ольга разом із своїм чоловіком Ігорем після його походу на Візантію (смерть Ігоря на древлянській землі, як вважає дослідник, могла бути спровокована саме його схрещенням, в якому дружинники вбачали відступництво). Про те, що частина русів була охрещена у 944 p., записано в договорі Ігоря з греками. Тобто майже всі перші ук­раїнські князі прийняли християнство: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк, окрім Святослава (сина Ольги) — жорстокого князя-воїна, який «додержував поганських звичаїв і гнівався на матір», що нака­зала «не творити тризни над собою».

Отже 988 р. — дата хрещення України-Русі князем Володими­ром (сином Святослава) є лише офіційним утвердженням і визнан­ням християнства як державної релігії. Ця епохальна подія мала надзвичайно важливе значення для українського народу, його держа­ви. Разом з християнством на українські землі прийшли писемність, висока духовна культура, з'явилися перші школи, розвинулись архі­тектура, живопис, хорова музика, поширювалися тексти Святого Письма і на їхній зразок в народі виникали нові форми усної твор­чості, такі як легенди, притчі, оповіді, щедро представлені в Біблії.

Для цього періоду характерне змішування старих культів з церков­ними християнськими канонами, що найбільше відобразилося в усній народній творчості, яка, поєднавши в собі давні і нові риси, витвори­ла синкретичні форми, які у такому вигляді дійшли до наших днів. Основним досягненням фольклору княжого періоду є те, що саме тоді виробилася нова художня система. Сакральна, тобто магічна функція народної творчості, яка домінувала в минулому і була зумовлена природними умовами давніх слов'ян, збагатилась естетич­ною та етичною функціями. Це означає, що фольклор, який до того мав суто практичне утилітарне значення, тепер набув інших нових функцій: естетично-розважальної, морально-виховної, пізнавальної. Усна народна творчість стала художньою, а не тільки ритуально-магічною творчістю народу.

Зі зміною уявлень та вірувань відбувається зміна загального світогляду: центром стає не анонімний колектив, а сильна, героїчна особистість. Також із відображення явищ природи, оспівування при­родних сил і стихій, що було визначальним у міфологічний період, основний акцент зміщується на відображення суспільних та істо­ричних явищ, подій, фактів. Особливо виразно це проявилось у другій половині княжої доби, коли Київська Русь внаслідок міжусобних воєн і феодальної роздробленості втратила свою могутність і страж­дала від численних набігів печенігів і половців, а в 12—14 ст. від татаро-монгольської навали спочатку, у 1223 p., під проводом Чінгісхана, а пізніше, з 1236 p., від орд хана Батия. Саме на той час припа­дає розвиток жанрів героїчного пісенного епосу, дум та пісень, які оспівували основні історичні події та їх героїв. Усі ж інші жанри, що зберігаються чи виникають і розвиваються у той період, носять суспільний та родинно-побутовий характер, відображають морально-етичні норми тогочасного суспільства, хоча за окремими давніми жанрами (замовляння, ворожіння тощо) зберігається магічна функція.

Княжа доба принесла нове нашарування у весільних обрядах, що відображається в інсценізації життя княжого двору: нарече­ний — князь, молода — княгиня, дружки — бояри, пишний одяг, строї, зброя, збруя.

Другий період розвитку фольклору історичної епохи припадає на добу козаччини,яка в свою чергу поділяється на три етапи (Запо­різької Січі, Гетьманщини і Гайдамаччини).

Українське козацтво зародилося давно. Деякі історики вважають, що воно боролося з ордами печенігів та половців ще в 11 —13 ст. З того часу слово тюркського походження «козак» ввійшло у свідомість нашого народу як вільна людина, народний месник, борець за свобо­ду і незалежність України. Процес виникнення козацтва малодосліджений (можливо, це збережена традиція давніх військових органі­зацій), однак його остаточне формування відбулося тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства вогнем і мечем нищили міста і села України (перший напад у 1482 p.), а польсько-литовські загарбни­ки посилили на нашій землі національний і соціальний гніт (західні українські землі були у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої). На незаселені степові простори за Дніпровськими порогами не поширювалась ні влада польсько-литовських, ні татаро-турецьких загарбників. Тому на цих землях, а згодом на всій тери­торії України утворився новий стан вільних людей — запорізьке козацтво, основним військовим укріпленням якого стала заснована на острові Хортиця в 50-х роках 16 ст. Запорізька Січ, утворення якої пов'язано з іменем Дмитра Байди Вишневецького (від містечка Вишнівець нині Тернопільської області, звідки він походив). Невдовзі Січ стала своєрідною козацькою державою, яка виборювала і відсто­ювала права українців. Великого розмаху набуло національно-виз­вольне повстання під проводом козацького полководця з Гусятина (нині Тернопільської області) Северина Наливайка (1594—1596), а також перемоги козацьких військ у походах проти татар і турків у Криму та Молдавії, очолюваних українським гетьманом Петром Канашевичем-Сагайдачним (1616—1622).

