Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Білет 10




1. Література Київської Русі.

Щоб осягнути особливість та самобутність оригінальної російської літератури, оцінити сміливість, з якою російські книгарі створювали твори, «які стоять поза жанрових систем», такі, як «Слово про похід Ігорів», «Поучение» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника і подібні їм, всього цього необхідно познайомитися хоча б із деякими зразками окремих жанрів перекладної літератури. Хроніки

література древній русь. Зацікавлення минулому Всесвіту, історії інших країн, до доль великих людей давнини задовольнявся перекладами візантійських хронік. Хроніки ці починали виклад подій від створення світу, переказували біблійну історію, наводили окремі епізоди з історії країн Сходу, розповідали походи Олександра Македонського, та був історію країн Близького Сходу. Доведя розповідь до останніх десятиліть до початку нашої ери, хроністи поверталися назад і думку викладали найдавнішу історію Риму, починаючи з легендарних часів початку міста. Іншу і, зазвичай, більшу частину хронік займало розповідь про римських і візантійських імператорах. Завершувалися хроніки описом подій, сучасних їх складання.Отже, хроністи створювали враження безперервністю історичного процесу, про своєрідною «зміні царств». З перекладів візантійських хронік найбільшу популярність на Русі у ХІ ст. отримали переклади «Хроніки Георгія Амартола» і «Хроніки Іоанна Малалы». Перша їх разом із продовженням, зроблених на візантійської грунті, доводила розповідь незалежності до середини Х в., друга — до часу імператора Юстініана (527-565).Мабуть, одній з визначальних чорт композиції хронік було їх прагнення вичерпної повноті династичного низки. Ця риса характерною і для біблійних книжок (де йдуть довгі переліки родоводів), й у середньовічних хронік, й у історичного епосу.

«Олександрія»

Величезною популярністю мав у Київської Русі роман Александра Македонського, так звана «Олександрія». Це було історично достовірне опису життя і діянь прославленого полководця, а типовий елліністичний роман пригод .У «Олександрії» ми читаємо і гостросюжетні (і псевдоісторичне) колізії. «Олександрія» є неодмінною складовою всіх давньоруських хронографів; від редакції до редакції у ній дедалі більше посилюється пригодницька і фантастична тема, що вкотре свідчить про інтерес саме до сюжетно-занимательной, а чи не власне історичної боці цієї твори.§3 «Житіє Євстафія Плакиды»У просякнуту духом історизму, зверненої до світоглядним проблемам давньоруської літературі не перебувало місця відкритого літературному вимислу

2. Українське театральне мистецтво 20-х – початку 30-х рр. 20 ст.

