Друга половина XIX століття

Размещено на Allbest.ru

Друга половина XIX століття

Аматорський рух набув фантастичного розмаху. Як і раніше, про­цвітає домашнє навчання та обов’язкове фортепіано в державних не- музичних навчальних закладах.

Однак наступає поворот у бік професіоналізму.

Для розвитку музичного професіоналізму і виховання кадрів добре навчених фахівців у 1859 році в Росії було створено “Русское музы­кальное общество” (РМО).

Потім з’являються державні музичні школи, училища і перші кон­серваторії (у 1862 році Петербурзька, в 1866 р. - Московська), а також приватні високопрофесійні навчальні заклади - курси, класи, пансіони (пансіон Зверева, училище сестер Гнесіних у Москві, музичні школи: Майкапара - у Твері, Столярського - в Одесі і т. ін.).

Все це призвело до швидкого підйому російської фортепіанної школи, яка висувається в ряди провідних шкіл світового фортепіанного мистецтва.

Найвищих досягнень і світової слави російська фортепіанна школа набула в другій половині XIX століття завдяки видатним педагогам.

Петербурзька фортепіанна школа Антон Григорович Рубінштейн - засновник РМО і першої росій­ської консерваторії (учитель І. Гофмана). Піаніст, рівний Лісту, який виконував за сезон близько 900 п’єс 57 авторів.

Педагог-новатор, він:

• увів обов’язковий вокал для піаністів;

• пропагував сотворчу роль виконавця (“ Відтворення - це друге створення ”, “Бетховена не грають, а знову створюють ”);

• виховував самостійність учнів (підготовка дипломної програми без педагога).

 

Т. Лешетицький - поляк, учень Черні, майже ЗО років викладав у Санкт-Петербурзькій консерваторії, де навчав Єсипову, ІТухальського (у Відні згодом навчав Шнабеля, Падеревського).

Пропагандист передових методів навчання, він:

• неухильно піклувався про випереджаючу роль свідомості, аналізу, “раціо”. (“Не грай неспинно. Подумай, усвідом, що було погано, що добре, а тоді працюй далі над закріпленням гарного та усуненням недоліків. Як художник - зробивши мазок, відходить від картини і дивиться. Завжди працюй критично і з допомогою слуху ”);

• Вимагав свідомого і раціонального підходу не тільки в технічній, але й у художній області, що було новим у практиці викладання. Не применшуючи ролі інтуїції, почуття, Лешетицький учив культурі фразування, свідомому обмірковуванню кульмінацій і співвідно­шень сили звуків, знайомив із закономірностями в області агогіки (“Прискорення вимагають компенсації у вигляді уповільнень ”, “Ін­туїтивне прозріння треба вчитися усвідомлювати")',

• новатор у руховій області (досягнення свободи й співучості за допомогою одного з найважливіших прийомів Лешетицького - “зап’ясткової ресори”);

• дотримувався принципу “твердої руки” у вихованні (“Чим біль- шаіндивідуальність, тим більше вона має потребу в дисципліні. Чистокровний арабський скакун переб’є собі ноги, якщо не підко­риться вмілому наїзникові ”).

Манеру його учнів відрізняли пластика, гнучкість ритму, краса і співучість звучання, технічна свобода, майстерність “бісерної” гри.

А. Єсипова - видатна піаністка (учениця Лешетицького), викла­дач консерваторії, творець піаністичної школи, що прославила Росію (серед її учнів - Прокоф’єв, Юдіна), автор методичних записок (неза­вершених).

Ф. Блуменфельд - професор Петербурзької консерваторії, педаго­гічні принципи якого спиралися на традиції піанізму і педагогіки Ан­тона Рубінштейна.

Московська фортепіанна школа Микола Григорович Рубінштейн - організатор московського від­ділення РМО. засновник консерваторії, феноменальний піаніст, який

 

тримав у руках програми близько 20-ти сольних концертів. Завдяки його таланту Московська консерваторія стала одним з найбільших цен­трів європейського музичного виховання.

Геніальний педагог, він:

• застосовував сміливі піаністичні рухи, індивідуальні прийоми гри, які підказує характер музики;

• надавав величезого значення змістовності та свідомості вико­нання;

• вимагав розуміння форми, гармонії;

• учив раціонально розподіляти час занять, виховував волю до праці;

• проникливо розпізнавав психологічний склад учня, умів підійти до кожного індивідуально.

В. Сафонов - директор Московської консерваторії, видатний пе­дагог, який зробив значний внесок у розвиток російської піаністичної школи, учитель Скрябіна. Метнера, Гнесіної, Беклемішева, Гедіке, Ле- віна, Бекман-Щербіни і багатьох інших.

Н. Звєрєв (учень Дюбюка і Гензельта) славився як педагог початко­вого етапу навчання. У його пансіоні навчалися юні Зілоті, Рахманінов, Скрябін, Ігумнов.

О. Гнесіна в 1895 р. відкрила приватне “Училище сестер Гнесіних” у власній квартирі з одним (!) роялем. Від інших приватних музичних навчальних закладів воно відрізнялося тим, що було призначене не тільки для дітей, але й для дорослих, щоб підготувати їх до вступу в консерваторію. Викладали сестри самі, приділяючи велику увагу тео­ретичним, хоровим, ансамблевим дисциплінам. Олена Фабіанівна ори­гінально і цікаво розробила методику гри на фортепіано, яку вела сама, тоді як навіть у консерваторії не було такого курсу.

М. Метнер (учень Сафонова) - незвичайний педагог. Він завжди брав мало учнів (7-8, а не 40-50, як інші), але всі вони повинні були 7-8 годин слухати уроки інших і будь-якої хвилини готові сісти за ін­струмент. Вся робота ґрунтувалася на невблаганній логіці музичного мислення. “Техніка”, “прийоми” випливали з музичного змісту. Вели­чезне значення надавалося економії рухів рук. Механічну систему ро­боти (багаторазове повторення важких місць) вважав лінощами розуму. Після революції він виїхав з Росії, жив і помер у Лондоні.