Отже, наприкінці 16 ст. українське козацтво стало вирішальною силою суспільства. Воно не обмежувалося захистом від татаро-турецької агресії, а цілеспрямовано боролося за національні та соціальні права свого народу.

Найбільшого розквіту запорізька держава сягнула в час гетьма­нування Богдана Хмельницького, який перетворив Січ на центр виз­вольного руху всього українського народу. Здобувши ряд перемог і уклавши угоди з основними противниками — кримським ханством, Польщею та Молдавією, він утвердив існування української запо­різької держави. Однак його останній договір з Москвою, ратифіко­ваний у березні 1654 p., став початком її руйнування та остаточного знищення козацтва. Навіть підписавши після того ряд угод з краї­нами Західної Європи (в тому числі Швецією), Хмельницький не зміг зберегти незалежності України. Московська держава почала проводити свою політику русифікації, заколотів проти українських гетьманів (Івана Виговського, Юрія Хмельницького та ін.), знищен­ня козацтва. Спроба відновити державність України була здійснена Іваном Мазепою, але після поразки ця надія була втрачена.

У період, відомий в історії під назвою Руїни, козаки з Лівобереж­ної України, де почастішали арешти козацької старшини і вини­щення рядових козаків, втікали на Правобережну Україну та Слобо­жанщину, але і ці землі у 40-х роках 18 ст. за Білгородським догово­ром перейшли до Росії. Почалася нова колонізація Півдня, що ви­кликала хвилю національно-визвольних рухів, які у другій полови­ні 18 ст. вилились у єдиний гайдамацький рух, відомий під назвою Коліївщини, який очолив Максим Залізняк. Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгром­лена, її ватажки страчені, учасники заслані в Сибір. На території західних земель України подібний національно-визвольний харак­тер носив опришківський рух проти панської Польщі, який очолив Олекса Довбуш, але і він невдовзі зазнав поразки. Так закінчилася славна доба козаччини.

Оскільки усна народна творчість породжена самим життям на­роду, вона моментально і точно реагувала на всі події, що відбувалися в житті народу. З попереднього огляду історичних умов побутуван­ня фольклору в 15—18 ст. природньо випливає висновок, що саме на той час припадає особливо інтенсивний розвиток і розквіт україн­ського героїчного епосу. Започаткований ще у княжій добі, історичний епос з новою силою продовжує оспівувати козацькі походи, героїчні подвиги народних ватажків, лицарську доблесть, життя і побут коза­ків. Найпоширенішими жанрами стають думи та історичні пісні, у яких відображаються всі віхи та події української історії. Виконавця­ми їх були кобзарі-запорожці, як носії народної пам'яті. Майже весь епос цього періоду тематично присвячений боротьбі українського народу за національну незалежність спочатку з турецько-татарськими та литовсько-польськими, пізніше — з російськими поневолювачами. Крім дум та історичних пісень, козаччина знайшла своє відображен­ня і в прозових жанрах (легендах, переказах), що були надзвичайно популярними серед народу, який у такий спосіб возвеличував і пошановував своїх ватажків та захисників-месників (С. Наливайка, П. Са­гайдачного, М. Залізняка, І. Ґонту, О. Довбуша, І. Кармалюка та ін.). Проміжне місце між історичною та побутовою тематикою зайня­ли балади, як жанр, який віддзеркалив і героїчне минуле народу, і його побут, звичаї, символи. Поряд з баладами розвивалися також соціальна-побутові та родинно-побутові пісні, в яких фіксувались та осмислювались основні явища тогочасного суспільства. Одним з найважливіших жанрів у той період була народна драма. Оскільки первісне вона виникла як супровід язичницьких ритуалів, у княжу добу з приходом християнства драма дещо витіснилася з народного побуту. З розвитком української культури у добу козаччини, який пов'язувався з діяльністю Києво-Могилянської колегії, одночасно з розвитком шкільної драми відроджується і народний театр. Видо­змінивши первісну форму, трансформувавшись на ґрунті християн­ства, особливої популярності набули народно-театральні дійства, по­в'язані переважно з календарно-обрядовим циклом. Вони поступо­во набирали повчально-розважального характеру.