Новаторська драматургія Лесі Українки, В. Винниченка та Олександра Олеся не знаходила гідного втілення у побутово-етнографічній традиції українського театру. Першим кроком до майбутнього, не побутового, театру було створення драматичної української школи у 1904 році, при музичній школі ім. Лисенка, під керівництвом М.Старицької – старшої дочки драматурга. Надзвичайно талановитими акторами та режисерами могла пишатися трупа Садовського, що виступала у Київському народному домі з 1907 р., але спроби використання репертуару нового, непобутового успіху не мали.Революція 1917 року, захопивши у круговерть всі прошарки населення тодішньої України, не обминула і театральну справу. Як свідчить Д. Антонович: «…було скликано у Києві мітинг всіх заінтересованих українським театром, і на мітингу зразу ж було обрано театральну раду для завідування справами українського театру… Головою спочатку було обрано Винниченка… а пізніше – М.Старицького...»[1]. Ця сама рада ухвалила створити новий літературно-драматичний театр і, взявши в оренду Народний дім[2], приступила до формування трупи національного театру. Одночасно у Києві працювали трупа Садовського і новостворений «Молодий театр», під проводом Леся Курбаса.У Народному театрі під керівництвом П. Саксаганського обрали репертуар історично-побутовий та класичний. Існував театр із 1918-го до 1922 р., а до «...складу трупи входили талановиті актори старого театру та їхні учні: М.Заньковецька, Т.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліницька, І.Замичковський, Б. Романицький та інші…»[3]. Зі світового репертуару до постановки було обрано «Розбійників» Шиллера та «Уріеля Акосту» Гуцкова. П. Саксаганський виконував у «Розбійниках» головну роль – Франца Моора – і, як свідчать дослідники, мало не єдиний з учасників вистави сягав трагедійних вершин акторської гри. У всякому разі, і «Розбійники», і «Уріель Акоста» пройшли з успіхом, але визначених новаторських пошуків театр не запропонував.Іще один державний театр, що було ухвалено відкрити – оперний, але у 1918 році спромоглися тільки на формування симфонічного оркестру.Хоча в афішах щотижневика «Театр» бачимо у 1922 р. назву «Гос. Акад. оперний театр ім. К.Лібукнехта». У цьому ж році відкривається Державний драматичний театр, очолений Б. Кривецьким – директором та режисером; серед акторів були Замичковський, Левицький, Кречетов, Коханенко та ін., актриси – Н.Дорошенко, Борисоглібська, а режисер-постановник О.Загарова. Обидва режисери мали неабиякий досвід праці у московських театрах, тому смаки, сформовані у тодішній літературно-символістичній атмосфері театрального життя Росії, було приживлено на український грунт, але з психологічно-реалістичним забарвленням. Репертуар свідчив про принципову відмінність шляху Державного драматичного від типового українського побутово-етнографічного (Ібсен, Гауптман, Мольєр, Гольдоні, Леся Українка, В. Винниченко) і визначав нові тенденції у розвитку національного театру. Щоправда, під такою назвою – Державний Драматичний театр проіснував недовго, і уже в 1919 році був перейменований на театр ім. Шевченка. У ньому залишилася більша частина трупи та режисер О. Загаров, а художнє керівництво взяв на себе Д. Ровинський. Як зазначає Й. Шевченко, «…театрові ім. Шевченка не завжди щастило. Лихо театру в тому, що він не має сталого й певного художнього керівництва – в цьому причина хитань театру, перманентних організаційних криз і того, що після чималого розквіту (1920-1925 pp.) театр ім. Шевченка значно занепадає як художня одиниця. За перших вісім років існування театру через нього перейшло більш як дванадцять режисерів часто діяметрально протилежних художніх поглядів і іноді невисокої кваліфікації, відціля – відсутність якоїсь певної художньої лінії й напрямку в театрі, строкатість репертуару. Алe, ставши від сезону 1927-28 р. постійним державним театром у Дніпропетровському, театр ім. Шевченка почав виправляти свою лінію. В кожнім разі, організаційно цей театр – міцна одиниця і, мабуть, зміцниться, кінець-кінцем, і художньо. Це тим певніше, що в традиціях театру, в акторському його складі й величезному репертуарі багато здорових елементів, на яких може зростати дужий реалізм нових сьогоднішніх форм».У 1920 році в Києві формується історично-побутовий театр, який у 1922 році отримує назву Театр імені Заньковецької – на честь великої актриси, що тоді святкувала 40-карічний ювілей праці на сцені. Афіші 1922 року дають нам можливість переконатися у тому, що частина трупи театру П.Саксаганського (включаючи самого корифея) влилася до новоствореної: у п’єсі «Чорноморці» М. Старицького заявлені П. Саксаганський та Л.Ліницька, у виставі «Зачароване коло» Л. Рідель Б. Романицький, у «Чорті та шинкарці» К.Кшивощевського – І. Замичковський[5]. Через несприятливі обставини у 1923 р. для театру довелося виїхати у провінцію, а у 1924 році трупа знаходить притулок на Катеринославщині, де набуває статусу державного театру під керівництвом Б.Романицького.Театр ім. Франка було створено у Вінниці 1920 р. Головним режисером став Г. Юра, запросивши у трупу деяких акторів «Молодого театру», у якому й сам розпочинав свій творчий шлях. Ось що пише Й.Шевченко: «З принципів і настановлень «молодого театру» театр ім. Франка не взяв нічого. П’єси використали просто, щоб мати більший репертуар. В найтяжчі роки – 1920, 1923 – роки громадянської війни й голоду, театр працює в дуже тяжких умовах мандрівного театру – про якусь викінченість роботи тут, звичайно, думати було годі. Все ж таки скоро театр імени Франка визначився як театр психологічного консервативного (й безперспективного) реалізму; всі актори, за винятком двох-трьох, грали, як кажуть руські актори, «по старинке», голим нутром, або «нервом», так само «по старинке» – безстильно й безпринципово (в розумінні формальному), без якоїсь художньої думки ставлено й п’єси; справжнього художнього керівництва театр Франка теж не мав – це було ясно, і стало ходячою фразою говорити, що театр Франка «немає обличчя». В ті часи театр ім. Шевченка, де були постави Смірнова, Загарова й Бережного, стояв значно вище за театр ім. Франка».Але у 1923 році театр потрапляє до Харкова, де і залишиться на довгий час. Другим режисером, разом із Г. Юрою, починає працювати Б.Глаголін, творче кредо якого сформувалося у річищі експериментаторства Меєрхольда та конструктивізму. Додав професійності новаторства у сценографії А. Петрицький, і тому після переведення «Березоля» до Харкова у 1926 році театр ім. Франка змінив його на посту державного українського театру в Києві.У 1920 р. в Києві створюється театр ім. Г.Михайличенка, який очолив М.Терещенко, що працював до того у «Молодому театрі». Система театральної гри була обрана експериментальна – колективне театральне дійство, яке створюється виключно акторами. «...Колектив акторів, за цією «теорією», має особливим способом відшукувати тему «дійства», що відповідала б одразу настроям і прагненням усіх членів колективу. Після цього колектив спільними си­лами мав вести всю драматургійно – архітектонічну розробку теми – цебто реалізувати її в словесному і театрально – дієвому матеріялі. Інакше кажучи, ввесь колектив разом і кожен його член зокрема мав бути «за все» – нести відразу авторські, режисерські й виконавчі функції. Це мало нібито зробити актора вільним, ні від кого не залежним організатором свого мистецтва. Було в цій «платформі», як бачить читач, багато безгрунтовного фантазування, анархічного в своїй основі. А до реалізації універсального «мистецтва дійства» (так це звалось) було покликано людей, багато з яких ще не гаразд уміли підписати своє прізвище. На практиці ж, уже навіть у перших своїх роботах, театр ім. Михайличенка мусів відступити від своїх принципів і користався з послуг авторів, мав режисерів і т. ін. Надалі ж (через два роки) театр і зовсім уже забув за свій «колективізм», перетворившися на театр з революційним репертуаром. Деякі з постав цього театру мали інтересну й гостру на свій час форму. А такий його спектакль, як «Універсальний Некрополь» (за романом Еренбурга «Трест Д. Є».), не менше був цікавий, як і Меєрхольдівський «Трест Д. Є.». Наблизившись в останні сезони свого існування до форм виробничости, театр Михайличенка не зумів проте ані стати справжнім виробничим театром, ані провадити цінну експериментальну роботу, тому літом 1925 р. він був розформований...”Підводячи підсумки огляду українських театрів у Києві, вважаємо за потрібне додати: крім вищезгаданих театрів, тодішній центр культурного життя України міг похвалитися діяльністю російськомовних або музичних театральних установ.

 

 







Дата добавления: 2015-06-15; просмотров: 215. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.002 сек.) русская версия | украинская версия