Білет 141. Культура Галицько-Волинської Русі. Пам’ятки княжого Львова.Перед тим як детальніше розглядати культуру Галицько-Волинського князівства варто пригадати, що до утворення Київської Русі на цій території жило племя хорватів. В "Повісті минулих літ" їх вперше згадано під 907 роком, коли вони разом з полянами, древлянами і дулібами, тиверцями та іншими руськими племенами брали участь в поході князя Олега на Візантію. Вдруге хорвати згадані в цьому літописі в 993 році, коли на них пішов походом київський князь Володимир. Очевидно, саме тоді Прикарпаття із суміжними територіями було остаточно включене до складу Київської Русі.Археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо.Світське життя наших земляків в деякій мірі знайшло своє відображення в давньоруських літописах.Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що виник в ХІ столітті на території Галичини. Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і Волині. В краї значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходьі к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмоммислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.Такі написи виявлено на церкві Пантелеймона - єдиній пам’ятці культової мурованої давноруської архітектури, що збереглася до нашого часу. Очевидно, були вони й на інших церквах Галича та інших міст Прикарпаття, які не збереглися до наших днів. Писала виявлено археологіми в Галичі, Коломиї та Городниці на Городенківщині.Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса. Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником в боротьбі з угорськими феодалами - новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім"Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна.Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка більш близька до істини.В XIII ст. Київ зійшов до другорядного значення і носіями української державності стали західні українські землі, культурні осередки яких уже в другій половині XII ст. поважно ривалізували з Києвом. В тих культурних осередках процвітало письменство, між іншим і літописи. Татіщев згадує про волинського літописця ігумена Нифонта, але на якій підставі, не відомо. „Повість временних літ” має галицько-волинські вістки з XI ст.; ще більше таких вісток заховав ”Київський літопис”. Особливо докладно описане тут князювання Романа Мстиславича на Волині й Володимирка та Ярослава Осмомисла в Галичі. На перший план виступають галицько-волинські справи в „Галицько-волинськім літописі”, який обіймає 92 роки, від 1201-1292 р.; хронологію подій цього літопису розібрав критично М. Грушевський.Щодо свого змісту „Галицько-Волинський літопис” ділиться на 2 нерівні частини. Перша з них (по 1261 р.) обіймає часи Данила, дуже прихильно відноситься до його діяльності й творить немов його приватний княжий літопис. Звичайно, літопис займається князями від хвилі їх виступу на громадянське поле, а тут оповідання від самого початку зосереджується коло малолітніх Романовичів, на неї головно автор звертає увагу й просто говорить, що тема літопису це її історія. В цілім оповіданні слідна щира та глибока любові пошана до Данила. Автор тішиться перемогами, старається не пропустити нічого замітного про нього, постійно бажає показати, що це була особлива людина, не любить ворогів Данила, виказує їх недостачі, головно бояр, називає їх безбожними, нечесними, невірними, а на одного з них кидає проклін.Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Від попередніх староруських літописів Галицько-Волинський літопис відрізняється майже повною відсутністю церковної тематики.Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292 рр.) — не механічне сполучення одним автором різних літописів, зокрема галицького і волинського 1, а твір, над складанням, переробками та продовженням якого працювало кілька редакторів.Період складання охопив другу половину XIII — початок XIV ст.Детальний аналіз тексту та порівняння з іншими руськими літописами і хронікою Длугоша дає можливість виявити п’ять редакторів: 1) редактора, що довів працю до 1234 р. за Іпатіївським списком (писав близько 1255 р.); 2) редактора — продовжувача літопису до 1266 р. (писав близько 1269 р.); 3) дальшого продовжувача літопису до 1286 р. (писав близько 1285 р.); 4) редактора, який довів запис до 1289 р., докорінно переробивши (починаючи від 1261 р.) продовження літопису редактором 1286 р. і частково редактором 1266 р. (писав близько 1289 р.); 5) останнього редактора, що продовжив літопис від 1289 до 1292 р. та вніс деякі редакційні зміни. Час його роботи — початок XIV ст.Місцем написання двох перших редакцій був Холм, тому ці редакції можна назвати першим і другим холмськими зводами; місцем написання третьої редакції був Перемишль (перемишльський звід); четвертої — Любомль; п’ятої, можливо, Пінськ.Імовірними авторами були: першої редакції — холмський єпіскоп Іван, колишній сідельничий короля Данила Іван Михалкович Скула; другої редакції — Діонісій Павлович, видатний державний діяч, працівник княжої канцелярії; третьої — перемишльський єпіскоп Мемнон або хтось з його духовного оточення; четвертої — близька /100/ до Володимира Васильковича духовна особа, імовірно з любомльської церкви; п’ятої — житель Пінська, який довгий час перебував біля Мстислава Даниловича, а опісля при дворі пінських князів, через що в літопис внесено дещо з пінських літописних записів.В літопису відображено політичні й ідеологічні погляди редакторів як виразників поглядів галицьких або волинських князів, які запалювали їх на літописний труд. Авторів двох холмських редакцій (1234 і 1266 рр.) об’єднує: а) ідея зверхності старшої лінії Романовичів, у даному випадку Данила, над іншими Романовичами, в чому вони бачать запоруку єдності Галицько-Володимирського князівства. У зв’язку з цим вони (зокрема, редактор другого холмського зводу) явні прихильники унії з Римом і коронації Данила; б) ідея запозичення Галичем усієї політичної і культурної спадщини Києва аж до етнічної назви «Русь», що застосовувалась раніше до населення Київщини (в політичному значенні термін «Русь» застосовувався, звичайно, й до Галичо-Волині). Автор третьої (перемишльської) редакції, посилаючись на колишнє королівське достоїнство Данила, пропагує ті самі політичні тенденції у відношенні до наслідника Данила — Льва, висуваючи поняття «самодержавства», чи «єдиновладства», в значенні зверхності старшої лінії Романовичів над усім Галицько-Володимирським князівством. Наближався до цих поглядів і останній (п’ятий) пінський редактор. Зате автор четвертої редакції (1289) стоїть на зовсім протилежних позиціях. Він не лише захисник повної самостійності Волині та її політики, але, спираючись на те, що сила засновника Галицько-Волинського князівства, князя Романа, мала своє головне джерело у Волині, він пропагує зверхність Волині над Галичем. Тому він протиставляє культові короля Данила культ Романа, неприхильно ставиться до колишньої коронації Данила та до його унії з Римом, на противагу яким він висуває вимогу триматися православного «правовір’я».Галицько-Волинський літопис чітко поділяється на дві основні частини. Галицька ч. обривається на розповіді про похід монгол. воєводи Бурундая на Литву в серед. 1258. Далі йде Волинська частина, доведена до межі 1289–90, її поч. (так само, як поч. Галицької частини) втрачено.Найпоширенішим типом церков стала три - п´ятикупольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших. Ще сильний вплив має київська архітектурна школа, а Успенський собор Києво-Печерського монастиря слугує за взірець для різних земель Київської Русі.З 20-40 pp. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Досить сильними виявилися такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне будівництво досягло стильової цілісності. У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже ЗО церковних будівель, але збереглася тільки романського типу церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. під Галичем.На жаль, архітектурних пам´яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П´ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини - угорки Констанци. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора.
2. Осередки українського культурного життя в 19 – на початку 20 ст. В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.
|