Третій — період бездержавності (18-19 ст.). Із знищенням козацтва та політичним занепадом України усі прояви української культури переслідувались і викорінювались як з боку шляхетської Польщі, так і з боку царської Росії. Таким чином загарбники нама­гались асимілювати український народ, вигубити прояви національ­ної свідомості. Колишні героїчні ноти епосу слабшають, зміст дум та легенд набирає новелістичного характеру, сюжети їх зводяться до відображення різних побутових деталей, родинних стосунків, які мають багато спільного із ліричними народними піснями і баладами, відображають переважно конфлікти родинного життя. Тому фольк­лор того періоду має інший колорит, з побутовими домінантами.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кінці 18 ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Політичні зміни відбулися і на українських землях, підпорядкованих Польщі, частина з яких (Га­личина) після першого розподілу Польщі у 1772 р. відійшла до складу Австрійської монархії — імперії Габсбургів. З насильницькою ру­сифікацією на Сході та полонізацією на Заході українському наро­дові було важко зберігати національні риси культури. Низький рівень політичної свідомості призводив до втрати духовних цінностей, ви­творених упродовж століть. Усна народна творчість все більше зво­диться до побуту (і то виключно селянського). Жанри, які в минуло­му носили виразний героїчний характер (думи, балади), продовжу­ють існувати як побутові жанри, піднімаючи лише проблеми су­спільного та родинного життя. Суттєвих змін зазнала й історична проза. Навіть казки, які до того носили героїчний фантастичний характер, змінюються соціально-побутовими, наближеними до народ­них оповідань.

Але такий стан речей, породжений змінами в національній свідо­мості, тривав недовго. Уже з початку 19 ст. серед української інтелі­генції (в першу чергу духовенства, що було єдиною верствою, для якої дозволялась вища освіта) з'являються ідеї національного само­визначення. Вони утверджуються з розвитком в Україні гуманітар­них наук, чільне місце серед яких зайняла фольклористика. Звер­нення до історичних пам'яток народу, його звичаїв та обрядів підтри­мувалось також історіографією. З початком розвитку української думки, зокрема пов'язаного з діяльністю І. Срезневського, М. Макси­мовича, М. Костомарова, письменників-романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського братства (а в Галичині «Руської трійці») починаєть­ся нова хвиля піднесення усної народної творчості, яка засвідчувала, що українська культура, не втративши самобутності, залишилась виразно національною культурою, яка має свій особливий характер, історію розвитку, а не є частиною російської чи польської, як це на­магались довести поневолювачі. Отже, в кінці періоду бездержав­ності, коли усна народна творчість відносно занепадала, набуваю­чи переважно побутового характеру, відродження давнього героїч­ного минулого відбувалося шляхом розвитку фольклористики як науки з метою відновлення духовних цінностей народу.

Це дало поштовх і для розвитку нової української літератури, для якої художня творчість народу стала невичерпним джерелом тематики та образності. Почався взаємозв'язок фольклору з літера­турою. Література запозичала від усної народної творчості певні жанри (такі як балада, пісня, дума, байка, казка, народне оповідання та ін.), теми та ідеї, образи та символи, художньо-поетичні виражальні засоби (сталі епітети, порівняння, метафори та ін.). Фольклор у свою чергу почав переймати з художньої літератури готові тексти, автор­ство яких не є анонімним, але які побутують в народі як зразки усної творчості, стали невід'ємною її частиною. Це стосується пісень і балад літературного походження та романсів, а також народних опо­відань, створених на основі переказів літературних творів чи їх час­тин та авторських байок і казок. Тобто цей етап розвитку фолькло­ру щільно пов'язаний з розвитком фольклористики як науки та нової української художньої літератури.

Четвертий період історичної епохи — час новітнього розвитку усної народної творчості (20 ст.) є історично найскладнішим, найбільш неоднозначним, багатоаспектним. Зумовлено це знову ж таки не­однозначними історичними процесами, що відбувалися на Україні у 20 ст., пов'язаними з новими спробами здобуття державної незалеж­ності. Першим фактором, що безпосередньо вплинув на розвиток фольклору є Перша та Друга світові війни та жовтневий переворот 1917 p., у які був втягнений український народ. Спочатку здавалось, що ці історичні потрясіння давали можливість для звільнення Украї­ни від національного гніту, тому що спонукали до формування влас­них військових угруповань, таких як Українські Січові Стрільці (УСС) (1914—1918), Українська Галицька Армія (УГА) (1918—1921), Україн­ська Повстанська Армія (УПА), остання проіснувала з 1942 до по­чатку 60-х років. Це інспірувало нові тексти українського історич­ного епосу (переважно пісенного — історичні пісні та балади, січові та повстанські пісні) про подвиги та поразки народних повстанців, борців за незалежність Батьківщини, а також прозові жанри — леген­ди, перекази, оповідання.

Другим фактором цього періоду є утвердження спочатку на східних землях, а пізніше на всій території України більшовицької влади, з настанням якої почав розвиватися новий вид усної народ­ної творчості — «радянський» фольклор, пов'язаний з реагуванням вождів компартії (Леніна, Сталіна) на колективізацію та індустріа­лізацію. Великою мірою він штучно насаджувався, бо не мав націо­нального коріння. Більш природнім з цього огляду був антирадянський фольклор, створений народом, який усі ті самі явища радян­ської дійсності висвітлював гумористично та іронічно. У ньому з притаманним українському народові сарказмом «оспівуються» наслідки голодомору 30-х років, насильницької колективізації, на­ціонально-винищувального терору. Це явище сучасної усної народ­ної творчості ще недостатньо вивчене і чекає глибшого дослідження. Третім фактором, який відчутно вплинув на розвиток усної твор­чості народу, є масова еміґрація українців за кордон у першій поло­вині XX ст. Вона була породжена двома світовими війнами та при­ходом на Україну радянської влади з усіма її наслідками. Еміґра­ція відбувалась у двох напрямках: добровільна на Захід (яка поро­дила еміґрантські плачі, пісні, оповідання та ін.); та насильницька на Схід (наслідком якої було поширення тюремного, в'язничного і таборового фольклору, про який до цього часу у науковій літературі майже не згадується).

У так званий період «застою» найпоширенішим жанром усної народної творчості була лірична пісня (як у всі часи занепаду по­літичної свідомості народу) та витворений радянською субкультурою жанр політичного анекдоту, який в усьому колишньому Радян­ському Союзі (в тому числі і в Україні) набув такого поширення, як в жодній іншій країні світу.

З початком державотворчих процесів в Україні 90-х років із здобуттям незалежності усі раніше заборонені жанри фольклору здо­були легальне побутування і продовжують своє життя в народі, ра­дянські ж зразки залишились мертвими пам'ятками у підручниках того періоду.

На сучасному етапі розвитку усної народної творчості, внаслі­док скасування різних заборон, відбувається стихійне відновлення забутих звичаїв. Особливо на території Східної України, де майже повністю втрачена національна традиція, її спонтанне відродження часто набуває ґротескних форм. Завершення довгої доби штучно насадженого матеріалізму поряд із хвилею відродження релігійних традицій народу ознаменувалось небаченим піднесенням магії і демонології (ворожбитство, викликання духів, заклинання, магічне цілительство), закликами (і навіть практичними спробами) віднов­лення давніх язичницьких культів.

Тому зараз перед сучасними творцями і носіями народної тра­диції стоїть нелегке завдання вибору шляху подальшого розвитку фольклору, який би збагачував скарбницю української духовності, а не спотворював її, був обґрунтований потребами часу, відповідно зба­лансований у всіх вимірах. Не менш важливе завдання постає перед дослідниками усної народної творчості: збору цієї невичерпної скарб­ниці, систематизації, класифікації текстів, їх наукового аналізу, по­яснення причин виникнення чи занепаду певних явищ, шляхів роз­витку фольклорних жанрів та багато інших аспектів дослідження.

 

Перитониальный синдром». Принципы диагностики и лечения. Организация сестринского процесса.

 

Вопросы:

1. Причины возникновения перитонита, классификация, фазы развития

2. Клиническая картина

3. Принципы лечения. Осложнения и их профилактика

4. Принципы предоперационной подготовки и особенности послеоперационного ведения б-го с перитонитом

 

Острый перитонит – это воспаление брюшины. Является самым

тяжелым осложнением заболеваний органов брюшной полости и забрюшинного пространства. Летальность при гнойном перитоните составляет 30%.

Причинами перитонита являются острые хирургические заболевания

живота, травмы органов брюшной полости, операции на органах брюшной полости по поводу хронических заболеваний (резекция ж-ка при язве, раке и др.), воспалительные процессы, не связанные с органами брюшной полости (паранефриты,натечные абсцессы и др), расстройства кровообращения в сосудах брызжейки кишечника.

Классификация:

1) По этиолигии: асептический и инфекционный. Асептический перитонит возникает при воздействии на брюшину крови, желчи, желудочного сока, панкреатического сока, мочи. Уже в течение нескольких часов он становится микробным вследствие проникновения инфекции из просвета кишечника

2) По возбудителю: стафилоккоковый, стрептококковый и др.

3) По причине – травматический, послеоперационный и др.

4) По распространенности (по площади) – местный (ограниченный и неограниченный); распространенный (диффузный – менее 2-х этажей, разлитой - > 2 этажей, общий)

5) По характеру эксудата: серозный, фибринозный, гнойный, геморрагический

Фазы развития (стадии) по Симоняну:

1. Реактивная (первые 24 ч)

2. Токсическая (24-72 ч)

3. Терминальная (>72 ч)

Клиника: в реактивной фазе максимально выражены местные проявления:

резкий болевой синдром, защитное напряжение мышц передней брюшной стенки, положительный симптом Щеткина-Блюмберга, рвота, двигательное возбуждение. Температура до 38°, пульс до 120 уд. в мин, состояние средней тяжести. В крови – лейкоцитоз с умеренным сдвигом лейкоцитарной формулы влево.

В токсической фазе состояние тяжелое. Главным клиническим признаком является нарастающая интоксикация. Местные симптомы перитонита стихают, а превалирует общая реакция: бледность кожи и слизистых, заостренные черты лица, эйфория, гектическая температура, пульс > 120 уд. в мин, язык сухой, коричневый, симптом «ножниц», АД снижено, поздняя рвота. В крови – значительный сдвиг лейкоцитарной формулы влево. Из местных симптомов характерны снижение болевого синдрома, защитного напряжения мышц, исчезновение перистальтики, нарастающий метеоризм.

Терминальная фаза характеризуется глубокой интоксикацией. Симптомы: лицо Гиппократа, адинамия, вялость, заторможенность, икота, срыгивание, расстройство дыхания, сердечной деятельности, обильная рвота с каловым замахом, язык сухой, коричневый, бактеремия, резкий сдвиг лейкоцитарной формулы. Из местных проявлений: полное отсутствие перистальтики, значительный метеоризм, разлитая болезненность по всему животу, положительный симптом Щеткина-Блюмберга.

При перитоните отмечается обезвоженность организма, нарушения электролитного баланса, нарушение функции других органов (почек, печени)

Исход заболевания зависит:

- от своевременно поставленного диагноза хирургического заболевания живота, которое стало причиной перитонита

- от времени между началом заб-ния и поступлением б-го в стационар

- от возможных ошибок при оказании доврачебной помощи

 

Особенности течения перитонита у детей: быстрое развитие вследствие плохо развитого сальника. В клинике преобладают такие симптомы, как высокая температура (39-40°), понос, многократная рвота. Пульс нередко не соответствует температуре. Выражены симптомы интоксикации. Напряжение мышц брюшной стенки, может быть небольшим. Словесный контакт с детьми при сборе анамнеза часто затруднен, поэтому необходимо присутствие матери. Выраженно беспокойство ребенка во время осмотра.

У пожилых людей наблюдается стертость клинической картины в связи с пониженной реактивностью организма, болевой синдром менее выражен. Чаще развиваются осложнения из-за позднего обращения к врачу. Наличие тяжелой сопутствующей патологии отягощает послеоперационный период. Частыми осложнениями в послеоперационном периоде являются гипостатические пневмонии, тромбозы и эмболии.

 

Доврачебная помощь, как при «Остром животе». В машине «скорой помощи» проводится инфузионная терапия.